– Мої доньки! – Оліво гордовито відрекомендував дівчат Казанові, а коли той намірився встати зі свого місця, спинив його: – Сидіть, сидіть, мій дорогий шевальє! За чверть години будемо на місці, а тим часом, якось потіснимося в моєму екіпажі. Маріє, Нанетто, Терезіно, познайомтеся! Це шевальє фон Сенґаль, давній друг вашого батька. Підійдіть-но ближче, поцілуйте йому руку, бо без нього вас би не… – він урвав себе й прошепотів до Казанови: – Ледь не ляпнув дурницю, – а тоді голосно докінчив: – Без нього все було б інакше!
Дівчатка, темноволосі й темноокі, як і сам Оліво, ще зовсім дитинячі на вигляд, навіть найстарша, Терезіна, з невимушеною, дещо селюцькою зацікавленістю розглядали незнайомця. Наймолодша, Марія, вже навіть потягнулася, слухаючись батька, поцілувати Казанові руку, але він не дозволив, розцілував натомість усіх дівчаток в обидві щічки. Оліво тим часом перемовився кількома словами з парубійком, котрий привіз на бричці дітей, той ляснув батогом коня і покотився курною дорогою у бік Мантуї.
Дівчатка посідали на лавці навпроти Оліво й Казанови, сміючись і вдавано сварячись за місця. Збившись тісною купкою, вони щебетали всі нараз, а що і їхній батько не змовкав, то Казанові спершу було важко зрозуміти їхню балачку. Зринуло ім’я якогось лейтенанта Лоренці, котрий начеб, за словами Терезіни, якусь хвилю тому проїхав верхи повз них, велів кланятися батькові й пообіцяв навідатися увечері в гості. Потім дівчатка повідомили, що матір теж збиралася виїхати назустріч батькові, але через нестерпну спеку передумала, вирішила зостатися з Марколіною. А коли вони виїжджали з дому, Марколіна ще ніжилася у ліжку, і вони закидали її з саду через відчинене вікно ягодами й горіхами, інакше спала б і досі.
– Щось не схоже на Марколіну, – обернувся до гостя Оліво. – Переважно дівча ще з шостої ранку або й від раннього досвітку вже сидить у саду й вчиться до обіду. Учора, правда, ми мали гостину, засиділися трохи довше, ніж звичайно… Трохи навіть в карти пограли – не так, як, мабуть, звик пан шевальє – ми добропорядні люди, останнє не відбираємо… А що до гри часто приєднується наш достойний абат, то можете собі уявити, пане шевальє, що не надто грішимо.
Коли мова зайшла за абата, дівчатка розсміялися і заходилися торохтіти, що на язик спливало, регочучи до упаду. Казанова тільки розсіяно кивав головою. Фантазія вимальовувала іще незнайому йому панночку Марколіну в білій постелі навпроти вікна: ковдра сповзла, напівоголивши тіло, в’ялими зі сну руками вона затулялася від ягід та горіхів, і його жилами розлилася навіжена гаряч. У тому, що Марколіна була коханою лейтенанта Лоренці, він нітрохи не сумнівався, ніби сам бачив обох у ніжних обіймах, і готовий був ненавидіти незнайомого Лоренці так само палко, як палко жадав ніколи не бачену Марколіну.
У тремтливому полуденному мареві, понад сіро-зеленими кронами дерев з’явилася чотирикутна башточка. Невдовзі ридван звернув з путівця на бічну дорогу; ліворуч, схилом пагорба, стелилися виноградники, праворуч, над садовим муром, нависало віття старезних дерев. Ридван зупинився біля широко розчинених ветхих воріт. Подорожні вийшли, і кучер, за знаком Оліво, поїхав далі, до стайні. Широка каштанова алея вела до невеличкого замку, який здавався на перший погляд досить жалюгідним, навіть занедбаним. Казанові відразу впало у вічі розбите вікно на першому поверсі; не минула повз його увагу й подекуди облуплена балюстрада навколо майданчика широкої присадкуватої вежі, яка трохи незґрабно увінчувала будівлю. Зате вхідні двері прикрашала витончена різьба. Опинившись у передпокої, Казанова завважив, що всередині замок добре зберігся, принаймні краще, ніж можна було припустити, судячи з фасаду.
