Отож, професорова стаття прогриміла, наче бомба. Адже за двісті років, завдяки відсоткам, внесок мав у стократ збільшитися – йшлося приблизно про 800 млн царських рублів! Наступного року на автора сенсаційної знахідки обрушився цілий шквал листів від людей, які доводили свою спорідненість із Полуботком. Щоб якось скоординувати дії претендентів на одну з найбільших у світі спадщин, 1909 року в Стародубі був скликаний спеціальний з’їзд нащадків гетьмана. Професор Рубець звернувся до зборів з промовою, в якій запевняв, що вклад гетьмана в англійському банку справді існує, і ці відомості були отримані від особи, яка заслуговує повної довіри. З’їзд спадкоємців Полуботка обрав комісію з 25 осіб. На зібрані у складчину гроші ця комісія найняла групу компетентних фахівців для вивчення питання. Останній вдалося з’ясувати, що до одного з англійських банків дуже давно надійшов вклад із Росії на суму 10 тисяч голландських дукатів, але за умовами зберігання банк відсотки не нараховував. Для розгляду цієї справи довелося відправити до Лондона спеціальну делегацію, яка зіштовхнулася там із суцільним нерозумінням з боку наступників банку, який колись належав Ост-Індській компанії. Службовці, посилаючись на таємницю вкладів, не допустили російських спадкоємців Полуботка до архівів і банківських документів. Посланцям довелося повернутися ні з чим.
На з’їзді професор О. Рубець, зокрема, уклав список законних спадкоємців Полуботка. Саме той документ і мав на увазі П. Тичина, коли писав: «У так званих «Полуботківських мільйонах» було й наше прізвище».
Тепер – найцікавіше. Коли в Україні остаточно перемогли більшовики, нова влада зацікавилася як «золотим запасом» гетьмана, так і списком професора О. Рубця. Відомо, що 1922 року посол УСРР у Відні Юрій Коцюбинський вів переговори з полковником Робертом Мітчеллом, представником «Вапк оі England», куди нібито потрапили українські скарби після ліквідації Ост-Індської компанії. Англієць заявив, що для повернення внеску існують певні перешкоди, адже радянський уряд України не визнаний Лондоном. Крім того, якщо ту астрономічну суму, яка накопичилася за 200 років, ураз вилучити з фінансового обігу, то вся британська економіка полетить шкереберть. Полковник дав зрозуміти, що може йтися хіба що про торгово-економічну угоду на міждержавному рівні.
Після утворення СРСР (грудень 1922-го) усі посольства України було закрито. Чи продовжилися переговори з представником англійського банку – не відомо. Але в будь-якому разі Ю. Коцюбинський не діяв лише на власний розсуд – він мав відповідні директиви з Харкова, тодішньої української столиці. За деякими свідченнями, хід переговорів розглядався на таємній нараді президії ВУЦВК під головуванням «всеукраїнського старости» Григорія Петровського.
Надалі першу скрипку в цій історії заграла Москва, а точніше – наркомат внутрішньої й зовнішньої торгівлі СРСР, який з 1926 року очолив кремлівський довгожитель Анастас Мікоян. Він на початку 1930-х був уповноважений проводити надсекретні оборудки з іноземними фінансовими установами вартістю в десятки мільйонів доларів (на кшталт продажу за кордон частини колекції Ермітажу). деякі знайомі А. Мікояна стверджували, що він був у курсі всіх подальших переговорів щодо золота Полуботка. Можливо, особисто брав у них участь.
Судячи з публікацій у російській пресі останніх років, радянська розвідка виявляла неабиякий інтерес до справи «золота гетьмана П. Полуботка»: його активно шукала лондонська резидентура НКВС. Є свідчення, що у 1938 році англійська делегація прибула до Москви, де вела таємні переговори щодо угоди про гетьманські скарби з представниками Зовнішторгбанку.
