– Що ж ви зробили з ним? – вигукнув полковник з незвичайним для нього запалом. – І що він вам сказав?
– Даруйте, – незворушно відповів патер Браун, – але тут моя розповідь закінчується.
– І починається найцікавіше, – пробурмотів Паунд. – Його професійні прийоми я ще розумію. Але якось не можу збагнути ваші.
– Мені час іти, – промовив священик.
Разом вони дійшли до передпокою, де побачили свіже веснянкувате обличчя герцога Честерського, котрий із веселим виглядом пішов їх шукати.
– Хутко, хутко, Паунде! – захекавшись, кричав він. – Швидше йдіть до нас! Я скрізь шукав вас. Обід триває наче нічого не сталося, і старий Одлі зараз виголосить слово на честь врятованих виделок. Бачите, ми припускаємо створити нову церемонію, щоб увічнити цю подію. Срібло знову у нас. Можете щось запропонувати?
– Ну що ж, – не без сарказму погодився полковник, оглядаючи його. – Я пропоную, щоб відтепер ми носили зелені фраки замість чорних. Бо мало що може трапитися, коли ти одягнений так само, як лакей.
– Дурниці, – сказав герцог, – джентльмен ніколи не виглядає лакеєм.
– А лакей не може виглядати джентльменом? – безгучно засміявся полковник Паунд. – У такому випадку ох і спритний же ваш приятель, – сказав він, звертаючись до священика, – якщо зумів видати себе за джентльмена.
Патер Браун наглухо застебнув скромний плащик – ніч була холодна і вітряна – й узяв у руки скромну парасольку.
– Атож, – сказав він, – мабуть, дуже важко бути джентльменом. Але, знаєте, я не раз думав, що майже так само важко бути й лакеєм.
І, промовивши «на добраніч», він штовхнув важкі двері палацу насолод. Золоті ворота негайно ж зачинилися за священиком, і він швидко почвалав мокрими темними вулицями в пошуках омнібуса.
Летючі зорі
«Мій найвишуканіший злочин, – любив розповідати Фламбо в роки своєї доброчесної старості, – був, за дивним збігом обставин, і моїм останнім злочином. Я вчинив його на Різдво. Як справжній артист своєї справи я завжди намагався, щоб злочин гармоніював із певною порою року або з пейзажем, і шукав для нього, немов для скульптурної групи, підходящий сад або обрив. Так, наприклад, англійських сквайрів найдоречніше дурити в довгих кімнатах, де стіни обшиті дубовими панелями, а багатих євреїв, навпаки, краще залишати без копійки серед вогнів і пишних стін кафе «Ріц». Якщо, наприклад, в Англії у мене виникало бажання позбавити настоятеля собору від тягаря земного майна (що набагато важче, ніж здається), мені хотілося бачити свою жертву обрамленою, якщо можна так сказати, зеленими газонами та сірими дзвіницями старовинного містечка. Так само у Франції, вилучаючи певну суму у багатого та жадібного селянина (що майже неможливо), я відчував задоволення, якщо бачив його обурену фізію на тлі сірого ряду акуратно підстрижених тополь або величних галльських рівнин, які так чудово малював великий Мілле.[3]
Так ось, моїм останнім злочином було різдвяний, веселий, затишний англійський злочин середнього рівня – злочин у дусі Чарльза Діккенса. Я вчинив його в одному хорошому старовинному будинку біля Путні,[4] в будинку з напівкруглим під’їздом для екіпажів, в будинку зі стайнею, в будинку з назвою, написаною на обох воротах, у будинку з незмінною араукарією.[5] Втім, досить, – ви вже уявляєте собі, що це був за будинок. Правда, я тоді дуже сміливо і цілком літературно відтворив діккенсівський стиль. Навіть шкода, що того вечора я розкаявся і вирішив порвати з колишнім життям».
І Фламбо починав розповідати всю цю історію зсередини, з точки зору одного з героїв. Але навіть із цієї точки зору вона здавалася щонайменше дивною. З точки ж зору стороннього спостерігача ця оповідка уявлялася просто незбагненною, та саме з цієї точки зору і має ознайомитися з нею читач.
