Оліво добродушно засміявся і смикнув Казанову за руки, ніби намірявся силоміць затягнути його до ридвану. Однак Казанова заперечно похитав головою. Уже майже піддавшись спокусі, майже готовий вдовольнити природну цікавість і прийняти запрошення Оліво, він нараз з новою силою відчув нетерплячку й запевнив Оліво, що нині, ще до заходу сонця, має, на жаль, покинути Мантую в нагальних справах. Що він забув у домі Оліво? Шістнадцять років – це чимало! Амалія у межичассі не стала, певна річ, ні молодшою, ані гарнішою, а її тринадцятилітню доньку він, у своїх літах, навряд чи заворожить. Перспектива ж милування на тлі сільського пейзажу із самим паном Оліво, колись худорлявим, загарливим до науки юнаком, а тепер розтовстілим мужланом, приваблювала його не настільки, щоб відмовитися від подорожі, яка б на десять або й на двадцять миль наблизила його до Венеції. Однак Оліво, вочевидь, не мав наміру отак відразу приймати відмову Казанови і наполіг хоча б до готелю його підвезти. Тут Казанова опиратися вже не міг. За кілька хвилин вони були на місці. Господиня, статечна пані поза тридцятку, привітала Казанову біля воріт поглядом, який не залишив Оліво жодних сумнівів щодо їхніх ніжних стосунків. Вона простягнула Оліво руку, як доброму знайомому, у якого вона – пояснила господиня своєму постояльцеві – постійно купує особливе солодко-терпкувате вино, виготовлене з винограду, що росте на його землях. Оліво негайно пожалівся жінці на жорстокість шевальє фон Сенґаля (так господиня назвала Казанову, тож Оліво миттю і собі скористався таким звертанням), бо відмовляється від запрошення знову віднайденого друга сміховинною причиною, нібито сьогодні – саме сьогодні – йому конче потрібно покинути Мантую. Застиглість на обличчі господині підказала йому, що жінка вперше про це чує. Казанова ж поквапився запевнити, мовляв, від’їзд свій вигадав, щоб не обтяжувати родину друга несподіваним візитом, насправді ж йому треба, просто необхідно, найближчими днями завершити одну важливу письменницьку працю, а ліпшого для роботи місця за цей чудовий готель, де в його розпорядженні прохолодна, затишна кімната, годі собі й уявити. На що Оліво засипав Казанову велемовними обіцянками, що шевальє фон Сенґаль зробить велику честь його скромному дому, поселившись у нього для викінчення свого твору. Сільське усамітнення піде, мовляв, йому лише на користь; учених книг та довідників, якщо Казанові такі потрібні, теж не бракуватиме, бо його, Оліво, небога, донька покійного зведеного брата, молода й надзвичайно освічена попри юний вік дівчина, кілька тижнів тому переїхала до нього з величезною скринею книжок. А якщо десь надвечір нагодяться гості, то панові шевальє не варто з цього приводу турбуватися, хіба забажає собі після напруженого робочого дня приємно розважитися чи відволіктися на маленьку партію в карти. Щойно почувши про юну небогу, Казанова відразу вирішив поглянути на це створіння зблизька. Усе ще демонструючи вдаване вагання, він нарешті піддався на вмовляння Оліво, водночас пояснивши, що ніяк не може покинути Мантую більше, ніж на один-два дні, а ще сердечно попросив свою люб’язну господиню негайно передавати йому гінцем усі листи, які надійдуть за його відсутності й можуть бути надзвичайно важливими. Залагодивши таким чином справу – на превелику втіху Оліво, – Казанова подався до своєї кімнати, зібрав речі і вже за чверть години переступив поріг готельної вітальні, де Оліво, чекаючи на нього, запально обговорював з господинею якісь ґешефти. Оліво підвівся, вихилив навстоячки з келиха вино і, по-змовницькому підморгнувши, пообіцяв господині – хай не завтра, і не післязавтра – усе ж доставити їй шевальє цілим та неушкодженим. Казанова, який раптом став неуважним та заклопотаним, так стримано попрощався зі своєю милою господинею, що вона – вже біля дверцят ридвану – прошепотіла йому до вуха аж ніяк не ніжні напутні слова.
