– Що ж ти чудиш, неандертальцю, – вирвалося в Лисиці, коли водій «Інфініті» підрізав «АSX». Богдан саме хотів припустити до розвороту на Коцюбинське. – Вибачте…
– Десь близько чотирьох років тому, – продовжувала Дарина, кивнувши з розумінням, – Оля вийшла за Довганя заміж. Говорила, що покохала. Але я вірила не надто. Хоча… Цілком могло бути. Вона, знаєте, влюбливою була. Легко захоплювалася… Та й він цілком ще зберігав форму… Завжди імпозантний. Презентабельний. Косметичні салони. Процедури…
Після весілля Оля швидко переродилася. Якось одразу сприйняла звички «небожителів». Представників «вищого світу». Стрімко ввійшла в їхнє непросте коло. Не гаючись, зайнялася танцювальними школами. Це її ще дитяча мрія. Загалом, різко стартувала, подруга… Зустрічатися стали менше. Завжди така заклопотана. У мене ж справи ніяк не клеїлися. Десь із рік тому (так, ледве більше року) вона мені запропонувала місце директора своєї школи на Нивках. Я саме розійшлася з цивільним чоловіком (сволота…) і пішла з колективу. Природно, така пропозиція – як рятувальне коло. І я погодилася. Та й варіантів особливих не мала… Я їй дуже вдячна. Але що буде тепер – одному Богу відомо…
Лисиця слухав Дарину, не перебиваючи. Розумів, що зараз дівчина розкривається, як на сповіді. Його появу в житті цієї загнаної в кут танцівниці, схоже, наворожили Вищі Сили. Хуртовина емоцій, що самотньою вовчицею завивала в її душі, вимагала виходу. У зовнішній світ. У відкритий космос. Куди-небудь. І це, нарешті, сталося.
– Наші стосунки трохи змінилися, – дивлячись уперед начебто «для галочки», але нічого не помічаючи, продовжувала сповідатися Дарина. – Згодом між нами почала виростати якась межа. Але я все розуміла. Новий спосіб життя, зовсім інше коло спілкування, нові звички неминуче змінюють людину. Саме це й сталося з Олею. Та я не засуджувала. Все – закономірно. Інакше трапитися не могло.
Дівчина замовкла. Здавалося, вона втомилася розповідати, немов це було важкою виснажливою роботою. Потім, ніби трохи відпочивши, з надією запитала:
– А ви не палите?
Лисиці не хотілося розчаровувати, але вибору не залишалося:
– На жаль, ні.
– Ну чому ж «на жаль»? – здивувалася Дарина. – Це однозначно на щастя.
– «На жаль» тому, – почав виправлятися, – що не можу пригостити вас сигаретою.
– А, дрібниці. Не зациклюйтесь, – відмахнулася. – Я, от, скільки вже мрію кинути, а все бракує сили волі. Розумію ж, що це, м’яко кажучи, не дуже потрібна річ, а вдіяти нічого не можу. Напевно, погано хочу, так?
– Напевно, – тактовно відповів Лисиця.
– Оля теж, до речі, смалила. Коли жили разом (в академії і після, в найманій квартирі), бувало, як засядемо – й димимо, ніби паровози… Ех, веселенькі часи! Жаль, не повернуться вже… Жили серед труднощів і надій. Причому останні не тільки врівноважували перші, а навіть часто й переважували. Шкода, життя коротке, щоб усі надії-мрії збулися. Особливо в Олі… Вона так хотіла дитину…
Знову зібралася розплакатися. Лисиця змикитив: розмові це не допоможе. Тому запитав:
– А ви нічого дивного в її поведінці не помічали? Чогось незвичного?
Дівчина якось стрепенулася й плакати, схоже, передумала. Сльози, що наповнили очі, зупинилися на останній межі. Ймовірно, ожилі здогади діяли швидше, ніж померлі спогади.
– Так. Останнім часом з Олею почало щось коїтися. Приблизно місяця з півтора тому. Може, трохи більше.
– І що ж такого могло відбутися в її житті?
– По-моєму, у неї з’явився коханий.
– А як же чоловік? – мимоволі вирвалось у професора.
Дарина подивилася так, немов Лисиця повідав про відкриття Америки. Професор усе відразу збагнув. Та дівчина вирішила пояснити:
– А от ви змогли б устояти перед пристрастю? Нестримною. Всеохопною. Знищувальною. Будучи одруженим. Ви, до речі, одружений?
