– Та що ви! – зі захопленням спростував пан Блаунт. – Влаштувати арлекінаду? Немає нічого простішого! По-перше, можна таляпати що заманеться, а по-друге, на реквізит і декорації згодиться будь-яке домашнє начиння – столи, вішаки, білизняні кошики тощо.
– Атож, це правда, – Крук пожвавів і почав міряти кроками кімнату. – Тільки ось боюся, що мені не вдасться роздобути поліційний однострій. Давно я вже не вбивав правоохоронця.
Блаунт на мить задумався і раптом ляснув себе по стегну.
– Дістанемо! – вигукнув він. – Тут у листі є телефон Флоріана, а він знає всіх костюмерів у Лондоні. Я зателефоную йому і попрошу прихопити з собою костюм поліціянта.
І він кинувся до телефону.
– Ах, як чудово, хресний, – Рубі була готова танцювати від радощів, – я буду Коломбіною, а ви – Панталоне.
Мільйонер випростався і завмер у величній позі язичницького бога.
– Вважаю, моя люба, – сухо промовив він, – що вам краще пошукати когось іншого для ролі Панталоне.
– Я можу бути Панталоне, якщо хочеш, – вперше і востаннє втрутився в розмову полковник Адамс, вийнявши з рота сигару.
– Вам за це потрібно пам’ятник поставити, – вигукнув канадець, і з сяючим обличчям обернувся від телефону. – Ну ось, отже, все влаштовано. Пан Крук буде клоуном – він журналіст, отже, знає все застарілі жарти. Я можу бути Арлекіном – для цього потрібні тільки довгі ноги й уміння стрибати. Мій приятель Флоріан пообіцяв мені зараз, що дістане костюм поліціянта дорогою та переодягнеться. Виставу можна влаштувати тут, у цьому холі, а публіку посадимо на сходи. Вхідні двері будуть задником, якщо їх зачинити, у нас вийде інтер’єр англійської оселі, а відкрити – освітлений місяцем сад. Це буде чарівно.
І, вихопивши з кишені шматок крейди, яку приніс із більярдної, він провів на підлозі риску, відокремивши уявну сцену.
Як їм вдалося підготувати в такий короткий термін навіть цю безглузду виставу – залишається загадкою. Але вони взялися за справу з тим безрозсудним завзяттям, яке виникає, коли в будинку живе юнь. А того вечора в будинку жила юнь, хоча й не всі, ймовірно, здогадалися, в чиїх очах і в чиїх серцях вона пашіла. Як завжди буває в таких випадках, затія ставала все шаленішою при всій буржуазній ґречності її походження. Коломбіна була чарівна в своїй широкій розпушеній спідниці, що на диво нагадувала великий абажур із вітальні. Клоун і Панталоне побілили свої обличчя борошном, здобутим у кухаря, і нафарбували щоки рум’янами, також запозиченими у когось із домашніх, котрий забажав (як і личить справжньому благодійнику-християнину) залишитися невідомим. Арлекіна, котрий вже вирядився в костюм зі сріблястого паперу, витягнутого зі сигарних пачок, з великими труднощами вдалося зупинити в той момент, коли він уже збирався розбити старовинну кришталеву люстру, щоб прикраситися її блискучими підвісками. Він би, мабуть, здійснив свій задум, якби Рубі десь не відкопала для нього підроблені коштовності, що прикрашали колись на маскараді костюм бубнової дами. До речі сказати, її дядечко Джеймс Блаунт до того розійшовся, що з ним ніякого спасу не було. Він поводився, як пустотливий школяр – насунув на патера Брауна паперову ослячу голову, а той терпляче переніс це і ще й винайшов якийсь спосіб ворушити її вухами. Блаунт зробив також спробу причепити ослиний хвіст до фалдів сера Леопольда Фішера, але цього разу його витівка була прийнята не так прихильно.
– Дядько Джеймс аж надто вже розвеселився, – сказала Рубі, зі серйозним виглядом вішаючи Круку на шию гірлянду сосисок. – Що з ним?
– Він Арлекін, а ви Коломбіна, – пояснив Крук. – Ну, а я тільки клоун, котрий повторює застарілі жарти.
– Краще б ви були Арлекіном, – сказала вона, і сосиски, гойдаючись, повисли у нього на шиї.