– Амаліє! – на повен голос гукнув Оліво, аж луна вдарилася у високі склепіння. – Скоренько зійди вниз! Я тобі гостя привіз, Амаліє! Та ще й якого гостя!
Але Амалія ще раніше з’явилася на сходах, невидима для прибульців, які зі сліпучого сонця увійшли в присмерк передпокою. Гострі очі Казанови зберегли здатність пронизувати навіть темряву ночі, тому скоріш за Оліво помітили господиню дому. Казанова усміхнувся і відразу відчув, як усмішка омолодила його обличчя. Амалія аж ніяк не погладшала, чого він боявся, залишилася стрункою і молодявою. Вона миттю його впізнала.
– Яка несподіванка! Яке щастя! – нітрохи не знітившись, вигукнула вона, жваво збігла сходами й підставила гостеві щічку для поцілунку, а Казанова щиро обійняв її, мов давню приятельку.
– І я повинен повірити, що Марія, Нанетта й Терезіна – ваші рідні доньки, Амаліє? – не приховував здивування Казанова. – Хоча, судячи зі збіглого часу, таке можливо…
– Судячи з усього іншого – теж, – додав Оліво. – Можете мені повірити, пане шевальє!
– То ти, мабуть, спізнився через зустріч з шевальє, Оліво? – запитала Амалія, дивлячись на гостя затуманеним від спогадів поглядом.
– Так воно й було, любонько. Та попри спізнення, сподіваюсь, нас таки чимось нагодують?
– Звісно, ми з Марколіною, хоч і гинули з голоду, самі до столу не сідали.
– А чи не стачить вам ще трохи терпіння почекати, доки я струшу з себе дорожню куряву й причепурюся? – попросив Казанова.
– Зараз я вам покажу вашу кімнату, – заметушився Оліво. – Гадаю, будете задоволені, шевальє, не менше задоволені, ніж… – він по-змовницькому підморгнув і стиха додав: —…ніж у вашому готельчику в Мантуї. Хоча дечого вам тут таки бракуватиме…
Оліво рушив попереду догори сходами на ґалерею, яка чотирикутником опоясувала передпокій; з далекого кутка ґалереї ще вище вели вузькі дерев’яні східці. Нагорі Оліво відчинив двері до вежі і, стоячи на порозі та розсипаючись похвалами, запросив гостя до скромної кімнати для гостей. Покоївка занесла речі й подалася геть разом з Оліво. Казанова зостався сам у невеликому покої, облаштованому усім необхідним, однак доволі голим; з чотирьох високих і вузьких ґотичних вікон відкривалася на всі боки, ген до самого небокраю, панорама околиць: залиті сонцем рівнини з зеленими виноградниками, барвисті луки, жовтогарячі ниви, білі дороги, світлі будинки в тінистих садках. Казанова недовго милувався краєвидами, квапливо привів себе до ладу: не голод підганяв його, а пекуча цікавість якнайскоріше побачити Марколіну. Він навіть одягу не змінив – приберіг свою осяйну появу на вечір.
Переступивши поріг трапезної на нижньому поверсі, облицьованої деревом, він побачив за столом з щедрими наїдками не лише подружжя господарів з їхніми трьома доньками, а й тендітну панянку в невибагливій, сірій, м’яко спадистій донизу сукні, яка розглядала його без жодної ніяковості, ніби він член родини або ж принаймні частий тут гість. Що її погляд не спалахнув тим вогнем, яким його так часто в минулі часи зустрічало жіноцтво, коли він вперше з’являвся у незнайомому товаристві в чарівливому сяєві юності чи небезпечно-спокусливій красі зрілих літ, Казанова вже звик. Та навіть останнім часом достатньо було згадати його ім’я, щоби з жіночих уст зірвалися слова запізнілого захоплення чи принаймні тихого жалю, як визнання, якою жаданою була б зустріч з ним хоч на кілька років раніше. Але тепер, коли Оліво відрекомендував його своїй небозі як пана Казанову, шевальє фон Сенґаля, дівчина ввічливо всміхнулася, як усміхалась би, почувши будь-яке інше звичайне ім’я, не овіяне таїнами й відголосом колишніх пригод. І навіть тоді, як він сів біля неї, поцілував їй руку, а його очі осипали її рясним дощем іскор захоплення та жаги, вона й бровою не повела, чого варто було б сподіватися, як скромної відповіді на таке палке захоплення.