Пійманого повели на другий поверх.
«Дотримуйтеся черги!» – ледь не крикнув услід сумній процесії. Гарантії, що пан Долинский теж поспішав у гості до Кодаковського, не мав. Хоча цю зустріч, судячи з пожовтілого паперу оголошення, давно та з нетерпінням чекали. «Органи» – так точно.
Ледь чутно зайшов до будівлі. Тим часом «ідеальний міліціонер» старанно доводив, що з висновками про чудеса емвеесної спецтехнічної науки Богдан поспішив на кілька сторіч. Лейтенант натхненно прочищав носа. Як звичайна людина. Програмуючи менторобота, навряд чи завантажили б йому «носодлубальну» програму.
– Проходьте на другий поверх. 208-й кабінет, – по-іваносусанінськи повідомило технічне розчарування, миттєво перервавши «творчий» процес, – Євген Миколайович уже чекає.
Подякувавши цьому симпатичному офіцерові, почав крок за кроком повторювати шлях рецидивіста. Не в житті, зрозуміло. На сходах. Однак кожний крок виходив важким. І – неприємним. Здавалося, наче повільно й обережно рухався по коліно в жахливій болотній каламуті, що загрожувала будь-якої миті безвісти поглинути. Невидимий, але відчутний шлейф негативної енергії ще не встиг випаруватися після конвою.
3
Полковник Кодаковський незмінно значився в старих приятелях Лисиці. Колись разом ламали зуби об науковий граніт в одній групі на юридичному. Але потім (у Долі свої плани) розійшлися в професійних пристрастях. Однак приятельські стосунки зберегли на довгі-довгі роки. Лисиця перевівся на романо-германський, а Кодаковський, одержавши жадану «ксиву» юриста, пов’язав життя з міліцією, віддавши їй кращі роки, здоров’я й кілька мільярдів навічно втрачених нервових клітин. Утім, щодо кращих років можна було б посперечатися. Як стверджується в книзі «Друга молодість Аполлона», недавно прочитаній Богданом, у чоловіків справжнє життя (а відповідно – й ці самі «кращі роки») починається саме після сорока. Кодаковському сорок два. Якщо вірити книзі, полковник перебував саме на старті «кращих років». Але найправдивіше про це міг розповісти тільки він сам. Хоча чистісінькою правдою могло б виявитися й те, що цю книжку написав саме чоловік, саме за сорок, для заспокоєння душі. А також – із таємною надією, що «краще, звичайно, попереду». Бо нічого яскравого до сорока в його сірому й безперспективному житті, всупереч численним сподіванням, так і не сталося.
Зовні полковник Кодаковський відповідав своєму паспортному віку. Нижче середнього зросту, широкоплечий і міцний. Спорт у його житті займав далеко не останнє місце. На оперативній роботі інакше не буває. Та й просто заняття «для себе» теж приносили задоволення, заради якого, на переконання пана полковника, ми й приходимо в цей світ.
Між собою підлеглі називали Євгена Миколайовича Де Тревіль, Тревіль або, найчастіше, просто Трев. Його невисокий зріст і вміння надійно тримати численне міліцейське військо в сильних руках повністю відповідали безсмертному образу капітана королівських мушкетерів. А одержав це «літературне» прізвисько нинішній полковник, будучи саме капітаном. Коли тільки-тільки додав до трьох своїх «старлеївських» зірочок четверту, капітанську. І тоді друзі вирішили розіграти. Зателефонували й запитали: «Це капітан королівських мушкетерів мсьє Де Тревіль?» Насміялися до гикавки. Але епопея з дзвінками не припинилася. Відразу подзвонив полковник Іванченко – тодішній начальник Солом’янськой міліції. «Капітан королівських мушкетерів Де Тревіль», – бадьоро відрапортував радісний «мсьє» Кодаковський. «Що це в тебе там за художня самодіяльність? – заревів, миттєво спалахнувши логічним начальницьким гнівом, розлючений полковник. – Га, Кодаковський? Театр одного актора? Божевільного…». Пережив тоді Євген Миколайович, треба сказати, не найкращі миті. Але… З часом злість у начальника пройшла, а прізвисько у Кодаковського лишилось. Хоч він і сам тепер – начальник тієї ж районної міліції. І теж полковник.
