Честертон Гилберт Кийт - Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown стр 10.

Глядачі з громом оплесків посхоплювалися і кинулися до сцени, але в цей час патер Браун відчув, що хтось торкнувся його рукава і пошепки попросив пройти в кабінет полковника.

Священик пішов за слугою зі все зростаючим почуттям неспокою, що аж ніяк не зменшився, коли він побачив урочисто-комічну сцену, увійшовши до кабінету. Полковник Адамс, усе ще одягнений у костюм Панталоне, сидів, понуро киваючи рогом китового вуса, і в старих його очах був смуток, який міг б протверезити навіть вакханалію. Опершись об камін і важко дихаючи, стояв сер Леопольд Фішер. Вигляд у нього був переляканий і солідний.

– Відбулася дуже прикра історія, патере Браун, – сказав Адамс. – Річ у тім, що діаманти, які ми сьогодні бачили, зникли у мого друга із задньої кишені. А позаяк ви…

– А позаяк я, – повторив священик, чемно всміхнувшись, – сидів позад нього…

– Нічого подібного, – з притиском сказав полковник Адамс, пильно дивлячись на Фішера, із чого можна було виснувати, що щось таке вже було сказано. – Я тільки прошу вас як джентльмена допомогти нам.

– Тобто вивернути свої кишені, – закінчив патер Браун і поспішив це зробити, витягнувши на світ Божий сім шилінгів, шість пенсів, зворотний квиток до Лондона, маленьке срібне розп’яття, маленький требник і плитку шоколаду.

Полковник якийсь час мовчки споглядав на нього, а потім сказав:

– Чесно кажучи, вміст вашої голови цікавить мене набагато більше, ніж вміст ваших кишень. Адже моя донька – ваша вихованка. Так ось, останнім часом вона…

Він не скінчив.

– Останнім часом, – вигукнув поважний Фішер, – вона відчинила двері батьківської оселі головорізу-соціалісту, і цей жевжик відкрито заявляє, що завжди готовий обікрасти заможну людину. Ось до чого це призвело. Перед вами заможний чоловік, котрого обікрали!

– Якщо вас цікавить вміст моєї голови, то можу вас із ним ознайомити, – байдуже сказав патер Браун. – Чого воно варте, вирішувати вам. Ось що я знаходжу в цій найстарішій із моїх кишень: люди, котрі мають намір вкрасти діаманти, не проголошують соціалістичних ідей. Швидше, – додав він лагідно, – вони стануть засуджувати соціалізм.

Обидва його співрозмовники миттю перезирнулися, а священик правив далі:

– Бачите, ми знаємо цих людей. Соціаліст, про котрого мова, так само не здатен вкрасти діаманти, як і єгипетську піраміду. Нам зараз слід зайнятися іншою людиною, незнайомцем. Тим, хто грав роль поліціянта. Хотілося б мені знати, де саме він перебуває в цю мить.

Панталоне схопився з місця і широкими кроками вийшов із кімнати. Слідом за цим подалася інтерлюдія, під час якої мільйонер зиркав на священика, а священик заглядав у свій требник. Панталоне повернувся і несподівано запропонував:

– Поліціянт усе ще лежить на сцені. Завісу підіймали шість разів, а він досі лежить.

Патер Браун випустив книгу, встав і сторопів, дивлячись перед собою, немов уражений раптовим розумовим розладом. Але помаленьку його сірі очі пожвавилися, і тоді він спитав, здавалося б, без будь-якого зв’язку з тим, що відбувається:

– Даруйте, полковнику, а коли померла ваша дружина?

– Дружина? – здивовано перепитав старий вояк. – Два місяці тому. Її брат Джеймс спізнився на цілий тиждень і вже не застав її.

Маленький священик підстрибнув, як підстрелений кролик.

– Хутко! – вигукнув він з незвичною для себе гарячковістю. – Мерщій! Треба глянути на полісмена!

Всі пірнули під завісу, мало не збивши з ніг Коломбіну та клоуна (котрі мирно перешіптувалися в напівтемряві), і патер Браун нагнувся над розпростертим коміком-правоохоронцем.

– Хлороформ, – сказав він, випрямившись. – Й як я раніше не здогадався!

Всі здивовано мовчали. Потім полковник повільно промовив:

– Будь ласка, поясніть нарешті, що все це означає?

Патер Браун раптом голосно зареготав, потім стримався і промовив, задихаючись і насилу пригнічуючи напади сміху:

– Джентльмени, зараз не до балачок. Мені треба наздогнати злочинця. Але цей великий французький актор, котрий грав констебля, цей геніальний мрець, із котрим вальсував Арлекін, котрого він підкидав і жбурляв на всі боки, – це…

Він не договорив і заквапився геть.

– Це хто? – крикнув йому навздогін Фішер.

– Справжній поліціянт, – відповів патер Браун і зник у темряві.

