Закінчивши з інформацією, узявся за статтю для тепер уже «своєї» газети…
…Минуло чотири години. «Журналіст» накидав чорновики не однієї, а трьох статей. Роздрукував. Перша закінчувалася так:
«Усе написане цікаве не тільки в пізнавальному плані. Нещодавно на Київщині сталося вбивство молодої жінки. Обставини цієї трагедії та сліди, виявлені на місці злочину, свідчать, що вбивця хотів облаштувати все так, аби люди повірили в появу вовкулаки. Щоб оповити цей жахливий випадок серпанком містики. Але слідство в усьому розбереться. Про його хід наші читачі дізнаватимуться з регулярних публікацій. Ми систематично подаватимемо матеріали, оскільки йдеться не про банальний злочин на побутовому ґрунті. На наш погляд, ця подія заслуговує докладного висвітлення. І наша газета це вам обіцяє».
Задоволений, випустив із рук чергові «шедеври». Ті, завернувши химерною траєкторією, плавно приземлилися на стола. Тепер хай полежать. Завтра перечитаємо, підкорегуємо і – до друку.
Ніщо не завадило солодко потягнутися й позіхнути.
«Стоп? – зупинив себе. – А як же звати нашого шанованого автора? Це мусить бути щось таке… Таке… Хо-хо! Краще, ніж Володимир Ярчук, і не придумаєш. Що ж, хай так і буде. Відчуємо маску чужого імені».
* * *
Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:
«Людська свідомість любить усе незвичне, таємниче, незвідане. Упродовж своєї історії homo sapiens вигадала багато способів розважитись, лоскочучи нерви розповідями про різних фантастичних істот. Однак з часом наука знаходила неспростовні докази того, що архаїчні вірування людства часто мають цілком раціональне підґрунтя. Одним із таких нереально-реалістичних фактів є образ людини-перевертня. Вовкулаки…
…Про виникнення перевертнів давньогрецька легенда розповідає так. Аркадський цар Лікаон, тиран і безбожник, захотів посміятися над Зевсом. Він пригостив верховного бога стравою, приготованою з людини. Для чого убив свого семилітнього сина. Дізнавшись про це, Зевс вигукнув: «Відтепер ти навіки перетворишся на вовка. Вовка серед вовків. Це буде твоїм покаранням. Адже смерть була б для тебе карою надто незначною!»
У старій Україні вовкулаками (синоніми вовкулак, вовкун) називали людей, виселених за межі території роду (племені). Підставою для цього ставали надмірні гріхи, до яких зараховували зраду рідної землі, роду, вбивство, зґвалтування, крадіжку та ін. Відомо, що для архаїчної людини простір ділився надвоє: «своє» (освоєне, облагороджене, безпечне, вона там жила) і «чуже» (незвідане, вороже, що приховує небезпеку, звідти виходили всі загрози й приходили всі біди). Виселення за межі свого простору (що вважалося найжорстокішим покаранням, архаїчною «вищою мірою») автоматично перетворювало людину на ізгоя, позбавляло права членства в племені, робило не таким, як усі. Виселений ставав чужинцем для своїх. Тобто – ворогом…
Слово «вовкулака» складається з двох частин: вовк та ст.-слов. длака «волосся, шкура» і має спільнослов’янське походження. Цей факт відображають багато слов’янських мов (природно, демонструючи закономірні фонетичні видозміни): рос. волколак, укр. вовкулака, білор. ваўкалак, польск. wilkołak, лит. vilkolakis, чеськ. vlkodlak, словацьк. vlkolak, серб. вукодлак, болг. вълколак, върколак (звідки грец. βρουκόλακας, βρυκόλακας і рум. pricolic). Гіпотетичне – ст.-слов. влъкодлакъ.
Вовкулаки «існують» у віруваннях усіх індоєвропейських народів. У Європі (зокрема і в Україні) вовкулацтво відоме з найдавніших часів. Про нього свідчить ще Геродот. Історик розповідає про неврів – плем’я, місцем мешкання якого слугували верхів’я Дніпра (V ст. до н. е.). Представники цього племені, використовуючи чари, у певний час мали здатність перевтілюватися на вовків, а з вовків – знову ставати людьми.
