Схоже, таку реакцію головред і очікував. Він продовжував мовчати, стежачи за поведінкою товариша й готуючись утілити наступний пункт.
– Та ти просто з глузду з’їхав! – нарешті вивернув на Бондаренка весь праведний гнів, підзбиравши за довгу паузу. – Ти, часом, тренінги в божевільні не відвідував? З ефективного менеджменту.
– Щодо першого – погоджуюсь. Щодо другого – ще ні, але подумаю, – посміхнувся близькому родичеві розлюченості. – Знаю, що пропозиція божевільна. Знаю навіть те, що збираєшся сказати. Більше того – усе прекрасно розумію. Але тут є одна проблема: без тебе мені не обійтися. Ось дивися: пишеш ти чудово, розуму – ну, тут без варіантів… Але, що найголовніше, можеш розплутувати всілякі загадкові таємниці… І хочеш. Одне слово, мені банально потрібна твоя допомога. Ну, поміркуй сам: на кого я можу покластись у скрутну хвилину, як не на своїх друзів? А зараз у моїй кар’єрі – саме така хвилина.
Бондаренко замовк, продовжуючи дивитися на Лисицю. Той, ошелешений, теж мовчав, клекочучи справедливим обуренням. А ще кажуть, що в Україні немає вулканів. Проте черговий ковток чаю трохи загасив серцеву пожежу. Слава Богу, обійшлися без еменесників. У блискучих касках. З Местором Чуфричем на чолі.
– Добре, – вичавив крізь зуби, – Господь з тобою. Я згоден. Умієш ти, Сергійку, натиснути потрібну кнопку. Дано.
– Стаж, Бодю, стаж, – погодився утішений головред. – Досвід і практика, як кажуть, велика річ.
– Це точно, – закивав професор. – А ти можеш, бувалий вовчисько.
– Та годі тобі! Не згадуй про вовків, а то, не дай Боже, лиха якого накличеш.
– Більше не буду, – пообіцяв Лисиця, а потім додав: – А я й не знав, що ти такий забобонний.
– Я, Богдане, за своє життя такого надивився й назнався, що тепер вірю в усі реальні й нереальні сили… Навіть у мозок блондинок… Гаразд. Підпишемо трудовий договір, виготовимо посвідчення і – до роботи.
Бондаренко підійшов до копіра. Апарат послужливо заторкотів, щораз випльовуючи нову сторінку.
– Тримай. – І майже під звуки оркестру вручив копії матеріалів, складені в пластикову теку. І з усміхом додав: – Упораєшся з цією справою – і відразу на море.
Лисиця взяв, зосереджено обнюхав, скуштував на зуб і сказав:
– Тоді слухай. Цю нещасну вбив чоловік, що в багажнику машини привіз вовка.
– А може, то жінка? – посміхнувся Бондаренко.
– А як же статевий контакт? – поставив логічне запитання. – Без чоловіка не обійшлося.
– Точно, – здався головред, – я про це вже й забув. Постійно купа нових тем.
– Ну, то що? Я до вечора все про цього чоловіка напишу і – вільний? – підморгнув професор.
– Дуже… смішно, – розділив паузою слова, роблячи наголос на кожному.
– Добре, тоді слухай наступний тост, – ніяк не вгамовувався Богдан. – Ольгу Довгань убив чоловік, що виготовив механізм, який має форму вовчих щелепів, а весь необхідний антураж – ну, там шерсть, слину, фекалії – розкидав з пакетиків.
– І все це заради того, щоб почали говорити про вовкулаку або справді визвірилися на вовків?
– Приблизно так, – посміхнувся Богдан. – А ти – придумав у всю цю колотнечу запрягти заслуженого відпускника.
– Пішли оформлятися, геніальний детективе.
Лисиця слухняно рушив за головредом: дав слово – тримай. Інакше в його житті не бувало. Принцип. Нічого не вдієш. Річ, за визначенням, непорушна.
2
Теку відкрив тільки вдома. У транспорті робити це не рекомендується. Та й бажанням поки не палав. Не любив, коли руйнувались плани. Одразу з’являвся й починав облизуватись мрячливий депресняк. Але Богдан піддавався рідко. І смачне облизування найчастіше ловило облизня. Цього разу мусило трапитися так само.
Сів на диван. Почав розглядати принесене. Так. Посвідчення кореспондента «Презумпції винності» Богдана Лисиці. Незадоволений фотофейс швидкоспеченого «журналіста» доповнював сумовиту ксиву. Вона і все, з нею пов’язане, велетенською перешкодою виросли на шляху до омріяного відпочинку. Цього не обійти. Не перестрибнути. Не проігнорувати. Можна тільки підірвати. Але всі знайомі сапери устигли помилитися по разу.
