Васильченко В’ячеслав - FакіR стр 8.

– Геніальна краса, – не втримався містер Тейлор, дивлячись туди, де одна неприборкана стихія переходила в іншу. – Чарівно. Шикарна панорама. Панацея від стресів. Отак би дивився й дивився б, забувши і про час, і про решту. Тільки ти й ця одвічна краса. Перевіряв на собі. Переживання чи й психічний катаклізьм який – умикаю фільми про море. І… Допомагає. Найкращі ліки. Рекомендую.

Лисиця задумливо покивав.

– Відверто кажучи, – почав він, – думав, що охочих відпочити у «Прерії» буде більше, хоч це й останній заїзд. А їх – жменя.

– А мені це подобається, – упевнено проказав Тейлор. – Звик до самотності. Тиші. У мене он і родини немає. Але я нітрохи не шкодую. Поклав життя на вівтар творчості. То хай це вже буде моїм лихом, особистим, а не ще чиїмось… Хоча, може, це й навпаки – зовсім і не лихо, а щастя… – І поет знову мрійливо задивився вдалину.

На палубу піднялася пара. Блондин – десь п’ятдесят з малесеньким хвостиком, спортивний і підтягнутий – і жінка-шатенка (п’ятий десяток посередині, ще не розгубила не таку вже й давню красу і юні іскри в очах). Одягнуті просто й практично. Стали окремо. Відгородилися від усіх. Вдихали-пили морський вітер. Удивлялися в магічну далечінь і ледь чутно перешіптувалися. Жили своїм життям. На те, що поруч, – жодної уваги. Створили свою планету. Окрему. Недосяжну. Приручили одне одного. Навічно. Чи на життя. І тепер «відповідають за того, кого приручили». Усе – як книжка пише. Отака ідилія. Вигляд з боку. А що ж там насправді – навіть вони не скажуть. Бо чи не знають, чи не захочуть. Та й не важливо це. Головне – їм удвох добре. А решта – міжпланетний простір…

Прониклива картинка. Болюча. І Лисицю знову відкинуло додому. Знову ті жахливі видіння… Те отруєне зрадою марення… Регіна… Фата на її чарівній голівці… Модний костюм на ньому… Вони піднімаються сходами… Сигнал автомобіля… Господи, навіщо? Навіщо так боляче? Навіщо так жорстоко? Навіщо в самісіньке серце?? Навіщо саме йому???

Тонко зацокали підбори. Повернувшись, Богдан помітив, як з трапика виростає молода тонка жінка в темно-синьому приталеному жакеті, фіолетовій спідниці, чорних черевиках на високих підборах. У руці – сумочка, теж чорна, на яку сів вишитий метелик, розкинувши крильця темних кольорів. Стильна й приваблива. Струнка. Енергетична. Поставлена, упевнена хода. Красуня з модного журналу. На менше вона не погодиться. І спробуй хоч щось запереч.

Коли жінка наблизилась, на неї звернув увагу вже й поет. «Манекенниця» мала довгу шию та кирпатий носик. Але це не заважало їй лишатися красунею. В макіяжі проглядалася вправна рука.

– Вітаю, джентльмени, – мовила вона. – Даруйте зухвалу нетактовність, але моє кляте хобі часто заганяє мене в незручне становище. Річ у тому, що я збираю автографи знаменитостей. Уже маю серйозну колекцію… Мені здається, що ви, містере (вона дивилася на Богдана), – кіноактор. Вас я наче бачила в одній з нових англійських мелодрам. Станете відомим – продам автограф на «Сотбіс».

– Шкодую, чарівна міс, – але побачивши у жінки обручку, Лисиця виправився: – Е-е-е… місіс, та доведеться вас розчарувати. Я такий далекий від кіномистецтва, як від нашого катера півострів Юкатан.

– Але схожість – надзвичайна, – виправдовувалась, крутячи головою, «манекенниця».

– Нічого дивного, – став заспокоювати її Богдан, – у світі багато схожих. Та й двійників теж. Навіть конкурси проводяться.

– Тоді – вибачте. А ви, – звернулась до англійця, – відомий поет Марк Тейлор. Чи я знову помилилась?

– Ні, усе точно. Я – саме він і є.

– А у вас автограф взяти можна? – запитала наче з острахом.

– Будь ласка.

Жінка подала поетові листівку й ручку. Коли Тейлор закінчив писати, на палубі з’явився ще один персонаж. Міцний «підкачаний» чоловік. Богдан упіймав себе на думці, що молодика десь бачив: ніби… в якомусь бойовику. А потім – і засміявся з себе. Красуня заразила чи що? «Персонаж» пашів войовничістю й люттю. Жінка враз змінилась на обличчі. Богдан не звернув на те ніякої уваги і сказав:

– Я хоч і не зірка, але автограф теж дати можу. А раптом стану зіркою? Тоді не доступитеся.

