– Ну, добре, – спародіював відомого письменника-сатирика Трев. Вийшло досить непогано, хоч акторських талантів і не мав, – а зараз слово надається начальникові транспортного цеху… Що там у тебе?
– Хвилиночку.
З боку могло здатися, що Лисиця зрозумів буквально. Знову «пірнув» до портфеля. Та оскільки їстівного там нічого не лишилося, на поверхню витяг дорогу візитку. Ловець перлин з’явитися без улову не мав права.
– Що ти можеш сказати про пана Никонова Андрія Григоровича? – «Ловець візиток» прочитав «назву» причини візиту.
– А що ти можеш сказати про кросворди? – поцікавився «на протиході» Кодаковський.
Лисиця не любив відповідей «питанням на питання». Але друга вже не виправити. Тому напустив штучного менторства й мовив:
– Кросворди, мій маленький дерев’яний друже, не розпускаються на деревах, що ростуть на Полі Чудес у чарівній Країні Дурнів. Вони виростають по сусідству з нею – у Країні Розумників. Кожний її мешканець знає, що англійське слово cross-word буквально означає «перехрещені слова», бо утворилося воно від cross («хрест») і word («слово»). Називають ним своєрідну інтелектуальну гру-завдання, суть якої – в уписуванні (по вертикалі й горизонталі) у пронумеровані перехрещені рядки, що складаються з порожніх клітин, певних слів. Їх загадують словникові дефініції, які супроводжують цю гру.
– Можеш, феномене, – грайливо здивувався Кодаковський і налив по другій: перша пішла добре.
– А чому ти запитав про кросворди? – поцікавився Богдан, беручи фужер.
– А тому, що ти запитав про Андрія Григоровича Никонова, – притискаючи на прізвищі, відповів Кодаковський. Цього разу він хоч і не запитав замість відповіді, та ясності все одно не вніс.
– Я не зрозумів, Треве, – не стримавшись і назвавши приятеля на прізвисько, щиро завівся Богдан, – ми що, починаємо в словесний пінг-понг грати?
– У настільне водне поло, – відповів обурено Кодаковський. – Не нервуй. Випий краще. Ну, за удачу. Будьмо! – Натхненно виливши фужер у міліцейське нутро, додав: – Ну, вибач, брате, буває. Вік, напевно, бере своє. Забудь! Ніхто не досконалий. Та й у перспективі не світить…
– То що там про Никонова? – повернув до свого запитання Богдан.
Полковник не поспішав. «Друга» методично робила «велику справу». Тепла в організмі тепер з надлишком. І Трев задоволено зробив перший крок до «топлесу», відправивши до шафи кітель.
– Там усе дуже непросто, – напівшепотом сказав «остриптизений» полковник. Він чи боявся, що кабінет прослуховують, чи вирішив заощадити сили, щоб їх побільше залишилося для «свята». – Там усе – повний абсурд… е-е-е, кросворд. Ну, не в тому сенсі, що ця справа – кросворд. Багато злочинів ми справді розгадуємо, як кросворди. Тут інше… Давай ще по грамульці. – Швидко налив. Мабуть, вирішивши, що перерва між попередньою й наступною непристойно затяглася.
– То що ж у цій справі «іншого»? – жуючи бутерброда, запитав Богдан і подумав, що коньяку в непристосований до спиртного організм затекло вже чималенько.
– Та, власне, й справи поки ніякої немає. – Ставши помітно веселішим, Трев, однак, не здавався «під шофе». – Ну, прийшов твій Никонов із заявою, нібито йому погрожують. І приніс… приніс…
Уже ніяк не конспіруючись, він рушив до заповітного сейфа. Зараз нагадував актора, що почув довгоочікувану команду «Стоп! Знято!» і позбавився обтяжливої маски чужого обличчя, чужого імені й чужої долі. Відчинивши верхні дверцята, витяг ще поки «худу» картонну папку, дістав з неї лист А 4, що раніше складали вчетверо, й простягнув Лисиці:
– … ось це.
Богдан обережно й несміливо взяв, обдивився очима бувалого опера, намагаючись із першого погляду визначити, у чому ж там річ.
На аркуші чорніли надруковані на принтері великими буквами всього два речення: «Я ТЕБЕ ЗНИЩУ» (вище) і «СПРОБУЙ РОЗГАДАТИ ЦЕЙ КРОСВОРД СМЕРТІ». Ще нижче справді накреслено кросворд.