Немає необхідності доводити, що питання такої ваги не могли не контролюватися Й. Сталіним – адже він пильнував і менш важливі справи. Що вже казати про золото українського гетьмана! А коли згадати, що радянський диктатор готувався до великої «визвольної» війни в Європі, яка потребувала колосальних витрат, можна уявити, наскільки жаданими були для нього пошуки легендарних мільйонів. А втім, уряди СРСР та Великої Британії так і не дійшли згоди щодо повернення гетьманських скарбів. У 1939 році вибухнула друга світова війна. Нащадок Полуботка не знадобився. Натомість величезну послугу СРСР гроші Павла Полуботка зробили після завершення війни. Велика Британія, як відомо, була союзником СРСР і надавала значну військову допомогу – йдеться про поставки військової техніки на сотні мільйонів фунтів стерлінгів. Саме грішми Полуботка і заплатив СРСР за ці поставки. Текст угоди, яку підписали 27 грудня 1947 року А. Мікоян і англійський посол в СРСР Петерсон, був і справді фантастичним. Саме тому, напевно, знайти сьогодні якісь згадки про нього в радянських виданнях неможливо. Хоча сам Анастас Мікоян, за словами його сина Степана, вважав підписання цього договору головним досягненням свого життя. Уряд Великої Британії відмовився «за деякими винятками від своїх претензій до Радянського Союзу в зв’язку з постачанням і послугами за час Другої світової війни». За іншими радянськими боргами встановлювалися надзвичайно низькі ставки – 0,5% річних, а для виплат як за ними, так і за позиками, які ще не були надані, встановлювалася відстрочка погашення 15 років. Натомість Велика Британія отримувала 750 тис. тонн кормового зерна, але не безкоштовно, а за цінами, «які сторони узгодили». Існував ще й таємний додаток до договору, але зміст його також досі невідомий. Наприкінці 1950-х років англійці почали виявляти неспокій з приводу пробачених військових боргів і наполягати на укладенні нової угоди, яка б анулювала всі британські і радянські взаємні фінансові претензії, причому як державні, так і з боку приватних осіб. Цілком можливо, що пропозиція англійців була безпосередньо пов’язана з новим спалахом інтересу до справи про спадщину гетьмана. Тоді про Полуботка опублікували невелику замітку в «Известиях». Перспектива судового позову навряд чи могла залишити британських фінансистів байдужими. Прем’єр-міністр Великої Британії Гарольд Вільсон кілька разів спеціально приїжджав до СРСР і під час зустрічей із А. Мікояном намагався зрушити це питання з мертвої точки. Англійці були навіть згодні пробачити СРСР царські борги. Але все залишалося, як і раніше, і тільки 5 січня 1968 року була укладена міжурядова угода «Про врегулювання взаємних фінансових і майнових претензій». Уряди домовилися не пред’являти один одному претензій ні від свого імені, ні від імені своїх юридичних і фізичних осіб. Але представники СРСР наполягли, щоб в угоду внесли тимчасове обмеження: угода торкалася тільки претензій, що виникли після 1 січня 1939 року. Вочевидь, радянські лідери розраховували у майбутньому ще раз «подоїти» британців, шантажуючи їх Полуботком. Великій Британії знадобилося ще 18 років дипломатичних зусиль, щоб укласти другий договір про взаємну відмову від претензій, що виникли до 1939 року. Відповідний документ був підписаний під час візиту міністра закордонних справ СРСР Едуарда Шеварднадзе в Лондон у липні 1986 року.
У центрі уваги українського суспільства гетьман Павло Полуботок знову опинився у 1990 році з подачі відомого поета Володимира Цибулька. Під час однієї з частих тоді зустрічей української інтелігенції у київському Будинку вчителя Цибулько з трибуни розповів про 200 тисяч золотих червінців, які П. Полуботок на початку XVIII ст. залишив в одному з англійських банків під відсотки. Слова В. Цибулька знайшли вдячних слухачів. У газетах з’явилася довідка експертів «Дойче-банку», згідно з якою Україна мала найкращі стартові умови для незалежності серед 15 республік СРСР. А тут ще й інформація про те, що кожному з 52 млн мешканців України може припасти по 38 кілограмів золота – якщо Україні вдасться повернути скарб Полуботка на батьківщину. Сам Володимир Цибулько через багато років зізнався, що «золото Полуботка», як, зрештою, і довідка експертів «Дойче-банку», були радше вдалими агітаційними кроками, ніж об’єктивною реальністю.