Однак на початку 1990-х тема золота Павла Полуботка не сходила з газетних шпальт. Народні депутати Володимир Яворівський і Роман Іваничук закликали добитися від Великої Британії повернення національного багатства. Була навіть створена спеціальна комісія на чолі з академіком П. Троньком, яка відвідала Лондон. Але британці ввічливо відповіли, що ніяких грошей Полуботка у них немає.
Уряд УРСР 3 серпня 1990 року доручив «МЗС УРСР, юристам, історикам, управлінню архівів провести дослідницьку роботу, щоб поставити остаточну крапку в справі про спадок українського гетьмана Павла Полуботка».
Британські газети вийшли з сенсаційним повідомленням про те, що «Україна висуває Об’єднаному Королівству претензії на суму в 16 (!) трильйонів фунтів стерлінгів золотом», а британські економісти одразу ж підрахували, що при цьому кожному підданому монархії доведеться викласти приблизно 38 кілограмів золота.
Але до чого тут Павло Тичина? Деякі дослідники його життя та творчості припускають, що якби радянський та британський уряди таки домовилися, знадобився би справжній спадкоємець П. Полуботка, оскільки саме в його руки – хай лише формально – й належало повернути гетьманські капітали. На їхню думку, це була ще й «захисна парасоля» поета – ціна його життя дорівнювала вартості скарбів П. Полуботка. Ось чому Павло Григорович, на відміну від багатьох колег по перу, не потрапив під машину сталінських репресій. Ось чому його ім’я ніколи не фігурувало у протоколах допитів НКВС.
Більше того, не можна виключати, що, готуючись отримати гетьманські мільйони, влада зробила й певні практичні кроки. І тут треба згадали поїздку Тичини до Парижа влітку 1935-го. Слід додати, що, виконуючи вказівку з Москви, поет повертався додому досить дивним маршрутом – через… Лондон (!). Погодьтеся, шлях не тільки не найкоротший, а й не зовсім зручний, адже, щоб дістатися Туманного Альбіону, Павлові Григоровичу довелося на катері перетинати Ла-Манш. Зауважимо: він кепсько переносив хитавицю. Був шторм, невеличке суденце важко долало високі хвилі. Весь рейс поет, блідий, наче крейда, тримався за стовп у кают-компанії, маючи в кишені плаща на всяк випадок дві цитрини.
Як зрозуміти цей маршрут? Лише як знайомство з Лондоном? Попередня перевірка, чи дадуть британці Тичині в’їзну візу? Якась вигадливіша комбінація? Відповісти важко, адже не відомо, що саме робив Павло Григорович у британській столиці, які тамтешні об’єкти йому рекомендували відвідати…
Проте принадна історія про лондонське золото гетьмана Павла Полуботка залишається усього лише легендою.
Розділ другий. Батько
Павло Григорович Тичина народився 23 січня 1891 року в селі Піски Бобровицького району Чернігівської області у багатодітній родині дяка Григорія Тимофійовича Тичини. Григорій Тичина пишався своїм козацьким походженням. В «Автобіографії» Павло Григорович писав: «Батько мій з нижчого духовенства: він був сільським дячком і водночас учителем грамоти». Як свідчать архівні документи, Григорій Тимофійович Тичина прибув у село Піски влітку 1887 року в тридцятилітньому віці. Спочатку служив паламарем при храмі, а згодом його призначили дяком і водночас учителем грамоти для селянських дітей. «Слишком тяжела была молодость отца. Отец его, а мой дед Тимофей, никак не хотел учить маленького Григория. В школу походил, мол, год-два – ну и хватит. Этим воспользовались два далеких родственника моего отца. Один из них, священник села Лёток над Десной, сманил Григория к себе, пообещав отдать его учиться в бурсу. Григорий два года чистил у него конюшню, да так и не дождался обещанного. Тогда перехватил Григория к себе другой родственник – священник из села Семиполки. Здесь на подростка помимо чистки конюшни и присмотра за лошадьми в поле еще больше навалили работы. Священник со своими подручными живописцами исполнял заказы иконописной мастерской Киева на Подоле. Часто Григория срочно посылали верхом на лошади в Киев, через глухой Броварский лес, с тем, чтобы к ночи он уже возвратился оттуда с ответом. Григорий мыл кисти, счищал палитры, растирал краски. Но годы шли. Как переростка, его уже не принимали ни в какое училище.
Оставалось одно: самому готовиться к экзамену на дьячка, готовиться урывками, около лошадей, на лугу. Он выдержал экзамен, и его сразу назначили в село Пески», – писав згодом П. Тичина.
У Пісках Григорій Тичина познайомився з молодесенькою дівчи-ною-сиротою Марією Савицькою, яка вийшла за нього заміж у неповні шістнадцять років. У шлюбі Марії Василівни та Григорія Тимо-фійовича Тичин народилося тринадцятеро дітей, живими з яких залишилося дев’ятеро – четверо хлопчиків і п’ятеро дівчаток. У своєму щоденнику він згодом зробив такий запис: «Я тільки син бідного дячка з Пісок… Я – сьомий, а всіх тринадцятеро. Я – посередині. До мене: Василь, Проня, Пелагія, Михайло, Ірина, Іван, після мене: Оксана, Євген, Кость, Олександра, Наталка, Сергій».