У дальньому кінці саду блискуче листя череди лаврових та інших вічнозелених дерев навіть цієї зимової ночі створювали на тлі сапфірового неба та срібного місяця враження південного пейзажу. Яскраво-зелені хиткі лаври, глибока, що виблискувала багрянцем синява небес, місяць, як величезний магічний кристал, – все було сповнене легковажної романтики. А вгорі, по гілках дерев, дерлася якась дивна постать, що мала вигляд не стільки романтичний, скільки неправдоподібний. Людина ця вся іскрилася, ніби була одягнена в костюм із десяти мільйонів місяців. При кожному його русі світло справжнього місяця вибухало на ньому новими спалахами блакитного полум’я. Але, блискучий і зухвалий, він спритно перелазив із маленького деревця в цьому саду на високе розлоге дерево в сусідньому і затримався там тільки тому, що чиясь тінь ковзнула в цей час під маленьке дерево і чийсь голос озвався до нього знизу.

– Ну, що ж, Фламбо, – вимовив той, – ви справді схожі на летючу зорю, але ж зірка, що летить, зрештою завжди стає зіркою, що впала.

Нагорі, в гілках лавра, блискаюча сріблом постать нахиляється вперед і, почуваючись у безпеці, прислухається до слів маленького чоловічка.

– Це – найвіртуозніша з усіх ваших витівок, Фламбо. Приїхати з Канади (з квитком із Парижа, мабуть) через тиждень після смерті пані Адамс, коли ніхто не має бажання про щось питати, – нічого не скажеш, спритно вигадано. Ще меткіше ви зуміли вистежити «летючі зорі» і розвідати день приїзду Фішера. Але в тому, що за цим відбулося, відчувається вже не спритність, а справжній геній. Викрасти каміння для вас, звісно, не становило жодних проблем. При вашій спритності рук ви могли б і не привішувати ослячий хвіст до фалдів фішерівського фраку. Але в іншому ви затьмарили самого себе.

Срібляста фігура в зеленому листі зволікала, точно загіпнотизована, хоча шлях до втечі був відкритий. Чоловік на дереві уважно дивиться на чоловічка внизу.

– О, так, – каже чоловік унизу, – я знаю все. Знаю, що ви не просто нав’язали всім цю пантоміму, але й зуміли витягти з неї подвійну користь. Спочатку ви мали намір вкрасти ці камені без зайвого галасу, аж тут один зі спільників сповістив вас про те, що вас вистежили і досвідчений детектив має сьогодні застати вас на місці злочину. Пересічний злодій подякував би за попередження і зник. Але ви – поет. Вам одразу ж спала на гадку дотепна думка сховати діаманти серед блиску бутафорських коштовностей. І ви вирішили, що якщо на вас буде справжній костюм Арлекіна, то поява поліціянта видасться цілком природною. Солідний детектив вийшов із поліційної дільниці в Путні, маючи намір спіймати вас, і сам потрапив у пастку, хитрішу за яку ще ніхто не вигадав. Коли відчинилися двері будинку, він увійшов і потрапив прямо на сцену, де розігрувалася різдвяна пантоміма і де Арлекін у танці міг його штовхати, бити ногами, п’ястуками і палицею, оглушити та приспати під дружний регіт найреспектабельніших жителів Путні. Так, краще за це вам ніколи нічого не вигадати. А зараз, до речі, ви можете віддати ці діаманти мені.

Зелена гілка, на якій гойдалася блискуча постать, шелестіла, немов від подиву, але голос продовжив:

– Я хочу, щоб ви їх віддали, Фламбо, і хочу, щоб ви облишили таке життя. У вас ще є молодість, і честь, і гумор, але при вашій професії їх не матимете. Можна триматися на одному і тому ж рівні добра, але нікому ніколи не вдавалося втриматися на одному рівні зла. Цей шлях веде під гору. Добра людина п’є і стає жорстокою. Правдива людина вбиває і потім має брехати. Багато я знав людей, котрі починали, як ви, благородними розбійниками, веселими грабіжниками багатих і закінчували в гидоті та бруді. Моріс Блюм починав як анархіст за переконаннями, батько бідноти, а скінчив брудним шпигуном і донощиком, котрого обидві сторони експлуатували та зневажали. Гаррі Берк, організатор руху «Гроші для всіх», щиро захопився своєю ідеєю – тепер він живе на утриманні напівголодної сестри і пропиває її останні гроші. Лорд Ембер спочатку опинився на дні в ролі мандрівного лицаря, тепер же найпідліші лондонські покидьки шантажують його, і він їм платить. А капітан Барійон, колись знаменитий джентльмен-апаш, помер у божевільні, схибнувшись від страху перед слідчими та скупниками краденого, котрі його зрадили та зацькували. Я знаю, що у вас за спиною вільний ліс, і він дуже привабливий, Фламбо. Знаю, що в одну мить ви можете зникнути там, як мавпа. Але колись ви станете старою сивою мавпою, Фламбо. Будете сидіти у вашому вільному лісі, і на душі у вас буде холод, і смерть ваша буде близька, і верхівки дерев будуть зовсім голими.