Довідка з лісництва. Про «рідкісні випадки появи вовків» на території, що цікавила Бондаренка (запит у лісництво робив він).
Експертний висновок. Нічого нового. Усе, як розповідав головред.
Протокол огляду. На галявині виявлено багато людських слідів і залишки недавнього пікніка. Натоптали, як на слонячій дискотеці. Повний гаплик.
Далі – три фотографії. Їх від слідчого привіз практикант, коли Богдан зібрався додому. На першій – великий план. Галявина. «Тойота-Прадо» кольору морської хвилі. З намальованими вовками. Водійські двері відчинено. І тіло жінки. Лежала, розкинувши руки й ноги. Навряд чи цю позу прийняла самостійно. Коли тобі в горло вчепиться якась тварюка, хапатимешся за життя до останнього. Якщо до цього, скажімо, не ввели транквілізатор. Тоді робитимуть, що захочуть. Але у висновку про які-небудь хімічні речовини – жодного слова. Виходить, хтось саме так «розклав» уже після смерті. І цей хтось явно не вовк: той такими речами займатися не буде. Не його рівень.
Друге фото «присвячувалося» тільки жінці. На повний зріст. Тут – нічого особливого. Туфлі на «низькому ходу». Легка квітчаста спідниця. Добре підібрана блузка. Довге золотаве волосся розкидане довкола голови. Дідько, гарна! Шкода її. Утім, некрасиву теж… Хоча наукою доведено, що до фізично гарних людей (порівняно з некрасивими) життєвий успіх приходить швидше й легше – із меншою кількістю витрат. Непогане личко налаштовує до себе інших. Найпевніше, Лисиця відреагував на красуню так само, як і ті, досліджені, – природно. На третій фотці можна розгледіти… Стоп. Розгледіти можна, але цього не зробив. Ковзнувши очима великим планом кривавого місива, яким стало горло красивої нещасливиці, заховав фотографію.
Переніс усе криміналістичне добро на робочий стіл. Увімкнув ноутбук. Перетворився на справжнісінького журналіста. Такого собі homo scriptum – людину, що пише.
«Страшенно шкода цю молоду жінку, – почав стукати по клавіатурі. – Скільки Господь витратив на неї старання, вклав душу в прямому й переносному сенсі. Створив буквально шедевр, але хтось умить зруйнував цей Всесвіт Божої Любові… – Зупинився й подумав, не переносячи на віртуальний аркуш: – Цікаво, навіщо?… А от це й потрібно буде вам, шановний пане професоре поки без моря, з’ясувати. І відшукати цього герострата. Хоча ні. Герострат пішов на злочин заради слави. Про нашого «вовкулаку» цього сказати не можна. Він зробив усе так, щоб заховати своє ім’я й себе за сімома замками. Або й за більшою кількістю. Стоп. А чому це вбивцею не може бути жінка? Для статевого контакту з убитою поруч вона мала чоловіка. А потім… Ого, які нетрі. Зайдеш, і потім ніякої відпустки не вистачить, щоб повернутися. Навіть із компасом. Оце так «влип, очкарик». Ну, Сергійчик, ну, замутив…».
Відчув, що починає заплутуватися в густих сітях думок. Ліками зазвичай ставав зелений чай. Допоміг і цього разу. Правда, ненадовго. Знову «повернувся» до лісу. А клавіатура, чітко відгукуючись на вивірені удари, стала втілювати думане в графічні зображення слів.
«Тепер, якщо відкинути всі безглузді здогади (хоча як їх можна відкинути: фактів же менше котячих сліз), що виходить? Убито молоду жінку. У неї нічого не вкрали, окрім, за словами чоловіка, смартфона. Тобто – нічого коштовного, на що могли б поласитися банальні грабіжники. Хоча для декого смартфон – межа мрій. Машина (ця взагалі на нормальну купу тугриків тягне), гроші, документи, прикраси – все на місці. Чи, може, щось таки й поцупили, але про нього чоловік ні сном ні духом? Або в курсі, але вміло приховує? Такі «або» можна не рахувати. На початку їх безліч. Це – нормально. Виходить, пограбування як мотив поки відкидаємо. До пори до часу. Далі. Жінку загриз вовк. Це єдине, про що можна говорити з певністю. Як, втім, і про сексуальний контакт. Із чоловіком.