– Забула?! Як я могла про них забути! – обурилася сосна і так ляснула бідолаху північним вітром позавуш, аж та ледь не впала.
Могутня сосна міцно впиралася велетенськими ступнями в ґрунт, її пальці випиналися назовні за шість ліктів від стовбура, і була вона при землі товстішою за найтовстішу вербу, про що якось верба повідала хмелеві, який закохано обіймав її за стан. Кошлата сосна усвідомлювала свою велич і, виганяючись новим гіллям у височінь, глузувала з людей:
– Спробуйте тепер мене обчімхати, якщо потрафите!
– Ні, їм не стане моці тебе обчімхати! – мовив якось орел, зробив ласку сосні – сів на її гілля, склав крила й заходився зчищувати з пір’я рештки засохлої крові якогось бідолашного ягняти.
– Гадаю, я попрошу свою королеву звити тут гніздо, – сказав він. – Їй треба знести кілька яєць, – додав тихіше, глянув на свої голі ноги й застидався: певно, спали йому на гадку солодкі спомини про ранні весняні дні, коли все навколо шаленіє від перших теплих сонячних променів.
Та відразу стрепенувся, пильно глянув з-під кошлатих брів у бік чорного громаддя скель, чи не кружляє там знесилена важкою ношею у своєму лоні його королева, і злетів у повітря. Сосна бачила, як ширяє у небесній блакиті нарівні з найвищими гірськими кряжами орлина пара, радячись своїми хатніми клопотами. Стару сосну все ж огортав легкий неспокій: хоч як пишалася вона собою, не було б їй рівної у цілому лісі, якби змогла колисати на своїх вітах королівське подружжя. Нараз орел з орлицею шугонули вниз – просто до неї, і мовчки заходилися зносити хмиз. Сосна ще більше розпростала віти, відтісняючи сусідок, бо хто б тепер посмів їй суперечити.
А ліс зашелестів, загомонів, побачивши, якої честі зазнала могутня сосна. Неподалік над озерцем, милуючись своїм віддзеркаленням у плесі, росла тендітна берізка; вона гадала, що має право сподіватися трішки любові від трясогузка, який полюбляв подрімати по обіді в затінку її віт. Вона огортала його пахощами, принаджувала своїми клейкими листочками мошкару, щоб йому зручніше було її хапати, а в розпал спеки згорнула з гілля та свіжого листя затишну зелену альтанку, щоб йому було прохолодніше. Зваблений стараннями берізки, трясогузок уже замислився, чи не оселитися йому тут на все літо. Та ось біда! Довелось втікати від орлиного сусідства на старій сосні світ за очі. Він проспівав берізці на прощання зворушливу пісеньку, але дуже тихенько, щоб не почув орел, – тільки його й бачили.
Не ліпше повелося і дрібним горобчикам у вільшаних хащах. Вони так безсоромно гріховодили, що дрізд, котрий замешкав на ясені, ніколи не міг вчасно заснути, гнівався і лаяв галасливе птаство. Поважний дятел по сусідству, споглядаючи те, так реготав, ледь не беркицьнувся з гілляки. Та ось з’явились на сосні орли! І дрізд, і горобці, і дятел – усе, що вміло літати, – змушені були шукати притулку в іншому місці. Дрізд на лету кляв горобців і зарікався ще хоч раз сусідувати з ними.
І хоч як приязно світило сонце, ліс осамотів і посмутнів, тільки й міг пишатися старою могутньою сосною, але пиха та була мізерною. Ліс лякливо пригинався щоразу, коли налітав північний вітер, а сосна стримувала його натиск крислатим гіллям; орел кружляв понад нею, статечний і незворушний, наче то не шквал біснувався, а ніжний легіт роздмухував ледь чутні пахощі живиці. А як тішилися сосни-посестри! Не замислюючись, однак, над тим, що жодній з них не судилося цього року колисати пташині гніздечка на своїх вітах.
– Забирайтеся геть! – бундючилися вони. – Ми – вельможна родина, майже родичі королівські!
– Про що це ти замислився? – запитала, усміхаючись, Інґрід.
Вона вийшла з густих чагарів, розгортаючи руками гілля.
– Та чого тільки не наверзеться! – підхопився Турбйорн, уперто відводячи погляд від сестри й дивлячись на ліс. – Надто вже багато пліткують про мене в долині! – додав він, обтрушуючи глицю.
– Чому ти завжди переймаєшся чужими плітками?
– І сам не знаю… Та досі ніколи не говорили про те, чого я й наміру не мав робити…
– Недобре кажеш!
– Може, й так, але то правда.
Інґрід сіла в траву, Турбйорн стояв поруч, задивившись удалину.