Нічого образливого в цьому «історично сформованому» прізвиську Кодаковський не бачив. Тому проти нього сильна особистість міліцейського чина не протестувала. Навпаки: у глибині душі воно навіть подобалося. Це Богдан помітив уже давно.
Швидко знайшовши двері з потрібним номером і непримітною, але красномовною табличкою, відтарабанив «Jingle bells» і зайшов. Трев сидів за столом, що виблискував новизною, і швидко писав. Натхнення на фізіономії полковника не побачив. Мабуть, злякав його незвичайним стукотом.
– Вибач, брате, вибач, – встаючи й розводячи руки для обіймів, почав зраділий полковник, – зовсім забув чергового попередити. Завантаженість мене, звичайно, не виправдовує. Повністю згоден. Я, знаєш, завів з початку року найбільший з можливих щоденників. А ляпи все одно трапляються. Пробач. Errare humanum est[5].
– Hominis est errare, insipientis in errore perseverare[6], – дипломатично відповів професор.
– Так-так, пам’ятаю. Незабутня Римма Леопольдівна й обов’язкова латина в її інтерпретації, – розгорнув пожовтілий альбом спогадів Кодаковський.
– Було… – Лисиця теж подумки злітав у студентські роки. – А щодо афоризму – так це, Євгенчику, точно й справедливо помічено: природу з її непорушими законами не обдуриш.
– Ти, як завжди, говориш мудро, пане професоре. – Кодаковський покивав, ніби підтверджуючи. – Проходь. Сідай.
Роздягнувся, повісив одяг і сів на гостьовий стілець. Почав відтавати й розслаблятися. Хазяїн умостився на «законне» місце.
– Досить тобі підлещуватися, – мовив Богдан. – Я вже зовсім не гніваюся.
– А я й не підлещуюся. Просто констатую… А забув я ж чому? Тут хлопці затримання проводили. Нарешті Долину, ну, Долинського, рецидивіста небезпечного, упакували. П’ять місяців ходили буквально слідом, а він усе вислизав. І от сьогодні браслетики на зап’ястках таки задзвеніли. – Трев радів, немовби виграв у лотерею. І не обов’язково щось велике й дороге. Просто виграв. Та ось він різко підхопився й крадькома дістався дверей. Майже беззвучно замкнув і так же нечутно повернувся.
– Я ось про що подумав, – упритул нахилившись, прошепотів він, – цю подію треба відзначити. Плюс до всього – наша зустріч. Знаю, що в справі зайшов, а все одно приємно.
Богдан не протестував. Правда, підкинув, як йому здавалось, «конструктивну пропозицію»:
– А може, у кафе яке гайнем?
– Та ну! Ми тут по-своєму, по-домашньому, коньячок посмакуємо. Поговоримо. А там що? Музика гримить – перетинки тріщать. Сигаретний дим газову атаку проводить… Ні, в кабінеті найкраще.
Трев, як досвідчений слідопит з пампасів, обережно підійшов до сейфу й дістав пляшку «Тиси».
– Ось. Хлопці з Ужгорода привезли. Прямо з заводу. Недавно приїжджали в академію. Підвищення кваліфікації у них. Так що «якість фірма гарантує».
Два фужери вигулькнули з-за довгого ряду швидкозшивачів.
– Новий міністр, – кивком показав на схованку. – Зараз у нас із цим суворо. При старому, правда, теж нелегко було. Але нічого, протримаємося. Переживемо й цього. Не вперше.
Богдан згадав про три бутерброди з ковбасою й сиром у портфелі, не з’їдені через робочу метушню. Зараз така «ділова» забудькуватість до речі. Як давно забута й випадково знайдена сотня: знаходиш саме тоді, коли витрачена остання копійка. Розумна Господня опіка.
Бутерброди лягли на стіл надійним фундаментом. Натхненний побаченим (пообідати сьогодні теж не пощастило), Трев уміло наповнив пузаті фужери, втомлені очікуванням «високої місії». Світло-коричнева рідина весело заграла на давно не митих стінках. Так починається звичайне людське свято.
«Перша» пішла добре. Особливо – для Богдана, який щойно втік від кинджального морозу. Життя знову розцвітало колишньою привабливістю. Глянувши на полковника, зрозумів, що той відчував таке ж.