– Загалом. – Лисиця знову економить слова. Безтурботний відпускник ніяк не може в’їхати, куди хилить Бондаренко.
– Добре. Тоді слухай далі. Позавчора вбито жінку. Молоду. Гарну. З багатих. Знайдено в лісі. Недалеко від Гореничів. Ну, знаєш, там, де багато крутих особняків. З перекушеним чи, скоріше, – роздертим горлом. Як написали експерти, зробив це вовк. Абсолютно справжній звір. З Вишневого навіть привозили блодхаута. Єдиного, до речі, на всю Україну. Такого песика називають «кривавим собакою». Його надзвичайно вишколений нюх працює на пошук слідів крові. Для блодхаута достатньо навіть кількох молекул, щоб по сліду знайти вбивцю. Адже людина чи інша жива істота під час руху залишає після себе шлейф запаху. На предметах чи в повітрі. Головне – це мінімум часу, що пройшов з моменту події. Чим час більший, тим шансів менше. Аромат змішується з іншими запахами, і відрізнити його стає важче або й неможливо взагалі. Та ще й у лісі. Царстві різних запахів і звуків. Але цей геніальний песик нічим не допоміг. Ось так… До речі, незадовго до смерті жінка мала статевий контакт.
Бондаренко говорив якось важко й замовк з ледь помітною радістю. Наче закінчив тяжку непосильну працю. Проте відразу ж додав:
– Із чоловіком.
Почувши останню фразу, Лисиця звів очі, якими задумливо вивчав підлогу:
– Тільки не говори, що тамтешні мешканці відразу ж почали пліткувати про вовкулаку.
– А навіщо? – крізь щирий сум посміхнувся головред. – Ти й сам це зрозумів.
– Але ж це відверта маячня? – Професор єхидно посміхнувся й розвів руки. – Який перевертень? Цього не може бути.
– Може, й не може, – погодився Бондаренко. – А може, – й може.
– Ну, ти даєш, Сергійку! – заводився Лисиця. – Уже хто-хто, а ти, як мені здавалося, на таку єресь не здатний.
– Вибач, пане професоре, не виправдав. – Головред, схоже, не поспішав переймати віру співрозмовника. Він звівся й приніс чашки, з яких усе ще парувало. – Тільки я за своє журналістське життя такого надивився, що скидати з рахунку будь-які, навіть найбезглуздіші припущення, якось не маю права чи що… І довіряю тільки фактам. Тільки їх звик аналізувати. І повідомляти про результати читачам. Тому дивися. – Поклав перед професором документ. Узяв олівець, щоб використовувати його, як указку. – Ось копія висновку експертів. Тут усе чітко, без сентиментів, написано. Численні укуси вовка, плюс його шерсть. А тут – про статевий контакт.
Богдан, як зомбі, стежив за рухами олівця й усе ще нічого не розумів.
– А ось, – головред поклав новий бюрократичний папірець, – довідка з обласного лісництва. Ніяких вовків. Вони для наших країв, виявляється, велика рідкість. Якщо не більше. Ну? Що скажеш тепер?
– А що я можу сказати? – знизав плечима. – Нехай міліція говорить. Це її компетенція.
– Ну, ти й понтовик, Богдане. Ще той, – з єхидною гримасою видавив Бондаренко й надпив із чашки. Вираз обличчя відразу ж змінився: зелений чай без цукру – напій не для аматорів, а… для професіоналів.
Помітивши це, Богдан посміхнувся й порадив:
– А ти медку додай.
– Отруїти мене хочеш? – скривленим фейсом запитав головред.
– Навпаки, – знову посміхнувся Лисиця. – Усе корисне – несмачне, а все смачне – некорисне. Запам’ятай, сину мій.
– Та ну його, – відставив чашку роздратовано.
– То що там про понти? – нагадав Лисиця і з награною насолодою відпив. Бондаренко мимоволі поморщи вся.
– Та, кажу, уся ота твоя «компетенція міліції» – суцільні понти. Вона відхреститься від усього в прямому й переносному розумінні. І, до речі, від кого я про цю компетенцію чую? Від людини, що вирахувала Естета в Україні[2] й Дарувальника Перснів у Франції?[3] Від людини, що звикла завжди серйозно ставитися до найдивніших і найнеможливіших фактів? І перевіряти їх ще і ще? Що з тобою, «пане детектив»? Чи ти це?
– Нічого особливого, – відповів Лисиця. – Просто, по-перше, – щодо вовкулаків – це відверта нісенітниця, елементарна маячня. По-друге – я не детектив, а так – жалюгідний аматор, періодично успішний. Напевно. Ну, а по-третє – зараз у відпустці. Заслуженій до того ж. І збираюся на море. А ти, Сергійку, цікавий своїми розмовами, як стрілки піскового годинника.