Хоча патерові Брауну, котрий устиг уже викликати оплески майстерним перетворенням подушки в немовлятко, було чудово відомо все, що відбувалося за лаштунками, він тим не менше приєднався до глядачів і сів посеред них із виразом урочистого пожвавлення на обличчі, немов дитина, що вперше потрапила в театр.
Глядачів було небагато – родичі, дехто зі сусідів і слуги. Сер Леопольд зайняв найкраще місце, і його масивна постать майже зовсім загородила сцену від маленького слуги Божого, котрий сидів позад нього. Але чи багато при цьому втратив священик, театральна критика не знає. Пантоміма була чимось зовсім хаотичним, але все ж вона була не позбавлена певних принад. Її оживляла та пронизувала вибухова імпровізація клоуна Крука. У звичайних умовах він був просто розумною людиною, але того вечора почувався всезнаючим і всемогутнім – нерозумне почуття, мудре почуття, яке приходить до молодика, коли той на якусь мить вловить на якомусь обличчі певний вираз. Вважалося, що він виконує роль клоуна, насправді ж він був ще й автором (наскільки тут взагалі міг бути автор), суфлером, декоратором, робочим сцени і на довершення всього оркестром. Під час коротких перерв у цій шаленій виставі він у своїх клоунських обладунках кидався до рояля і тарабанив на ньому уривки з популярних пісеньок, настільки ж недоречних, наскільки і годящих до нагоди.
Кульмінаційним пунктом вистави, а також і всіх подій, була мить, коли двері на задньому плані сцени раптом відчинилися і глядачам відкрився сад, залитий місячним світлом, на тлі якого чітко вимальовувався силует знаменитого Флоріана. Клоун зобразив хор поліціянтів із оперети «Пірати з Пензанса»,[7] але звуки рояля втонули в приголомшливій овації: великий комік на диво точно і майже зовсім природно відтворював жести та поставу полісмена. Арлекін підстрибнув до нього і вдарив по касці, піаніст заграв «Де ти роздобув такий капелюх?», а він тільки озирався навколо, з приголомшливою майстерністю зображуючи здивування. Арлекін підстрибнув ще раз і знову вдарив клоуна, а піаніст зіграв кілька тактів із пісеньки «А потім ще раз». Після цього Арлекін кинувся прямо в обійми правоохоронця і під гул оплесків повалив його на підлогу. Тоді французький комік і показав свій знаменитий номер «Мрець на підлозі», пам’ять про якого й досі жива в Путні. Неможливо було повірити, що це жива людина. Здоровань Арлекін розгойдував його, як мішок, з одного боку в інший, підкидав і крутив, як гумовий кийок. І все це – під сміховинні звуки безглуздих пісеньок у виконанні Крука. Коли Арлекін із натугою відірвав від підлоги тіло коміка-констебля, блазень за роялем заграв «Я встав зі сну, мені снилася ти». Коли ж він закинув його собі на спину, почулося «З торбою за плечима». А коли, нарешті, Арлекін із вельми переконливим стукотом опустив свою ношу на підлогу, піаніст, не тямлячись від захоплення, заграв жвавий мотивчик на такі, як вважають досі, слова: «Лист я милій написав і кинув по дорозі».
Приблизно в той момент, коли божевілля на імпровізованій сцені досягло апогею, патер Браун зовсім перестав бачити акторів, бо прямо перед ним поважний магнат із Ситі зіп’явся на весь зріст і почав очманіло нишпорити у себе по кишенях. Потім він схвильовано сів, все ще мацаючи вміст, потім знову встав і вже намірився переступити через рампу на сцену, однак обмежився тим, що кинув лютий погляд на клоуна за роялем і, не кажучи ні слова, кулею вилетів із зали.
Впродовж кількох наступних хвилин священик мав повну можливість стежити за диким, але не позбавленим певної витонченості танцем Арлекіна над артистично бездушним тілом його ворога. Зі справжнім, хоча і грубуватим умінням Арлекін танцював тепер у розчинених дверях, потім став йти все далі і далі в глиб саду, наповненого тишею і місячним світлом. Його нашвидкуруч склеєне з паперу вбрання, що надто вже виблискує у вогнях рампи, ставало чарівно-сріблястим у міру того, як він віддалявся, танцюючи в місячному сяйві.