Турбйорн запам’ятав його слова.
Коли Сюньове знову повернулася до гурту, її оточили ще більшою увагою, аніж зазвичай, але вона попростувала до Інґрід, радо привіталася з нею і повела за собою на луку. Там вони повсідалися докупки на траву, завівши жваву розмову, бо вже давно не випадала їм нагода набалакатися. Турбйорн залишився стояти посеред гурту, милуючись пишними заморськими квітами Сюньове.
Того дня Сюньове подалася додому разом з усіма.
– Може, я понесу тобі квіти? – запропонував Турбйорн.
– Неси, – ласкаво погодилася дівчинка, не підводячи, однак, на нього очей. Узяла за руку Інґрід, і вони рушили попереду.
Біля самого Сульбакена Сюньове зупинилася, попрощалася з Інґрід.
– Далі я вже сама понесу квіти, – мовила вона, беручи кошика, якого Турбйорн поставив у траву.
Дорогою до Сульбакена хлопчина міркував, як би то запропонувати Сюньове свою допомогу – посадити ті квіти з нею удвох, але не зважився й рота розтулити, надто вже квапилася вона додому. Увесь день його не полишала думка: «Таки треба було допомогти їй з тими квітками…»
– Про що ви розмовляли? – запитав він Інґрід.
– Ні про що…
Коли всі полягали спати, Турбйорн тихенько одягнувся і вийшов надвір. Була гарна ніч, тепла й тиха; небо запаволочилося тонким мереживом блакитно-сірих хмар, а там, де мереживо прорвалось, здавалося, хтось, наче у вікно, підглядав з темної синяви, що ж діється на землі. Навколо ані душі, тільки в траві сюрчали коники-стрибунці; час до часу озивалася праворуч від дороги перепілка, їй відповідала інша з лівого узбіччя; спів перекочувався травами то туди, то сюди, і видавалося Турбйорнові, ніби його супроводжує велика співоча свита, хоч він нікого й не бачив у темряві. Ліс, наче синє море туману, стелився схилами, і що вище, то темнішим він ставав. З гущавини долинало токування тетеревів, іноді – пронизливий крик сови; водоспад співав свою одвічну пісню, гучніше, ніж будь-коли, бо все притихло, дослухаючись до неї. Турбйорн глянув угору, на Сульбакен, і рушив далі. Він звернув убік від звичних стежок, притьмом видряпався на узвишшя і невдовзі опинився у крихітному квітнику Сюньове, під самим вікном кімнатки на піддашші, де вона спала. Хлопець сторожко прислухався, роззирнувся навсібіч, але навколо панувала тиша. Понишпоривши у пошуках якогось реманенту, він знайшов, як і сподівався, лопату й граблі. Одну грядку Сюньове почала копати, але довела до пуття лише маленький клаптик, посадила там дві квітки. Хотіла, певно, подивитися, який вони матимуть вигляд. «Втомилася, мабуть, бідолашна, і покинула грядку… – подумав Турбйорн. – Це робота для чоловіка!» Хлопець відразу взявся до справи, спати зовсім не хотілося, навпаки, йому здавалося, що ніколи іще йому так легко не працювалось. Він пригадав поради доньки пароха, як садити квіти, пригадав, як ті квітки росли в садку на плебанії, і зробив усе як треба. Минула ніч, а він і не помітив, працював, майже не відпочиваючи, скопав усю грядку, посадив усі квіти, кілька разів пересаджував їх, щоб було гарніше. Іноді позирав на вікно на піддашші, чи ніхто його не бачить. Але нікого не було видно, навіть пес ніде не гавкнув. Тиша панувала, аж запіяв півень, а за ним защебетало лісове птаство, вітаючи світ з «добрим ранком». Чепурячи квітника, Турбйорн згадав собі байки Аслака, як він малим хлопчаком вірив у те, ніби на Сульбакені водяться тролі та домовики. Турбйорн знову звів очі на вікно й усміхнувся – ото здивується, прокинувшись, Сюньове.
Уже нівроку розвиднилося, птахи здійняли немилосердний гармидер, тож Турбйорн перескочив через пліт і заквапився додому. Ніхто й не довідається, що то він уночі посадив квіти в садочку Сюньове на Сульбакені.
