Васильченко В’ячеслав - FакіR стр 9.

– На яких умовах? – загорівся Тейлор.

– Отже, ви не проти, – зрадів Богдан. – Чудово. – Він прихилився до поета й далі повів майже пошепки: – Берусь стверджувати, що власники пансіонату або індіанці, або полюбляють романи про них. Не хочу називати цей здогад «версією», щоб знову не насмішити.

– Ваша ставка? – Тейлор економив слова.

– Стривайте, – розпалювався Богдан. – Зробімо як джентльмени: я називаю вашу ставку, а ви – мою. Згода?

– Гаразд, – без вагань погодився поет.

– Грандіозно, – зацвів азартом Лисиця. – Але дозвольте маленьку передмову. Річ у тім, що я з дитинства люблю морозиво. Скажу більше: та любов уже переросла в приємну патологію. Особливо ж – із горіхами та шоколадом. Тож ваша ставка – тринадцять порцій морозива.

– Добре. – Поет знову не вагався. – Тільки чому саме тринадцять?

– Знаєте, – задумливо почав Богдан, – не хочу здатись неоригінальним, але це моє найщасливіше число. Дивіться: народився тринадцятого. Шкода, що місяців у році лише дванадцять, а то б тринадцятий обов’язково став би моїм. А так – він лише дванадцятий. Номер мого будинку – тринадцятий, автобусом добираюсь до метро – тринадцятим, номер школи, де я навчався, – теж тринадцятий. Університетська група на першому курсі – відповідно… Треба ще й одружуватися було тринадцятого. Власне, я так і планував, але Реґіна: «чортова дюжина»… «нещасливе число»…

Останні слова війнули сумом. Засочилася кров зі свіжої рани. Знову…

Тейлор наче й не помітив цього перепаду й весело сказав:

– Тоді ваша ставка – дві пляшки шампанського. На вибір.

– Згода. Отже – парі?

– Парі.

Ударивши по руках, узяли валізи й рушили доганяти, бо решта вже підходила під самісінький пансіонат.

Від пірса вгору, до пансіонату, вели зручні сходи з перилами. Ліворуч розкинувся пляж. Праворуч – бухта. Зручно і – благодать. Усе це стає твоїм. Хай і не надовго. Та все одно твоїм. Щоб ти забув про роботу, турботи, проблеми. А згадав про себе. Що ти – людина. І насолоди цього світу теж для тебе. Бери їх. Підставляй усі руки. Аби тільки доніс. І зробив з ними все, що захотів. Бо ти на цей час стаєш володарем себе.

Авгі – не такий і великий. Хоча й не маленький. На просторій рівнині височіє триповерхова будівля «Прерії», оточена буйною рослинністю та сітчастим парканом. На весь цей окультурений «острів в острові» спокійно поглядали монументально-незворушні гори. З першого ж погляду на цю величну картину розумієш, що архітектор спланував усе майстерно. Вдало «поєднав особливості рельєфу з естетикою свого витвору». Та придивись уважніше – і виникає крамольна думка: інакше, навіть при надзвичайному бажанні, зробити просто неможливо.

Лисиця й Тейлор приєдналися до решти, що дисциплінованим гуртом скупчилася біля клумби з трьома пальмами, за якою – скляні двері входу. Очікували портьє. Так зазначено у вимогах. Та й на повітрі це робити приємніше. І корисніше. Для здоров’я.

Коли піднімалися сходами, Богдан автоматично порахував кількість прибулих – дев’ятнадцять. Не багато ж. Та це й добре. Менше галасу. І розвіятись, забутись, загубитись на цьому далекому самотньому острові буде неважко.

Зі скляних дверей з’явився елегантний, класично зодягнений чоловік.

– Дуже прошу мене вибачити, леді та джентльмени, – почав, наче хвилюючись, він, – я гадав, що ви прибудете дещо пізніше, і тому виникла невелика затримка. Ще раз – пробачте. Вважаю, цей невеличкий інцидент пройде для вас непоміченим і стане найбільшою прикрістю за час відпочинку.

Дехто посміхнувся, наче погоджуючись, що все буде саме так. Обличчя інших залишились недоторкано-нейтральними. Їх власники, найімовірніше, усе пропустили повз вуха і мали на думці лише одне – якомога швидше переступити поріг апартаментів, які стануть на кілька тижнів їхньою тимчасовою власністю.

– А зараз, – вів далі розпорядник, – прошу до пансіонату. У холі ви одержите ключі від ваших номерів.

«Такі повинні подобатись жінкам», – подумки резюмував Богдан, дивлячись услід елегантному портьє, а вголос мовив:

– Містере Тейлор, не бажаєте ще одного парі?

