– Ти вибач, дружині маякну, хай бритву в бесаги[3] мої мандрівні покладе, а то доведеться там купувати… Алло, Ніно?… Я, по-моєму, бритву забув взяти. Вона там, у ніші, над баром. Приготував навіть, а покласти забув. Що? Уже все зробила? Дякую, золотко. Гаразд – скоро буду.
Поклавши трубку, діловито продовжив:
– Лист він там якийсь одержав. З погрозами. Що та як там, я не знаю, але зачепило людину, видно, добряче. Міцненько. Дзвонив: хвилюється, голос тремтить, хоч і цілу службу охорони має. У міліцію там, ще куди треба, він, звичайно, звернувся. Але ж ти знаєш наших людей, нашу систему. Навіть за великі гроші не часто поспішають та ворушаться. Їм хоч мільйон дай, а працюватимуть однаково – на двадцятку. Ментальність «совкова» не витравлена… Не витравлена. А в тебе, знаю, серед наших правоохоронців багато знайомих є. То, може, підтрудиш ноги, навідаєшся до друзів-товаришів, щоб гарненько над цим попотіли. Людині треба допомогти. Допомогти.
Раптом шеф ожив і вже енергійніше продовжив:
– Та ти й сам у детективній шкурі недавно побував. Побував. Як рука? З ведмедем уже можеш армреслінгом зайнятися… Ай, молодці. Наробили галасу у Франції[4]. Читав. Читав. Як мсьє Робер? Пише, дзвонить?
– Рідко. Усе зайнятий. Як і я.
– Як і ти… Там теж люди за роботою світу білого не бачать… Ох-ох-ох: життя… Життя… Ну та добре. Ось візитка Андрія Григоровича. На Солом’янці у нього одна із квартир. Десь у новобудовах. Прописаний він там. Так що давай, дерзай. Дерзай. З Божою допомогою… А я додому поїхав: Ніна борщу наварила з пампушками. Поласую своїм, домашнім. Невідомо, як там, у цій їхній Бразилії, з дикими мавпами й донами Педрами, годувати будуть. На все відрядження, на жаль, не наїмся, та все одно… Все одно. Тебе не запрошую: тобі службу служити потрібно. Консультуй та екзаменуй.
– У відрядження надовго? – поцікавився, встаючи, Богдан.
– На два тижні. Ну… Бувай.
Шеф першим простягнув досить міцну руку, армреслінг з якою ведмедеві, напевно б, не сподобався. Хоч професор Семенчук мав вік круглого відмінника: зовсім недавно йому «стукнуло» п’ятдесят п’ять.
Побажавши вдалої поїздки, рушив до себе.
«Що ж, мабуть, доля сама веде мене до Солом’янського райуправління міліції, – міркував дорогою. – Не знаю, чи допоможу я цьому мазунчикові Долі, а з Тревом побачуся точно. А це не може не тішити. Бо вже місяць минув, як бачилися востаннє. А замісяць так і не подзвонив. Завантаженість як відмазка не приймається. Її завжди по саму зав’язку. Друзів же товаришів у людини не так і багато, щоб забувати про них. Та й мають вони здатність навічно йти за горизонт. І повертатися тільки в снах і спогадах… Як би про це навчитися не забувати? Чи цю науку людині осягнути все-таки не під силу?…»
На півдорозі згадав, що на кафедрі не працює телефон. Тричі плюнувши через ліве плече, повернувся до приймальні. Попросив дозволу. Знову червоніючи, Оля не заперечила.
Набрав номер начальника Солом’янської міліції.
– Кодаковський слухає, – офіційно пролунало в слухавці після довгого зумерного очікування.
– А шо йому лишається робити? – копіюючи «корінних одеських мешканців», поцікавився Богдан.
– Не інакше, як сам пан професор? Мабуть, на дощ… – жартівливо почав у глибинах телефонних комунікацій зраділий Кодаковський. – Дзвінок увічливості чи щось потрібно?
– Ти, Євгене Миколайовичу, випадково, в бабусі Ванги уроків не брав? – відпарирував у тон другові Богдан.
– Якби вона пропрацювала з моє в нашій міліції, стала б більш популярною, ніж змогла стати. Життя ментовське й не тому навчить… Що хотів? – Зрозуміло. На тривалу бесіду полковник не налаштований.
– Переговорити б, – змовницьки вимовив у прикриту рукою трубку Лисиця, переходячи практично на шепіт.
– Не бачу перешкод. Крім часу й простору, – бадьоро сказав офіцер, немов доповідав міністрові.
– Тоді за півгодинки виїжджаю, – накреслив майбутнє Богдан.
– Добре. Чекатиму.
Лисиця подякував червонощокій Олі й рушив до свого кабінету. Закінчити деякі справи. І збиратися на рандеву. З Кодаковським. Ділове. Дружнє. Усього потрошку.
