– Он як веселяться, – з жалем сказала Інґрід.
– А я їм не заздрю, – мовила Сюньове, беручись до рукоділля.
– Хотілось би й мені з ними розважитись…
Інґрід сиділа навпочіпки, спостерігаючи за тим, що відбувалося на подвір’ї Нургауґа. Гості тинялися поміж будинками, юрмилися під коморою, певно, там стояв стіл з наїдками; деякі пари трималися окремішньо, ніжно воркуючи.
– Не розумію, чого тебе так вабить туди, – буркнула Сюньове.
– Й сама не знаю, – стенула плечима Інґрід, не міняючи пози. – Потанцювати кортить… – додала вона.
Сюньове промовчала.
– Ти ніколи не танцювала? – запитала Інґрід.
– Ніколи.
– Гадаєш, танцювати – то гріх?
– Хтозна…
Інґрід більше не розпитувала, згадавши, що гауґіанцям танцювати заборонено, і не сміючи поцікавитись, як ставляться до цього батьки Сюньове. Але її думки водно крутилися довкола танців, тож вона, зрештою, не витерпіла:
– Кращого танцюриста, ніж Турбйорн, не знайти на всю околицю…
– Вірю, – за якусь мить зронила Сюньове.
– Тобі варто побачити, як він танцює! – вигукнула Інґрід, обернувшись до товаришки.
– Ні, не хочу, – квапливо заперечила Сюньове.
Інґрід вражено замовкла, а Сюньове схилилася над плетивом, рахуючи вічка. Та вже за мить опустила рукоділля на коліна й, задивившись удалину, мовила:
– Такою щасливою, як нині, я вже давно не була…
– Чом це? – здивувалася Інґрід.
– Та… бо він не танцює зараз у Нургауґів.
Інґрід сиділа, поринувши в задуму.
– Там, напевно, дівчата так і вились би коло нього… – озвалася за якийсь час.
Сюньове вже було розтулила рота, аби щось сказати, однак промовчала, витягнула дротика й обернула плетиво іншим боком.
– Турбйорнові аж жижки трясуться, так кортить потанцювати. Я його добре знаю! – вигукнула Інґрід і враз похопилася, що бовкнула зайве, глянула на Сюньове, яка схилилася над плетивом, зашарівшись наче мак.
Інґрід миттю згадала кожне слово з розмови, сплеснула руками, впала навколішки перед товаришкою і зазирнула їй у вічі. Але Сюньове незворушно плела собі далі. Тоді Інґрід розсміялася:
– Ти вже кілька днів щось від мене приховуєш!
– Про що це ти? – знічено глянула на неї Сюньове.
– Ти гніваєшся не тому, що Турбйорнові подобається танцювати… – личко Інґрід сяяло усміхом.
Сюньове вперто мовчала. Тоді Інґрід обняла її за шию і прошепотіла до вуха:
– Ти гніваєшся, бо він не з тобою танцює, а з іншими…
– Що ти плетеш! – обурено вигукнула Сюньове, вивернулася з обіймів і скочила на рівні ноги.
Інґрід теж підвелася з вересу, рушила за товаришкою.
– Шкода, що ти не вмієш танцювати, Сюньове! – сміялася вона. – Дуже шкода! Ходімо, я тебе навчу! – Інґрід охопила дівчину за стан.
– Чого ти від мене хочеш? – опиралася Сюньове.
– Навчити тебе танцювати, аби не сумувала, що він танцює з чужими дівками.
Тепер уже й Сюньове засміялася, хоча й вимушено.
– Ще хтось побачить, – мовила вона.
– Дай, Боже, тобі здоров’я за такі слова, хоча дурне кажеш! – вигукнула Інґрід, замугикала собі під ніс і закружляла Сюньове в такт мелодії.
– Ні… ні… я не вмію…
– Сама щойно казала, що давно не була такою щасливою. Ну ж бо!
– Не знаю, чи зумію…
– Ось спробуй, і сама побачиш, що це зовсім неважко!
– Тобі годі всидіти на місці, Інґрід!
– Так казав кіт до горобця, що ніяк не хотів датися йому до лап… Ходімо!
– Та мені б і самій хотілося, але…
– Уяви собі, я – Турбйорн, а ти – його молода дружина, яка не потерпить, аби він танцював з кимсь іншим, окрім неї.
*
Гауґіанці – прибічники Г. Н. Гауґе (1771–1824), керівника релігійного руху в Норвегії кінця XVIII – початку XIX ст.