– Я легко міг би стати таким, яким мене бажають бачити інші, та ліпше дали б мені спокій!
– У цьому є, зрештою, і твоя вина.
– Можливо, але й ті, інші, не без вини… Я вже казав і ще раз скажу: хай би дали мені спокій! – майже крикнув Турбйорн, звівши очі угору, на орла.
– Турбйорне! – злякано прошепотіла Інґрід.
Хлопець обернувся до сестри і всміхнувся.
– Усе гаразд! Кажу ж, чого тільки не нароїться в голові! Ти бачилася нині з Сюньове?
– Так, вона вже вибралася на полонину.
– Сьогодні?
– Так.
– Із сульбакенською чередою?
– Так.
– Тра-ля-ля…
– Завтра ми теж виганяємо нашу череду на полонину, – озвалася Інґрід, прагнучи відволікти брата від тяжких думок.
– Я пожену! – сказав Турбйорн.
– Ні, тато сам хотів…
– Он як! – буркнув Турбйорн і замовк.
– Він питав сьогодні про тебе, – знову озвалася
Інґрід.
– Справді?
Турбйорн відрізав ножиком гіллячку й заходився зістругувати з неї кору.
– Ти мав би частіше розмовляти з батьком, – докірливо мовила сестра. – Він тебе дуже любить…
– Може, й твоя правда.
– Батько часто заводить про тебе мову, коли тебе нема вдома.
– Зате й слова від нього не дочекаєшся, коли я є… – У тому твоя вина.
– Може, й так…
– Не кажи так, Турбйорне! – Інґрід посмутніла. – Сам знаєш, у чому причина.
– То в чому?
– Я тобі маю про це розповідати?
– Та байдуже… Ти знаєш, що я знаю…
– Звісно: надто багато розмахуєш кулаками, а батько цього не любить.
– Ага, досі ще мене за ручку б тримав!
– Коли в бійку встряєш…
– То хай собі безкарно говорять селом, що на язик спливе?
– Ні, але ж можна й поступитися, не завжди піритися півнем! Он батько завжди так робив і став поважаним чоловіком.
– Може, його не так діймали за живе…
Інґрід трохи помовчала, а тоді, оглянувшись, повела далі:
– Мабуть, не варто повертатися до цього знову, але… не потикайся туди, де збираються твої недруги!
– Го-го, саме туди й поткнуся! Інакше я не Турбйорн Ґранлієн!
Хлопець обстругав з гіллячки кору і розрізав її навпіл. Інґрід сиділа коло брата, довго дивилася на нього, а тоді нерішуче запитала:
– Підеш у неділю до Нургауґа?
– Піду.
Дівчина знову замовкла, потім, не дивлячись на брата, озвалася знову:
– Знаєш, що він приїхав до сестри на весілля?
– Знаю.
Інґрід підвела погляд.
– Ох, Турбйорне, Турбйорне, – зітхнула вона.
– Гадаєш, це дає тепер йому більше права ставати між мною та іншими?
– Він не стає… Принаймні не більше, ніж цього хоче та, інша.
– Ніхто не знає, чого хочуть інші…
– Ти знаєш!
– Сама вона про це нічого не каже…
– Як можеш так казати! – скрикнула Інґрід, несхвально глянувши на брата, підвелася, озирнулась.
Турбйорн викинув свою гіллячку, встромив ножа в чохла й повернувся до сестри.
– Послухай, мені часом це так набридає. Поголос йде не лише про мене, її теж зачіпає, бо все відбувається ніби потай. Хоча яка там потайність, я ж навіть на Сульбакені не буваю! Вона каже, що її батьки мене й бачити не хочуть. Мені заказано до неї ходити, як інші хлопці ходять до своїх дівчат, бо вона – свята! Отак!
– Турбйорне! – занепокоєно гукнула його сестра, але він наче й не чув.
– Батько й словом не бажає заступитися за мене. Каже: як заслужиш, буде твоєю. Плітки, лише плітки! А з іншого боку, нічого взамін за ту муку! Я навіть не знаю, чи й справді вона…
Інґрід кинулася до Турбйорна, затуляючи йому рота долонею й озираючись назад. Хащі знову розгорнула чиясь рука, із заросляку з’явилася висока струнка дівчина з палахкотливим, мов ружа, рум’янцем. То була Сюньове.
– Добрий вечір! – привіталася вона.
Інґрід глянула на Турбйорна, ніби хотіла сказати: «Ось бачиш!» Турбйорн відповів їй поглядом: «Краще б ти того не робила!» Ніхто не дивився на Сюньове.
– Може, дозволите примоститися біля вас на хвильку? Я так набігалася за день… – озвалася дівчина й сіла в траву.