А південні слов’яни вірили, що такими перевертнями можуть ставати діти, народжені від зв’язку жінки з вовкулакою…»
3
Лисиця під’їжджав до супермаркету «Новус» на проспекті Палладіна. Тут мав зустрітися з Дариною Санжак – подругою Ольги Довгань. Домовляючись по телефону, назвав марку авто, колір і держномер. Дівчина описала себе: зріст трохи вищий за середній, струнка, білі штани, бежева блузка, чорне волосся. Недовге-некоротке. Стоятиме ліворуч входу з великим пакетом «Новус».
Уїхавши до зони паркування, згадав орієнтири: зріст, стрункість, колір одягу й волосся. Місце – ліворуч. І – великий зелений кульок. Усе сходилось в одній точці. Сумнівів не було: ця точка – і є Дарина. Та напруженим поглядом вишукувала потрібну машину. Але – безрезультатно. Потрібна допомога.
Припаркувався на першому ж ліпшому місці й кинувся до дівчини.
– Богдан Лисиця, – відрекомендувався підбігши. І обдав відкритістю й надійністю: – Можна допомогти?
– Дуже приємно, – звільняючись від ноші, проспівала дівчина, – Дарина.
– Ну й тоннаж ви тягаєте, – вирвалося, коли руки напружилися від ваги купленого. – Більше немає кому?
– У-у, – мотнула головою. – Живу сама… Наймаю квартиру в Коцюбинському. Мама – в Калинівці. Брат – на заробітках у Португалії. Оля…
Це слово лягло останнім мазком у картину вражаючої самотності (в усякому разі, так здалося). І Дарина вибухнула риданням. Від суму за подругою чи жалості до себе. Хоча… це майже те саме.
– А я вас візьму та й відвезу додому, – бовкнув Лисиця. Хотів хоч якось допомогти.
– А вам це не складно? – запитала Дарина, втираючись мережаною хустинкою.
– Ну що ви, – зрадів, – навіть приємно.
– Тоді можна. Я живу недалеко від ДОКу. Знаєте, де це?
– У найзагальніших рисах, – щиро зізнався. – До Коцюбинського доїдемо, а там покажете. Гаразд?
– Угу, – спробувала всміхнутися дівчина. І це втішило її розгубленого співрозмовника.
Дарину посадив спереду. Прилаштував у багажнику важезний пакет. За лічені секунди Mitsubishi «АSX» уже вибиралася на проспект Палладіна.
– Я так розумію, ви з Олею навчалися разом? – почав розмову, спритно вливаючись у щільний потік різношерстого транспорту, що невпинно поспішає Кільцевою.
– Так. І не тільки в академії. Ми дружили ще в школі. Обидві ж із Калинівки. Танцями займалися також разом. Був там, та він і зараз є, такий клуб сучасного танцю «Фея»… Танцювали. Мріяли підкорити столичну сцену. Разом приїхали до Києва. Вступили. Відучилися. Оля талановитою була. Дуже сильною. Її потім до «Рудих Фурій» узяли. А мене ні…
Дарина замовкла. Уже не плакала, а лише зрідка уривчасто зітхала. Лисиця не квапив. Розумів, що потрібно відійти. І знову пережити не таке вже й далеке минуле.
Увімкнув музику.
– «Sexy, sexy lоver…», – завів у динаміках Томас Андерс.
– О, – різко ожила пасажирка й сяйнула засльозілим сріблом, – це одна з улюблених пісень Олі. Хотіла зробити номер під неї. Але так і не встигла…
Лисиця зрозумів: спілкування простим не буде. Рана несподіваної втрати кровоточила. І надійно перекривала шлях бесіді, яка ледь-ледь починалася.
– Одного разу, після виступу «Рудих Фурій» у нічному клубі «Відірвись», Олі вручили візитку. Тільки з ім’ям та прізвищем. Ну – і номером телефону, звісно. Проте жодних інших слів у таких випадках і не потрібно. Написане знали без зайвих коментів. Помічник того ВІПа настійливо порадив подзвонити. Обов’язково. Бо…
Знову задумалася. Проте цього разу пауза тривала недовго. І дівчина продовжила:
– У нашому світі, світі мистецтва, чи, точніше, шоу-бізу, не все так просто. Успіх часто залежить не від таланту. Не від щасливого випадку чи розташування зірок. А всього лиш – від одного-єдиного телефонного дзвінка. Причому він може як вивести на олімп, так і знищити. Ольга це прекрасно розуміла. Якщо не відповість – завтра може втратити місце. А пробитися до цього колективу було одним з її стратегічних завдань. Вибирати не випадало. Подзвонила… Ну, загалом, завертілося в них…