Та «манекенниця» лишилась незворушною. Жарт явно не сподобався. Лисиця зрозумів: усе – через «персонажа».

– Перепрошую, джентльмени, – видавлюючи ввічливість, із залізними нотками в голосі мовив «спортсмен», – але мушу забрати з вашого вишуканого кола дружину. – І вже до жінки: – Ходімо, Крістін.

– Мій чоловік, Альбер Бріссон, – показала «манекенниця» на «підкачаного».

Поет і Лисиця представилися.

– Що ж, – мовила сумно красуня, – ще поспілкуємося… Ходімо.

Крістін без будь-якого бажання, наче волелюбна лісова звірина, що необачно потрапила до рук звіролова й тепер мусить коритися, непоквапом пішла за чоловіком.

Лисиця й Тейлор провели їх поглядами. І вже коли кроки загупали трапиком донизу, Лисиця напівшепотом сказав:

– Гарна…

– Тим-то так її й оберігають… – оцінив побачене поет, знову розвертаючись до моря. Але тут же не втримався і, наче справжній морський вовк, сповістив:

– По курсу земля!

Богдан поглянув і собі. Справді, на блідо-блакитному тлі небосхилу з’явилась невеличка чорна цятка. Саме їй треба вирости до розмірів острова. Не без допомоги «Делавара».

– За якихось півгодини-годину будемо на Авгі, – підсумував містер Тейлор і подивився на «Tissot».

– Але ж яка вродлива, – не відпускали Богдана чари «манекенниці». І слова нового знайомого пролетіли повз вуха. Та поет на те не образився. Усе чудово розумів – молодість є молодість. До того ж краля – і справді «магніт» для очей. Нестримних. Чоловічих…

– Ну то що? – мовив поет, опустивши правицю на Лисицине плече, – підемо збиратися? Скоро десантування на цю «терра інкогніта».

Богдан випірнув із роздумів (хоч як там не солодко-гірко!). І нарешті почув Марка. Що ж, згоден. Пора.

Білосніжний «Делавар» заморено клокав, мов стара квочка, що вже не раз утомилася клопотати біля виводка. І це наводило на думку, що перша молодість катера, попри весь наведений лоск, минула таки не вчора. І цей «наштукатурений» пенсіонер давно благав хазяїна замінити свою добряче вже спрацьовану начинку. Та ось клопотання стихло. І «Делавар» пришвартувався до пірса, доволі довгого й зручного. Пасажири, неголосно перемовляючись, рушили на берег. Останніми йшли Лисиця і Тейлор.

– То ось який ти, Авгі? – перекидаючи валізу з лівої у праву, мовив Богдан і продовжив обводити поглядом «ділянку землі, з усіх боків оточену водою», що нависала над причалом. – До речі, «Авгі» – грецькою «зоря».

– Симпатична назва, – замріяно оцінив поет. – Утім, її ще потрібно виправдати. Поживемо на цьому «космічному тілі» – побачимо.

– А ви не зауважили, що пансіонат називається «Прерія», катер – «Делавар». Нетутешня екзотика. Чи не забагато індіанських мотивів? – Таємничість без дозволу застрибнула до Лисициних інтонацій. Без розгону. І жердини.

Містер Тейлор зупинився, поставивши валізу, і поправив окуляри.

– Щиро кажучи, – мовив він, – радий, що доля послала у нові знайомці саме вас. З вами легко. Весело. І – цікаво… Ні, доведеться-таки облишити поезію і взятися до романів. Детективних. Присягаюсь, що з вами у ролі головного героя вони б мали шалений успіх. Уявіть: автор – англієць, детектив – українець, місце дії – острів посеред Егейського моря… Підступний злочинець, убивство, підозра, захопливі версії, гострі моменти, непередбачувані перипетії, розслідування заходить у глухий кут і раптом – детектив чітко розкладає потасовану колоду фактів масть до масті… Та в кого не перехопить дух від усього цього? Ну як?

– Жартуйте-жартуйте, – усміхнувся Богдан. – Але в жарті жарту небагато.

– Вам не до душі пропозиція? – здивувався Тейлор.

– Чому ж? До душі, – стенув плечима Лисиця. – Навіть до тіла.

– Отож… – закивав поет. – Щоправда, у нашому випадку – все жарт.

– Це точно… Але я знову про екзотику. Хочете парі?