Це сталося другого дня Різдва. Початком всіх подій можна вважати той момент, коли двері будинку відчинилися і молоденька дівчина зі шматком хліба в руках вийшла в сад, де росла араукарія, погодувати птахів. У дівчини було гарненьке личко і меткі карі очі. Про її фігуру сказати нічого не можемо – з ніг до голови вона була так закутана в брунатне хутро, що важко було сказати, де закінчується кошлатий комір і починається пухнасте волосся. Якби не миле личко, її можна було б прийняти за незграбного ведмедика.
Освітлення зимового дня набувало все червонішого відтінку в міру того, як наближався вечір, і рубінові відблиски на оголених клумбах здавалися примарами зів’ялих троянд. З одного боку до будинку примикала стайня, з іншого починалася алея, точніше, галерея зі сплетених угорі лаврових дерев, що вела у великий сад за будинком. Юнка накришила птахам хліба (вчетверте чи вп’яте за день, бо його з’їдала собака) і, щоб не заважати пташиному бенкету, пішла лавровою алеєю в сад, де мерехтіли листя вічнозелених дерев. Тут вона зойкнула від подиву – щирого чи удаваного, невідомо, – бо, піднявши очі, побачила, що на високому паркані, немов наїзник на коні, у фантастичній позі сидить фантастична постать.
– Ой, тільки не стрибайте, пане Крук! – вигукнула стривожена дівчина. – Тут дуже високо.
Чоловік, котрий осідлав паркан, наче крилатого коня, був довготелесим, незграбним юнаком із темним волоссям, із обличчям розумним та інтелігентним, але зовсім не по-англійськи блідим, навіть безкровним. Блідість цю особливо підкреслювала червона краватка зухвалого яскравого відтінку – єдина явно продумана деталь його костюма. Він не прислухався до благань дівчини і, ризикуючи переламати собі ноги, стрибнув на землю з легкістю лошака.
– Мені здається, доля вирішила, щоб я став злодієм і лазив у чужі оселі та сади, – спокійно оголосив прибулець, опинившись поруч із панночкою. – І так би, без сумніву, й сталося, якби я не народився в цьому милому будиночку по сусідству з вами. Втім, нічого поганого в цьому не бачу.
– Як ви можете так казати? – з докором вигукнула дівчина.
– Розумієте, якщо народився не по той бік паркану, де тобі треба, то мені здається, що маєш право через нього перелізти.
– От уже ніколи не знаєш, що ви зараз скажете або зробите.
– Я і сам часто не знаю, – погодився пан Крук. – У будь-якому разі, зараз я якраз по той бік паркану, що треба.
– А з якого боку паркану вам слід бути? – з посмішкою запитала юнка.
– По той, де ви, – відповів молодик.
І вони пішли назад лавровою алеєю. Раптом тричі просурмив, наближаючись, автомобільний гудок: елегантна машина світло-зеленого кольору, немов птах, підлетіла до під’їзду і, вся тремтячи, зупинилася.
– Ого, – сказав молодик у червоній краватці, – ось уже хто народився по той бік, що слід. Я не знав, панно Адамс, що у вашій сім’ї настільки сучасний Санта-Клаус.
– Це мій хрещений батько, сер Леопольд Фішер. Він завжди приїжджає до нас після Різдва.
І після мимовільної паузи, що видавала недолік наснаги, Рубі Адамс додала:
– Він дуже добрий.
Журналіст Джон Крук чув про великого махляра зі Ситі, сера Леопольда Фішера, й якщо фінансовий магнат не чув про Джона Крука, то вже, в будь-якому разі, не з провини останнього, бо той неодноразово і досить непримиренно відгукувався про сера Леопольда на сторінках «Поклику» та «Нового віку». Втім, зараз пан Крук не промовив ані слова і з похмурим виглядом спостерігав за розвантаженням автомобіля, а це була тривала процедура. Спочатку відчинилися передні дверцята, і з машини виліз високий елегантний водій у зеленому, потім відчинилися задні дверцята, і з машини виліз низенький елегантний слуга в сірому, потім вони вдвох витягли сера Леопольда і потягли його на ґанок, стали розпаковувати, немов коштовність, ретельно зав’язану у вузол. Під коцами, настільки численними, що їх вистачило б на цілу крамницю, під шкурами всіх лісових звірів і шаликами всіх барв веселки виявилося нарешті щось, що нагадує людську постать, щось, що виявилося досить привітним, хоча і подібним на іноземця старим джентльменом із сивою цапиною борідкою та сяючою посмішкою, котрий став потирати руки у величезних хутряних рукавицях.