Доки панове тряслися розпеченою опівденною спекою, порошною дорогою, Оліво розлого й доволі сумбурно розповідав про своє життя: як невдовзі після женячки купив крихітний земельний наділ неподалік міста й заходився вирощувати на продаж ярину; як поступово його володіння розширялися, і він поважно зайнявся сільським господарством; як, зрештою, їхніми з супружницею стараннями та з Божим благословенням спромігся викупити в збанкрутілого графа Мараццані занедбаний замок з прилеглими виноградниками, а тоді затишно обжився, хай і не з графським розмахом, у шляхетському маєтку з дружиною і дітьми. І все це завдяки лише отим сто п’ятдесяти золотим, які Казанова подарував його нареченій, чи радше матері нареченої. Без цієї чарівної запомоги доля його й досі б не змінилася, і судилось би йому, як і раніше, навчати невихованих обідранців читати й писати; імовірно, зостався б він досі старим парубком, а Амалія – старою дівою… Казанова йому не заважав і майже не слухав. У пам’яті зринула одна інтрижка, яку він завів тоді, разом з іншими, значнішими, любовними походеньками: найдрібніша з-поміж усіх, вона не зачепила ні його душу, ні, згодом, спомини. Дорогою з Рима в Турин, а може, в Париж – він вже й сам до пуття не пригадував, – одного ранку, під час короткого перепочинку в Мантуї, побачив у церкві Амалію; йому впало в око її гарненьке, бліде, трохи заплакане личко, і привітно звернувся до неї з якимсь ґалантним запитанням. У ті часи всі жінки були до нього прихильні, Амалія теж охоче вилила йому свою душу. Казанова довідався, що дівчина, яка сама живе в небагатій родині, закохалася у бідного шкільного вчителя, батько якого, як і її матір, не дає згоди на марний, на їхню думку, шлюб. Казанова негайно зголосився залагодити справу. Насамперед він попросив Амалію познайомити його з матір’ю, а що вродлива тридцятишестилітня вдова ще цілком могла претендувати на залицяння, то Казанова невдовзі так щиро заприязнився з молодицею, що міг з неї мотузки вити. Тільки-но вона змінила своє ставлення до шлюбу доньки, батько Оліво, зубожілий купець, теж поступився, надто, як Казанова, відрекомендувавшись далеким родичем матері нареченої, урочисто зобов’язався дати гроші на весілля і на посаг. Сама ж дівчина віддячилася щедрому покровителеві, який видавався їй посланцем іншого, вищого, світу, як веліло її серце: коли ввечері напередодні весілля Амалія з паленіючими щоками вирвалася з останніх обіймів Казанови, їй навіть на гадку не спадало, що вона завинила перед нареченим – він-бо ж своїм щастям завдячує винятково люб’язності й шляхетству дивовижного чужинця. Чи зізналася Амалія чоловікові у своїй безмежній вдячності благодійникові, а той прийняв її жертву як неминучу умову й тому потім не допікав ревнощами, а чи, може, Оліво досі не відав про її перелюбство, цим Казанова ніколи не переймався, байдуже йому було й нині.
Ставало дедалі спекотніше. Ридваном на поганих ресорах і з твердими подушками трясло та гупало, пискляве, добродушне базікання Оліво, який невтомно оповідав про родючість своїх ланів, неперевершеність дружини, вихованість своїх дітей та про приязні сусідські стосунки з місцевою шляхтою і селянами, почало надокучати Казанові. Він сердито себе запитував, навіщо, власне кажучи, прийняв запрошення, яке виллється йому самими лише незручностями й, зрештою, розчаруваннями. Він затужив за прохолодною готельною кімнаткою у Мантуї, де б зараз, на цю годину, сидів собі в тиші та спокої, писав пасквіль на Вольтера. Казанова вже було вирішив зійти біля найближчої корчми, яка саме з’явилася на видноколі, і, найнявши перший-ліпший екіпаж, повернутися назад, як стрепенувся від голосного галайкання Оліво. Той замахав, за звичкою, обома руками, схопив Казанову за рукав, показуючи на бричку, яка, наче на замовлення, порівнялася і спинилася поряд з ридваном. З брички, одна за одною, повистрибували троє дівчаток, а вузька дошка, яка служила їм сидінням, беркицьнулася у повітрі.