2
На Повітрофлотський проспект, 49, до Солом’янського РУВС, потрапив біля п’ятої години. Надвечір.
Кабінет начальника на другому поверсі. Простий смертний міг потрапити туди тільки повз чергову частину. Хазяїнував у ній молодий лейтенант інтелігентської зовнішності. Це приємно вразило. Розвіяло міф про недолугих служак цих самих внутрішніх органів. Бо, якщо вірити Фен-Шуй, «те, що всередині, те й зовні».
– Я вас слухаю, – спокійно мовив «ідеальний міліціонер» (чомусь вірилося, що він і всі статути знає на відмінно, й стріляє «тридцять з тридцяти», і стометрівку з потрібною швидкістю пробігає). Лисиця, розчулившись, ледве не поділився з ним стурбованістю зменшенням популяції ондатр. Але передумав і тривіально поцікавився:
– А Євген Миколайович не попереджав про мене? Моє прізвище Лисиця.
– Хвилиночку. – Лейтенант розгорнув зелений щоденник, уважно вивчив сторінку з номером сьогодні, але негативно похитав головою.
Несподіванка вкрила хвилею образи. Та ще, як на лихо, і мобільний залишився на роботі. Розпач у голос застрибнув сам собою:
– Я ж з ним домовлявся… І що ж тепер робити?
«Ідеальний міліціонер» мусив очікувано порадити – «сухарі сушити» (адже ця фраза мала до міліції безпосередній стосунок). Але відповів, наче «вимуштруваний» секретар солідної фірми, знову приємно розчарувавши:
– Зачекайте трохи, я з ним спробую зв’язатися.
Подарувавши надію, лейтенант-інтелігент став домагатися аудієнції. Телефонної. Але швидко відбувається тільки в казці. Телефон песимістично видавав довгі нудні гудки. «Високої особи» в кабінеті немає.
– Добре, – твердо зрівноважив ситуацію Богдан. – Я зачекаю. Якщо, звичайно, Євген Миколайович нікуди не поїхав.
Коментар ображав. Але «ідеальний міліціонер» на цей штурхан, що обов’язково зачепив би «міліціонера неідеального», не звернув жодної уваги. Тому Лисицині слова тихо розбилися об мовчазну незламність стін, облагороджених дбайливою рукою районних спонсорів-бізнесменів, нагадавши пляшку «Шампанського» після контакту з обшивкою круїзного лайнера, щойно спущеного зі стапелів. Сам же «ідеальний міліціонер» починав викликати в Богдана серйозні підозри. Цей абсолютно не схожий на раніше бачених правоохоронців. А може, він – кіборг-міліціонер? Робомент якийсь? Результат творчих пошуків міліцейських кулібіних? І зараз проходить випробування?
Відігнавши думки чимдалі, узявся вивчати інформаційний стенд. Зупинився на рубриці «Увага: розшук». Виявляється, у районі діяв небезпечний рецидивіст. Долинський Олександр Петрович утік з в’язниці і тепер ніс загрозу спокою громадян. «Треба ж, – подумав усміхнувшись. – Звати, як нашого проректора з економічних питань. Цікаво як буває: живуть двоє людей з абсолютно однаковими «назвами», але абсолютно різними долями. Комп’ютерна версія фото нагадувала скоріше голову якого-небудь пітекантропа або в найкращому разі неандертальця. І несказанно потішила б скоріше антрополога, ніж привернула увагу звичайного законослухняного громадянина. Хоча…
Від дверей, що вели до двору, почувся шурхіт, потім стукіт, після чого обидві стулки розчинили. Перед Лисицею постав утомлений сержант. «Дідусь Макаров», очікуючи смертоносної участі в захисті правопорядку, відтягував напоясну кобуру донизу. Наблизившись, сержант чи то суворо попросив, чи то м’яко наказав:
– Попрошу залишити приміщення.
Богдан підкорився. Та й які варіанти? Зачинивши за собою вхідні двері, знову потрапив в обійми морозного вечора. Але крізь скло бачив, що відбувалося в холі. У супроводі ще двох озброєних автоматами сержантів (у міліції сержанти, напевно, становлять добру половину особового складу: на кожних десять побачених міліціонерів п’ять (і нітрохи не менше) – незмінно вони) з наручниками за спиною з’явився натурник для шедеврів комп’ютера-криміналіста. Пан Долинський. Як незабутній Голохвастов – «собственною персоною». Не проректор, звичайно. Тепер, коли узрів його наживо, заповажав комп’ютера. Натурник, здавалося, минувши кілька щаблів еволюції homo sapiens, перенісся сюди з далекої Пітекантропії-Неандерталії. А може, він просто про них не знав? Але це нічого не змінювало.