– Але ви знаєте, хто це зробив? – поцікавився полковник.
– Справжнього його імені я не знаю, – незворушно пояснив слуга Божий. – Але я знаю дещо про його силу та дуже багато про його душевні сумніви. Силу його я відчув на собі, коли той намагався мене задушити, а про його моральні якості дізнався, коли він покаявся.
– Отакої, розкаявся! – з гордовитим сміхом вигукнув герцог Честерський.
Патер Браун піднявся і заклав руки за спину.
– Правда, дивно, на ваш погляд, – сказав він, – що злодій і бродяга розкаявся, тоді як багато заможних людей закосніли в мирській суєті і нікому від них немає пуття? Якщо сумніваєтесь у практичній користі каяття, ось вам ваші ножі та виделки. Ви «Дванадцять справжніх рибалок», і ось ваші срібні рибки. Бачите, ви все ж виловили їх. А я – ловець людей.
– То ви спіймали злодія? – похмуро спитав полковник.
Патер Браун пильно поглянув на його невдоволене, суворе обличчя.
– Атож, я спіймав його, – сказав він, – спіймав невидимим гачком на невидимій волосині, такій довгій, що він може піти на край світу і все ж повернеться, як тільки я потягну.
Присутні помовчали. Потім джентльмени пішли назад на веранду, несучи срібло й обговорюючи з господарем дивну пригоду. Але суворий полковник, як і раніше, сидів боком на бар’єрі, хитаючи довгими ногами та покусуючи кінчики темних вусів. Нарешті він спокійно сказав священику:
– Злодій був недурний хлопець, але, гадаю, я знаю розумнішого чоловіка.
– Він розумна людина, – відповів патер Браун, – але не знаю, кого ви вважаєте розумнішим.
– Вас, – зронив полковник і коротко реготнув. – Не турбуйтесь, я не маю наміру садити злодія у в’язницю. Але я дав би гору срібних виделок за те, щоб як слід дізнатися, як ви влізли у всю цю кашу й як вам вдалося забрати у нього срібло. Мені здається, що ви – великий хитрун і будь-кого обведете довкола пальця.
Священику, мабуть, сподобалася грубувата прямота військового.
– Певна річ, полковнику, – сказав він, усміхаючись, – я нічого не можу повідомити вам про цього чоловіка і його приватні справи. Але я не бачу причин приховувати від вас зовнішній хід справи, наскільки я сам її втямив.
Із несподіваною для нього легкістю він перестрибнув через бар’єр, сів поруч із полковником Паундом і, своєю чергою, подриґав короткими ніжками, як хлопчисько на паркані. Свою розповідь він почав так невимушено, буцімто розмовляв зі старим приятелем біля різдвяного вогника.
– Бачите, – продовжив він, – мене замкнули в тій маленькій кімнатці, й я писав листа, коли почув, що пара ніг витанцьовує по цьому коридору такий танок, якого не витанцюєш і на шибениці. Спершу чулися кумедні дрібні кроки, немов хтось ходив навшпиньки. За ними слідували кроки повільні, впевнені – словом, кроки солідного чоловіка, котрий розгулює зі сигарою в роті. Але крокували одні і ті ж ноги, в цьому я готовий був присягнутися: легко, потім важко, потім знову легко. Спершу я прислухався знічев’я, а потім трохи не збожеволів, намагаючись допетрати, навіщо знадобилося одній людині ходити двома ходами. Одну ходу я знав, вона була на зразок вашої, полковнику. Це була хода чоловіка, котрий ситно пообідав, джентльмена, котрий ходить не тому, що схвильований, а швидше тому, що взагалі такий рухливий. Інша хода здавалася мені знайомою, тільки я ніяк не міг пригадати, де її чув і де раніше зустрічав дивну істоту, що метушиться навшпиньки таким чином. Скоро до мене долинув стукіт тарілок, і відповідь стала до дурості очевидною: це була хода лакея, коли, схилившись уперед, опустивши очі, загрібаючи носками черевик, він мчить подавати до столу. Потім я поміркував хвилинку. І мені здалося, що я збагнув задум злочину так само ясно, ніби сам мав намір його здійснити.
Полковник уважно глянув на священика, але лагідні сірі очі були безтурботно спрямовані в стелю.