– Поштою надіслали, у звичайному конверті, – почав коментувати Трев і дістав з папки ще й конверт. Адреса одержувача теж надрукована принтером. – Учора твій Андрій Григорович із цим усім і заявився. Блідий такий, переляканий, немов щойно втратив усі незліченні багатства. Або опинився за крок від могили. Принаймні, привид інфаркту в кабінет увійшов за ним слідом. Моторошне видовище.
Богдан відірвався від «послання» й поцікавився:
– На розіграш не схоже?
Трев скорчив гримасу сумніву й знову відповів питанням на питання:
– А хто ж його знає? Знаскоку так нічого певного й не скажеш. Розробку тільки почали. Але якби це був розіграш, то чого так лякатися? А то сам не свій… Найбільше, звичайно, підходить версія про конкурентську тяганину. Та й фраза «я тебе знищу» теж начебто туди хилить.
– Підтримую, – зважено погодився Богдан. – Коли мова заходить про бізнес-фігури такого калібру, у дев’яти з десяти випадків мотиви ростуть з професійної сфери. Але й один випадок, що лишається, з рахунків скидати ніяк не можна. Все може бути… А що про Никонова відомо взагалі?
Трев дістав із тієї ж «худої» папки аналітичну довідку й, переглядаючи, почав коментувати:
– Ну що, звичайна біографія комсомольського працівника з народу. Народився в Запорізькій області, у селянській родині. Після школи працював у рідному колгоспі. Потім армія, Запорізький університет, історичний факультет, робота в комітеті комсомолу альма-матер, потім запорізький Ленінський райком, міськком і ЦК республіки. Кар’єра, як бачиш, розвивалася стрімко. Потім розвал Союзу й перетворення колишніх завзятих поборників соціалізму й суспільної власності на стійких прихильників капіталізму й власності приватної. Вивчивши Марксів «Капітал», вели семимильними кроками радянське суспільство до комунізму. Але потім залишили всіх на півдорозі, а самі перестрибнули до капіталізму. Різко. Прихопивши, щоправда, із собою не товстезну книгу бородатого основоположника, а великий реальний капітал, створений мільйонами мозолястих копійок. Ось такі казкові перетворення. Метаморфози, так, здається, по-вашому, по-вченому? Нові герої нових казок.
– Сильний вовчисько, – закивав Лисиця. – І, швидше за все, хитрий. Цей зубами вчепиться, але свого не відпустить.
– Закономірність, друже, закономірність. По-іншому такого Никонова ніколи б не було. Або ти виєш і рвеш направо й наліво, як і решта хижаків, або вони не приймають тебе до зграї. І ти – за бортом, жалюгідний шакал… Отож… Тринадцять років тому Никонов створює «Ніку-Компані», що займається виробництвом алкогольних напоїв. Справи йдуть до неможливого успішно. І, отже, можна сміливо пити-попивати, їсти-поїдати та добра наживати. Тобто – збільшувати й розширювати створений бізнес-рай. Але тут, бачте, трапилося непередбачуване. Хтось, використовуючи дуже вже оригінальний спосіб, пообіцяв знищити колишнього аж до кісток товариша, а тепер ще глибше (чи глибше вже нікуди?) пана Никонова А. Г.
– І зваж: ця, на перший погляд, чиясь, можливо, невинна витівка так сильно налякала нашого комерційного генія. Здавалося б – з його можливостями візьми та й споруди бронехороми, оточи бронеохоронцями, їздь у бронеавтомобілях і не заморочуйся на жодні погрози. Хоча, звичайно, в такому житті веселого мало. Але воно краще, ніж узагалі ніякого. Як кажуть, краще один раз побути боягузом, ніж усе життя мертвим.
– Ну, нам з боку легко шукати виходу. А ти візьми та й опинися на його місці. Може, за місяць, або й менше, такого життя серед постійного страху або з глузду з’їдеш, або все-таки захочеш «усе життя бути мертвим». Невідомо ще, що краще. І мільйони (або вже, швидше за все, мільярди) набриднуть.
– Так він, наш «кроссвордист», саме цього й домагається! – радісно вигукнув Богдан, немов знайшов ключ до загадки, що ятрила Никонова й Трева. – Тут, як бачиш, все просто. Як там по-вашому, по-юридичному? Cui bono? Cui prodest?[7] Мені здається, хтось хоче (програма мінімум) пограти на нервах грошовитого дядечка, ну а програма максимум, – напевно, як сказано в «кроссводному посланні», усе-таки його знищити. Причому – розтягти цей процес, посмакувати. Адже у цього кроссвордика не одна графа, а цілих вісім. Це що: вісім чиїхось смертей чи одна, – Никонова, – але тільки у восьми іпостасях?