Розділ третій
Невдовзі долиною рознеслися розмаїті чутки, але ніхто не міг нічого сказати напевне. Від дня першого причастя Турбйорна ніколи більше не бачили на Сульбакені, і це невимовно дивувало люд. А ось Інґрід навідувалася туди часто, удвох із Сюньове вони не раз ходили на прохід до лісу.
– Не затримуйся надовго! – гукала мати навздогін доньці.
– Добре, мамо, – відповідала Сюньове і поверталася додому аж надвечір.
Знову з’явилися обидва женихи.
– Їй самій обирати, – сказала мати, батько з нею погоджувався.
Сюньове ж, коли її запитали, дала обом відкоша. Потім сваталися й інші, але ніхто не чув, щоб котрийсь повернувся з Сульбакена щасливцем.
Якогось дня мама з донькою мили кадки з-під молока, і мама поцікавилася, чи донька має когось на оці. Це було так несподівано, що Сюньове зашарілася по самі вуха.
– Ти комусь уже пообіцяла свою руку й серце? – допитувалася мати, прискіпливо дивлячись доньці в очі.
– Ні, – поквапилася відповісти Сюньове.
Більше до тієї розмови вони не поверталися.
Сюньове була найбажанішою нареченою на всю околицю. Її проводжали замріяними поглядами, коли йшла до церкви чи поверталася звідти, бо, окрім дому, бувала тільки там. Батьки Сюньове були гауґіанцями, тому вона ніколи не ходила на танці чи інші забави. У церкві Турбйорн завжди сідав навпроти її лави, але ніхто не бачив їх за розмовою. Все ж поміж людьми ширилися підозри, мовляв, Сюньове й Турбйорна єднають сердечні узи, а що поводилися вони не так, як інші молоді закохані пари, то це породжувало плітки. Турбйорна в околиці не любили. Він і сам це відчував, тому, сходячись з іншими парубками на танцях чи на весіллях, поводився задерикувато, не раз і в бійку встрявав. Та з часом усе вляглося, надто багато охочих до бійки спізнали на собі міць його кулаків. Тож Турбйорн швидко звик до думки, що ніхто не посміє стати йому впоперек дороги.
– Тепер ти вже можеш жити на свій розсуд і покладатися на свої руки, – мовив якось Семун. – Тільки ж пам’ятай, що мої, мабуть, поки що таки сильніші…
Відзолотіла осінь, минула зима, прийшла весна, а люди ще нічого до пуття не знали. Стільки чуток витало в повітрі про постійні відмови Сюньове женихам, що ті, врешті, перестали свататися. Інґрід ні на крок не відходила від товаришки. Цього літа вони обидві збиралися в гори пасти маржину, бо родина Сюньове купила частку полонини на Ґранлієні. З гори долинав спів Турбйорна, він лагодив для дівчат колиби та кошари.
Одного разу, коли день хилився до вечора, Турбйорн, закінчивши свої справи, сів собі під деревом та й пустив думки плином – йому не йшли з голови чутки, що ширилися долиною. Він ліг горілиць у червоно-брунатний верес, заклавши руки під голову й задивившись в осяйне блакитне склепіння неба над густими кронами дерев. Зелене листя й глиця смерек вигойдувалися на його тлі тремтливими хвилями, а темне гілля вимальовувало дивовижні візерунки. Небо визирало тільки там, де вітер відхиляв листя, а там, де крони не перепліталися, блакить рвучко плинула широким звивистим річковим плесом. Невпинний рух угорі звернув Турбйорнові думки в інший бік…
…Берізка тисячею очок усміхалася до смереки, настовбурчена всіма голочками сосна поглядала на них з мовчазною зверхністю: надто вже багато вискочок з’явилося з повівом весняного тепла, пнулися догори й лоскотали їй носа молодим листям.
– Де ви були взимку? – бурчала сосна, обмахуючись гіллям і пітніючи живицею від немилосердної спеки. – Це просто нечувано! Так далеко на півночі й так спекотно… Пхе!
Неподалік височіла понад лісом стара сивочола сосна; опустивши віти майже прямовисно донизу, вона могла добряче смикнути за чуба зухвалого клена, аж тому колінця від страху підгиналися. Люди обрубували гілляччя кремезної сосни щораз вище, аж доки їй це надокучило, і вона стрімко вигналася вгору, налякавши своєю потугою тендітну смерічку поряд.
– Чи ви забули про зимові хурделиці? – запитала смерічка.