Поет ледь помітно підморгнув:

– З вами дрімати ніколи… Ні, таки шикарно, що Творцеві спало на думку перехрестити наші шляхи. Відчуваю, що проведений з вами час стане цікавим. І згадуватиму його часто. З приємністю.

– Ну, то як вам моя пропозиція?

– Навіть не знаю, – продовжували звучати в голосі поета грайливі нотки. – А якщо обидва рази ви будете на коні? Так і збанкрутувати недовго. На морозиві. Хто знає, чи не заманеться вам і далі знову й знову битися зі мною об заклад, бачачи, що Фортуна підморгує тільки вам? А, може, ви навіть знаєтесь із надприродними силами?

– У такому разі я б грав у карти й на рулетці, – посміхнувся Лисиця. – Не хвилюйтесь, друже. До банкрутства я вас доводити не збираюсь. Тому цього разу вашою ставкою буде «Ревю заплаканих небес».

Поет змінився на обличчі.

– Звідки ви знаєте?

– Нічого надприродного, – заспокоїв Лисиця, – просто, коли ми збирались, ви діставали з валізи капелюха. І я мимохіть поглянув на ваші речі.

– Фух, – зітхнув з полегшенням поет, – а я вже подумав…

– Ну, то як щодо парі, – тупцював на своєму Богдан.

– Тільки з вами, друже, і – востаннє.

– Берусь стверджувати, що двері мого номера із цифрою «тринадцять».

– А це ми зараз і перевіримо, – потер долоні поет.

Тим часом відпочивальники зникли за прозорими дверима. І лише дві самотні постаті й далі стояли біля валіз, розмовляючи. Збоку здавалося, що в їхньому житті все склалося саме так, як бажалося, і що життя перетворилося на суцільний празький торт. І все у ньому залежало від них. Але ось і вони рушили.

Раптом – цвьох!

Дивний різкий звук, схожий на удар батога, пронизав і повітря, і спокійну розмірену тишу. Богдан відчув, що валізу начебто хитнуло в його бік. Коли ж зупинився і глянув на багаж, здивувався так, немовби угледів щось містично-жахливе. І дивуватись-таки було чого. У валізі стирчала… стріла. Перехідний вид метальної зброї від каменюки до кулі. Стріла, якою однаково майстерно володіли, щоб заподіювати смерть, і древні Богданові пращури, і кочові племена степовиків, і герої історій про індіанців.

– Чудасі-і-ія, – протяг розгублений Богдан, ковтаючи.

– Нічого ж собі! Епізод з вестерна, – додав не менш наполоханий Тейлор, і обидва, наче після команди, звели голови у той бік, звідки, ймовірно, ту стрілу й випущено. Але кущі зберігали спокій. І мовчання.

Лисиця витяг стрілу. На щастя наконечник заліз не надто глибоко – десь ледве більше половини. Богдан зрозумів, чому сталося саме так: стріла влучила якраз туди, де лежав пістолет. Хоч у такий спосіб жорстокий носій смерті зробив добру справу. Зараховано!

Оглянув стрілу. Якісна. «Продукт виробництва». Через усю довжину написано: «Привіт від Ункаса».

– А нею вбити – як раз плюнути, – мовив поет, що теж уважно оглянув «оригінальне привітання» від героя, якого насправді ж не існувало. Але якщо й припустити протилежне, його душа з тих давніх часів прожила вже штук із п’ять життів. Однак стріляти з лука вона все одно не могла. Та й писати на стрілах теж.

– А чи не здається вам, друже, – наче й нічого не сталося, звернувся до поета Богдан, – що це мій перший, хоч і небезпечний, крок до морозива?

– Можливо… – Поет усе ще намагався хоч кого-небудь угледіти серед кущів. Та ось повернувся: – Хоча й шампанське від мене аж ніяк не віддалилось.

Ще раз оглянули стрілу. Нового та нічого не сказала. Роззирнулися. Усе тихо й спокійно. Жодного натяку на «стрільця». Веселенький початок відпочинку…

Лисиця заховав до зіпсованої валізи ну дуже оригінальний «привіт від Ункаса». І «пастухи задніх» рушили до пансіонату.

Глава ІІ. «Другий привіт від «Ункаса»

Гостей розмістили на другому поверсі. Практично в усіх кімнатах.

Одержуючи від елегантного портьє ключ, Лисиця переможно усміхнувся: «апартаменти» позначено цифрою «двісті тринадцять». Другий поверх, тринадцята кімната. Поет змовницьки підморгнув і показав «вікторію». Так одним махом Богдан «надбав» і номер, і поетичну збірку Марка Тейлора. Залишалось дочекатися морозива. З горіхами й шоколадом.