«Сім’я Тичин (Тичиніних) на ті часи бідна, засмикана нестатками, селянськими клопотами родина, – писав дослідник життя і творчого шляху письменника С. Тельнюк: – …І все ж, щось у ній було особливе. Всі Тичини… талановиті, тягнулись до творчості».
Люди, які пам’ятали Григорія в молодості, твердили, що ця людина відрізнялася від міщан не тільки одягом (носив піджак, сорочку зі стоячим коміром, мав добротні чоботи), не тільки красою, а й міськими замашками й неабиякою енергійністю. Він усе любив робити «на панську ногу». Так, примушував малих розчісувати волосся за панською модою, називав їх «по-панськи» Мішею, Ванею, Павлушею, Ксенею. Навіть дружину, хоч вона й противилась цьому, кликав Машею. Схиляння перед усім панським, а значить, не своїм, автоматично російським, призвело до того, що батько змінив прізвище на Тичинін.
Батько любив дітей, однак зловживав спиртним і, коли хтось попадав під гарячу руку, міг жорстоко побити. Саме від таких побоїв і помер малий Костик, а його смерть примусила батька терпіти муки совісті й ще частіше заглядати в чарку.
Дяк Григорій Тимофійович Тичина вирізнявся серед односельців ще і своєю неординарністю. «Часто отец мечтал вслух о том, чтобы через Пески прошла железная дорога, чтобы была построена в нашем селе больница и почта… Вот если бы и в нашем селе… Но изобразить своего отца начинателем и осуществителем какого-то героического дела – я, право, не могу… Отец мой о многом хорошем думал, о многом беседовал с песковской учительницей Серафимой Николаевной Морачевской (а с ней можно было откровенно говорить)… Отец мой… душой своей любил народ, чувствовал его и уважал, как только можно. Эту любовь к народу он передал и нам, своим детям…»
У родині панував культ книги: довгими осінніми та зимовими вечорами діти вголос читали твори Тараса Шевченка, «Тараса Бульбу» Миколи Гоголя, «Байки» Леоніда Глібова, твори Бориса Грінчен-ка та Марії Загірньої.
«У батька мого освіта була домашня, а проте, як тепер я пригадую і з’ясовую, він своїм багатющим досвідом стояв набагато вище багатьох інших. Так навчанню і вихованню дітей він приділяв виключну увагу, навчаючи нас, як треба у світі жити… батько був чудесним, хоча й суворим чоловіком. Він не терпів, коли ми, діти, сиділи без діла… Він об’єднував усіх нас. Чим? Розповідями про свою важку молодість… Батько вчив нас стояти за правду, за справедливість… Мій батько… своєю всією душею любив людей, відчував їх і поважав як тільки можна, цю любов до людей він передав і нам, своїм дітям… Не канонізую його – аніяк! – а передаю все те, що пам’ятаю про нього. Отже: він був і добрим, і строгим, цілими годинами скупченим у собі; він бував і стриманим, бував і гарячим – до того гарячим, що йому трудно було б зупинити самого себе, що було причиною того, що він (всього один раз я в дитинстві це бачив) за коси тягав по долівці мою маму… я той день не забуду… Обмер тоді я весь. І скрикнув я люто, я кинувсь до лави – отам, де сокира, мене стусаном п’яний батько одкинув. А сам мов отямивсь – і вийшов із хати, замовкли сестрички. Мов згасло і літо», – згадував згодом Павло Тичина.
Родина Тичин, яка була великою, жила скрутно, перебиваючись із хліба на воду, у хаті були несказанні злидні, діти хворіли, але не те що на ліки, навіть на кращі харчі батько не міг спромогтися, через що малими дітьми пішли з цього світу три Павлові брати й сестра.
Батько майбутнього поета був музично обдарованим: мав тонкий слух і чудовий голос. «В одну из поездок своих в Киев он купил себе малого формата гармонию. И вот, когда мы пели песни, он подыгрывал на ней. Он научил нас петь украинские песни: «Ой, за гаєм, гаєм», «Тече річка невеличка», «У сусіда хата біла», «Сонце низенько», а из русских – «Хуторок» («За рекой на горе лес зеленый стоит»), а также «По синим волнам океана» – «запрещенную» песню, как он говорил нам таинственным голосом». «Мало тямлячи в каертоні, – писав син про батька, – він страшенно був засумував, як по дорозі в Нову Басань загубив цю магічну річ. Коли ж на весіллі закричали на все село кларнет, тромбон з барабаном та скрипкою – батько цілу ніч сидів на призьбі і все слухав. Ходив також батько і на іменини до Раковича (пана по сусідству) – послухати військову музику з Ко-зельця. Слух у батька був дуже тонкий. Це не тільки щодо співів. Було, увечері, на призьбі: а цить, Павлушо, он чугунка на Бобровицю їде, чуєш, як торохтить? Звичайно, я не міг так напружити слух, тим більше що Бобровиця від нас – 18 верстов».