– Злочин, – продовжував він повільно, – такий самий витвір мистецтва. Не дивуйтеся: злочин далеко не єдиний витвір мистецтва, що виходить із майстерні пекла. Але кожен справжній витвір мистецтва, чи то небесного, чи пекельного походження, має одну неодмінну особливість, основа його завжди проста, яким би складним не було виконання. Так, наприклад, у «Гамлеті» фігури могильників, квіти божевільного дівчиська, потойбічна чарівність Йорика, блідість духу і посмішка черепа – все сплетено вінком для похмурого чоловіка в чорному. І те, що я вам розповідаю, – додав він, посміхаючись і повільно злазячи з ляди, – також невибаглива трагедія чоловіка в чорному.
– Авжеж, – продовжував він, бачачи, що полковник здивовано витріщився на нього, – вся ця історія зводиться до чорного костюма. У ній, як і в «Гамлеті», є чимало всіляких нашарувань, на зразок вашого клубу, наприклад. Є мертвий лакей, котрий був там, де бути не міг. Є невидима рука, що зібрала з вашого столу срібло і розчинилася в повітрі. Але кожен розумно задуманий злочин базується врешті-решт на чомусь цілком пересічному, нітрохи не загадковому. Таємничість з’являється пізніше, щоб відвести нас убік хибним слідом. Сьогоднішня справа велика, тонко задумана і (на погляд пересічного злодія) дуже вигідна. Вона будувалася на тому загальновідомому факті, що вечірній костюм джентльмена як дві краплі води схожий на костюм лакея, – обидва носять чорний фрак. Все інше була гра, і до того ж на диво витончена.
– І все ж, – зауважив полковник, і собі злазячи з бар’єру і похмуро розглядаючи свої черевики, – все ж я не цілком упевнений, що зрозумів вас.
– Полковнику, – сказав патер Браун, – ви ще більше здивуєтеся, коли я скажу вам, що демон нахабства, який вкрав ваші виделки, весь час розгулював у вас на очах. Він пройшов по коридору разів із двадцять туди і сюди – і це при повному освітленні і на очах у всіх. Він не ховався по закутках, де б його могли запідозрити. Навпаки, він безперестанку рухався і, де б не був, скрізь, здавалося, перебував законно. Не питайте мене, як він виглядав, бо ви самі бачили його сьогодні шість чи сім разів. Ви разом із іншими ясновельможними панами чекали обід у вітальні, в кінці проходу, біля самої веранди. І ось, коли він минав вас, джентльменів, він був лакеєм, з опущеною головою, серветкою, що бовтається і фалдами, що віються за вітром. Він вигулькував на веранді, поправляв скатертину, переставляв щось на столі і мчав назад у напрямку до контори та лакейської. Та тільки-но він потрапляв у поле зору конторського клерка і слуг, як – і виглядом і манерами, з голови до ніг – ставав іншою людиною. Він вештався серед слуг із тієї розсіяною недбалістю, яку вони так звикли бачити у своїх господарів. Їх не мало дивувати, що гість волочиться по всьому будинку, немов звір, що снує по клітці в зоопарку. Вони знали: ніщо так не вирізняє людей вищого кола, як саме звичка ходити всюди, де їм заманеться. Коли він пересичувався прогулянкою по коридору, то повертався і знову проходив повз контору. У тіні вбиральної ніші він, наче за помахом чарівної палички, раптом змінював свій вигляд і знову послужливим лакеєм мчав до «Дванадцяти справжніх рибалок». Не личить джентльменам звертати увагу на якогось лакея. Як можуть слуги запідозрити джентльмена на прогулянці?… Одного разу він викинув фортель ще кращий. У конторі він велично зажадав сифон содової води, сказавши, що хоче пити. Він додав невимушено, що візьме сифон із собою. Так і зробив – швидко і вправно проніс його посеред всіх вас, джентльменів, лакеєм, котрий виконує звичайне доручення. Природно, це не могло тривати безконечно, але йому ж треба було дочекатися лише кінця рибної переміни. Найнебезпечнішим для нього був початок обіду, коли всі лакеї шикувалися в ряд, але і тут йому вдалося притулитися до стіни якраз за рогом, так що лакеї і тут прийняли його за джентльмена, а джентльмени – за лакея. Далі все пішло як по писаному. Лакей приймав його за нудьгуючого аристократа, і навпаки. За дві хвилини до того, як рибна переміна була закінчена, він знову обернувся на моторного слугу і швидко зібрав тарілки. Посуд залишив на полиці, срібло засунув в бічну кишеню, від чого та випнулася, й, як заєць, помчав коридором, поки не дістався до вбиральні. Тут він знову став джентльменом, раптово викликаним у справі. Йому залишалося лише здати свій номерок гардеробнику і вийти так само невимушено, як прийшов. Тільки сталося так, що гардеробником був я.