Головред явно не очікував такого. Його розгублений вигляд палахкотів красномовністю. Лисиця розумів, що планувалося інше.
– І все ж, – не здавався «колишній журналіст», – я тебе не впізнаю. Відомий мені Богдан Лисиця – інший. І від участі в такій заплутаній справі не відмовився б ніколи. – Тепер дивуватися надійшла черга Бондаренку. – Ти ж не гірше за мене розумієш, що вона непроста. І міліція з неї елегантно зіскочить. Хоч загибла – дружина серйозного бізнесмена. Банкіра. Її, до речі, звали Ольга Довгань.
«Ого», – свиснув подумки Лисиця: прізвище Довгань відоме в Києві. Його власник – людина багата і впливова.
– Сам розумієш, – продовжував Бондаренко, – він докладе всіх зусиль, щоб злочин розкрили. Але – міліція є міліція. Як би банально це не звучало. Особливо ворушитися не будуть. Ти це й без мене знаєш.
– Знаю, – кивнув професор, – але дуже хочеться на море.
– А відпустки скільки залишилося?
– Двадцять два дні.
– Ну, от і чудово. За тиждень розкриєш злочин, а потім – два тижні на морі. – Головред посміхнувся глибокозадоволено.
– Ваше прізвище Бог? – шпигонув на те Лисиця. – Мені здається, що керувати моєю долею, нехай навіть і в межах двадцяти двох днів, – суто Господня компетенція. Ви так не вважаєте, мій любий друже?
Недосконалість плану відкрилась тільки зараз. І Бондаренко помітно скис. Знову випив чаю й, уже не морщачись, прошепотів:
– Прости мене, грішного, Господи. Без умислу це, без умислу. Каюся. Сьогодні ж обов’язково забіжу до Володимирського собору й поставлю свічку… Прости мене, Господи. Прости. – І тричі зосереджено перехрестився.
– Стій-но-стій-но, Сергійчику, – заговорив інтригуюче Лисиця, начебто впритул наблизився до відгадки. Залишилося тільки докласти до пазлу останню частину. Або піймати вовкулаку за хвоста. І показати цю дивину юрбі цікавих. – А з якого це дива ти так піклуєшся про мою участь? На завершеного безсрібника ти, при всій повазі, ну ніяк не тягнеш. Нумо, колися: що намислив?
– Та є тут сякі-такі думченята, – відразу пожвавішав Бондаренко, ніби нарешті опинився у своїй тарілці. – Дивись. Новопризначений керівник (тобто я) мусить показати результат. Причому – не відкладаючи в довгу шухляду. Інакше – навіщо ж призначати? Так? – Лисиця кивнув. – Отож. Збільшити тираж нашої «Презумпції» можна тільки сенсаційними матеріалами. І вони повинні не просто дихати сенсаціями. Нам потрібні сенсації ексклюзивні. Ну як, докумекуєш?
– Не надто, – незграбно, ніби чашку з рук, упустив Богдан. – У найзагальніших рисах. – Чашка гупнула на підлогу, і її стало декілька. Навіть багато.
– Ми будемо вишукувати неординарні кримінальні випадки, розслідувати й висвітлювати на сторінках «Презумпції». Тепер як? – Безпосередній родитель озвученої ідеї світився від щастя, як і будь-який батько після звістки про народження довгоочікуваного чада.
– Ідея – непогана, – без особливого ентузіазму оцінив почуте Лисиця, – але яким буде втілення? Тут не все так просто. – Богдан тверезо дивився на світ, що звичайно виявляв до всього нового відверту байдужість.
– Саме так, пане професоре, саме так. – Бондаренко ставав дедалі веселішим, немов уже після цих слів тираж «Презумпції» неодмінно підскочить до позначки «перший мільйон». Або наче пив він усе-таки не чай.
– Щось ти мутиш, Сергійку, – похитав головою професор, – чогось недоказуєш.
– Одне слово, так, – ляснув по столу головред, – пропоную тобі стати співробітником нашої газети й долучитися до посилення її тиражних позицій.
Нижня щелепа професора впала на підлогу, дорогою наткнувшись на носок черевика. І в такій позі застигла на якийсь час. Ну, Сергійчик! Ну, чудило! Та від своєї роботи хочеться на море втекти, а тут ще й він із шизонутими пропозиціями! І щелепа крейзіфроґом пострибала блискучим ламінатом.