Раптом за декілька кроків від паротяга, що розігнався, загорівся червоний сигнал. Машина випустила з мідної горлянки нестямний свист, скажено заскреготали гальма, і зупинений могутнім зусиллям потяг завмер біля другої стрілки.
Боронь збіг униз і приєднався до групки коліярів, що висипали з потяга довідатися причину несподіваної зупинки. Черговий з блокпосту, що дав червоний сигнал, роз’яснив ситуацію. Перша колія, на яку повинен був в’їхати поїзд, зайнята товарняком, треба перевести стрілку і пустити потяг на другу. Зазвичай ця операція здійснюється на блокпосту з допомогою важеля, але підземний зв’язок між блокпостом і коліями несправний, і стрілочнику доведеться перевести стрілку вручну.
Заспокоєні кондуктори повернулися у вагони чекати знаку на вільний проїзд. Але Бороня щось прикувало до місця. Божевільним поглядом дивився на кривавий сигнал, одуріло вслухувався в хрускіт рейок, що переставлялися.
– В останню мить зорієнтувалися! Майже в останній момент, за якихось п’ятсот метрів до станції! Невже Смалюх брехав?
І тут його немов осяяло – Боронь зрозумів, яка роль призначена йому долею. Рішуче наблизився до чергового, який вже міняв колір сигналу на зелений. За будь-яку ціну треба забрати цю людину від стрілки, змусити його піти звідси.
Тим часом машиністи вже приготувалися їхати. Локомотивом з краю в край перекочувалася команда «Рушай!»
– Зараз! Чекайте там! – крикнув Боронь. – Пане черговий, – звернувся упівголоса до чергового, що вже зайняв службову стійку. – До вас на блокпост закрався якийсь волоцюга!
Черговий стривожився. Став напружено вдивлятися у бік цегляного будиночку.
– Хутко! – підганяв Боронь. – Та рушайте вже! Бо чого доброго важелі перекине, попсує прилади!
– Рушай! Рушай! – скандували нетерплячі кондуктори.
– Чекати, до ста чортів! – гаркнув розлючений Боронь.
Черговий, піддавшись силі його голосу, кинувся до блокпосту. Тоді Боронь, скориставшись моментом, вхопився за важіль і знову перевів рейки на першу колію. Маневр було виконано вправно, швидко і тихо. Ніхто нічого не помітив.
– Рушай! – крикнув Боронь, відступаючи в тінь. Потяг рвонув з місця, надолужуючи спізнення. За хвилю останній вагон розчинився у темряві, волочучи за собою довгий червоний шлейф ліхтаря…
Надбіг з блокпосту ошелешений черговий, ретельно перевірив перевідний пристрій. Щось йому не сподобалося. Підніс до губ свисток і дав відчайдушний триразовий сигнал.
Запізно!
І якраз з боку станції вже розірвав повітря страшний гуркіт, глухий відгомін детонації, за яким запанував пекельний галас – стогони, плач, завивання змішалися в дикому хаосі з брязкотом ланцюгів, скреготом розтрощених коліс, тріском немилосердно чавлених вагонів.
– Карамболь, – шепотіли поблідлі вуста. – Карамболь!
СИГНАЛИ
[3]
На товарній станції, у старому вагоні, що давно вийшов з ладу, зійшлося, як завжди, на балачку кілька вільних від служби залізничників. Було три начальники потягів, старший контролер Чепень і заступник начальника станції Гашиць.
Позаяк жовтнева ніч досить холодна, то розпалили залізну грубку з трубою, виведеною в отвір даху. Цією вдалою ідеєю товариство завдячувало кмітливості начальника станції Сьвіти, який сам поставив уже поїдений іржею нагрівач, що викинули з якоїсь чекальні, і чудово пристосував його до нових умов. Чотири дерев’яні, обтягнені подертою цератою лавки і садовий стіл з трьома ногами та широкою, наче щит, стільницею доповнювали інтер’єр вагона. На гаку під стелею був підвішений ліхтар, який тьмяно освітлював обличчя присутніх.
Так виглядав «залізничний клуб» працівників станції. Затишний притулок для бездомних кавалєрів, тиха, відлюдна пристань для незайнятих службою кондукторів.