– Не знаю, – знайшов золоту середину (про всяк випадок). І хоч у відповіді на друге питання ніякої середини бути не могло, більше нічого не сказав.
– Думаю, Оля закохалася, – пропустила незграбність Дарина. – Про це говорило багато що. Вона навіть рухатися стала інакше! Немов скинула з плечей якусь непосильну ношу. Яка гнітила роками. І не давала бути собою. Очі засвітилися бажанням жити. Жити для когось іншого. Ні до, ні відразу після весілля такою її не бачила. І раптом – різке переродження… Добробут, гроші, успіх – речі, поза всяким сумнівом, потрібні, але, коли немає кохання, усе стає… сухозлітками[4]. Пилом. Для жінки це надзвичайно важливо… Не думаю, що зречення кохання – порівнянна плата за матеріальний затишок. Та й чи може кохання взагалі бути платою за що-небудь?… А якщо й може, то хіба є у світі те, за що можна було б заплатити таку високу ціну?
Дарина подивилася на Богдана, а потім мовила:
– Ви чоловік. Вам це важко зрозуміти.
Професор у душі запротестував, але промовчав: стратегія. Зараз вона задерлася на царський трон. Ну а заради цієї примхливої цариці готовий на будь-які жертви. Як мудрий доісторичний правитель. Або, в найгіршому разі, – як третій син казкових батьків. Хоча… Може, все саме так, як сказала ця симпатична танцівниця?
– Для Олі з її мрійливістю кохання не було порожнім звуком. – Дарина продовжувала сповідь уже з більшою охотою. – Серед її цінностей воно завжди стояло під номером «один». Я бачила, як постійна боротьба розривала їй серце. Оля вже пізнала смак заможного життя. І повертатися в минуле не хотілося. Але… Думаю, вона усвідомлювала, що це все – не те. Бо прагнула почуття. Приголомшливого. Ураганного. Карколомного. А Борис Дмитрович дати цього не міг. При всій повазі до його таланту бізнесмена й величезних грошей, цим талантом зароблених. Не міг. Природу не обдуриш. Як і себе. І це провалля глибшало. Так. На людях вона носила маску світської левиці. Успішної. Щасливої. Задоволеної. Але в розмовах (та й поведінці) раз по раз прослизала якась незадоволеність. Прихована, однак ладна вирватись на зовні. І все через, якщо можна так сказати, любовну незатребуваність.
Богдан відірвався від дороги й подивився на співбесідницю. Та відбила погляд і поспіхом додала:
– Тільки не сприймайте це суто фізично. Ольга вище цього. Їй хотілось почуттів. Нестримних. Шалених. Вогняних. Розумієте, Оля мала вік дозрілого плода. Потрібен тільки дбайливий садівник, з яким ці почуття можна пережити.
– Ну й хто ж він, цей садівник? – Лисиця спеціально наголосив останнє слово, хоча така позиція і так вважається «наголошеною».
– Не знаю… – Дарина подивилася на професора. – Я намагалася витягти її на відвертість, але нічого не вийшло. Оля відразу ж обривала. Спопеляла таким поглядом… І я відступала.
– Може, ім’я називала? Якось випадково вирвалось? Або чим займається? Адреса? Машина? Натяки якісь? Це все важливо.
– Ні. Узагалі нічого. Ніяких натяків. Ніяких слідів. Ніяких обмовок… Закономірна поведінка. Зв’язок, що так змінив її, ретельно приховувала. Статус. І робила це відмінно. Актриса…
Дівчина задумалась. Потім відвернулася.
Праворуч тягнувся ліс. Вабив непорушною красою. Зачаровував німою величчю. Ховав причаєну загрозу. Усе це химерно спліталося в уявленні про нього. Можливо, Дарина під час мовчання думала саме про це?
– А ви знаєте, як вона загинула?
Питання захопило Лисицю зненацька. З несподіванки ледь не випустив керма. Але досвід спрацював автопілотом. І люба Асікс не схибнула ні на градус. А в уяві спалахнула фотографічна картина: ліс, галявина, автомобіль, жінка. Криваве розірване горло. Натюрморт не для слабкодухих. І хоч Лисиця не з таких, людиною чутися не перестав. З усіма її недосконалостями. Тому й мовчав. Тому й не починав важкої розповіді. Відтягував якомога далі.
– А ви не в курсі? – сказав нарешті.
– Плетуть усяке, – відповіла Дарина, – але чому вірити – не знаю. І вовки, й вовкулаки. Жахіття якесь. Звідкіля взялось на Олину голову…