Тут у вільну хвилю збиралися після рейсу втомлені залізничники, аби відпочити та погомоніти з колегами. Тут у диму кондукторських люльок, у чаді тютюну і цигарок було розказано безліч оповідок та анекдотів, снувалася нитка залізничної долі.
І нині збіговисько було гамірне й жваве. Щойно Чепень розповів цікавий епізод із власного життя і зумів так прикувати увагу слухачів, що забули вони розпалити дотліваючи люльки і тепер тримали їх у зубах, згаслі й холодні.
У вагоні залягла тиша. Через зволожене краплями дощу вікно було видно мокрі дахи вагонів, лисніючі під світлом прожекторів, мов сталеві панцирі. Час від часу миготів ліхтар будиночка, блимав голубий сигнал локомотива, час від часу розрізав темряву зелений відблиск стрілки, грав червоний вогник дрезини. Здаля, з-поза чорної стіни дрімотливих вагонів долинав приглушений гамір пасажирської станції.
У проміжку між вагонами виднілися паралельні смужки колії. На неї поволі в’їжджав спорожнілий потяг; втомлені щоденною гонитвою поршні паротяга працювали спроквола, мляво обертаючи колеса.
Нарешті паротяг спинився. А з-під грудей машини виповзли клуби пари й огорнули її череватий корпус. Промені ліхтарів на чолі велетня почали вигинатися веселковою гамою і золотистими обручами осяяли скупчення пари.
На мить створилася оптична ілюзія: локомотив, а разом із ним вагони, піднеслися над хмарами пари і залишалися деякий час завішені у повітрі.
Через пару секунд потяг повернувся на рівень рейок, щоби відтак зануритися у задуму нічного спочинку.
– Прегарна омана, – зауважив Сьвіта, який весь час дивився у вікно. – Бачили, панове, цей уявний злет машини?
– Звичайно, – підтвердило кілька голосів.
– Нагадало це мені залізничну легенду, почуту багато років тому.
– Розкажіть її, Сьвіто, просимо! – заохотив його Гашиць.
– Просимо, просимо!
– Авжеж – історія недовга; можна її викласти кількома словами. Відома між залізничниками, як оповідання про зниклий потяг.
– Як зниклий? Випарувався він, чи як?
– Ну, ні. Зник – то ще не значить «перестав існувати»! Зник – то значить: нема його ніби для людського ока – насправді ж десь є, десь перебуває, хоч невідомо де. Цей феномен створив один начальник станції, великий дивак, а може, й чарівник. Фокус свій здійснив завдяки низці висланих у спеціальному порядку сигналів. Вдалося йому це випадково, як він потім сам запевняв. От так, бавився сигналами, які комбінував у розмаїтий спосіб, змінюючи їхній порядок і характер. Аж якось, після подачі семи таких знаків, потяг, що в’їжджав на його станцію, раптом на повному ходу піднісся вгору паралельно до колії, похитався пару разів у повітрі і розчинився в просторі. Відтоді ніхто більше не бачив ні потяга, ні людей, які ним їхали. Кажуть, що він з’явиться знову, якщо хтось пошле ті самі сигнали, але у зворотному порядку. Начальник, на жаль, незабаром після того збожеволів, і всілякі спроби видобути з нього таємницю того фокуса пішли намарно. Хіба хтось випадково вгадає ті знаки і поверне потяг на землю.
– Пригода, яких мало, – зауважив начальник Зданович. – А коли сталася ця дивовижна подія?
– Яких сто років тому.
– Ого! Добрий шмат часу! В такому разі пасажири потяга були б на ціле століття старші. Прошу уявити собі, що б то була за дивовижа, коли б нині-завтра вдалося якомусь щасливцеві віднайти апокаліптичні сигнали і зламати сім печаток чарів. Ні сіло ні впало, раптом зниклий потяг, відпочивши у столітньому депо, падає з небес на землю, і висипається з вагонів натовп зігнутих тягарем віку бабусь і дідусів.
– Але ж ти забуваєш, що у четвертому вимірі люди, певно, не потребують ані їжі, ані пиття і не старіють.
– Маєш рацію, – визнав Гашиць. – Свята правда. Гарна легенда, друже, дуже гарна.
Він замовк, щось собі пригадуючи. За мить, вертаючись до слів Сьвіти, промовив у задумі:
– Сигнали, сигнали… І я щось про них можу оповісти. Тільки не легенду, а правдиву історію.