– Постараюся…
– Вони знали, що ти повернешся.
– Чи здогадувались.
– Ти говорив комусь про книжки?
– Говорив. Але не те, що тобі.
Двері в Бібліотеку були забиті. Не зачинені на замок, із яким Книжник легко б упорався, а забиті дошками хрест-навхрест. Білка спробувала віддерти одну з дощок, але прибивали на совість – не віддерти.
– Що далі? – запитала вона.
Книжник похнюпив голову і знизав плечима.
– Не знаю… Хіба що камінний хід… Якщо зможемо протиснутися.
– Через дах?
– Так.
Люк на горище ніхто не зачиняв і вони легко проникли всередину.
Під ногами шаруділо сміття, пахло пилом і мишачою сечею. Величезні пачки старих книжок, документів, креслень, коробки від якоїсь техніки, пінопластові демпфери громадилися в пачки біля стін…
– Сюди…
Книжник услід за Білкою видерся на дах – іржавий, латаний-перелатаний, зі шматків заліза різного кольору і по-різному проіржавілих – і, пригинаючись, добіг до масивної камінної труби.
– Яка ширина труби?
– Не знаю. Більше метра.
– А стелі високі?
– Так.
– Зрозуміло. Я опущу тебе туди на мотузці, – сказала Білка. – Сама чекатиму тут. Знаходиш книжки, повертаєшся в камін, смикаєш мотузку так: два, один, один, три.
– Я? Сам?
– Я не знаю, де лежать книжки, – пояснила дівчина. – Хтось повинен залишатися зовні, щоб опустити і потім підняти іншого. Подумай, інакше не вийде.
– А якщо мене вб’ють?
Білка знизала плечима.
– Постарайся зробити все так, щоб не вбили.
* * *
Камінна труба виявилася вужчою і бруднішою, ніж уявлялося Книжнику. Він користувався каміном холодними зимовими ночами. Спати доводилося одному – це в спальні можна обігріватися теплом один одного. Тут же, в Бібліотеці, доводилося розпалювати живий вогонь і підтримувати його до ранку.
Тім спускався на мотузці в чорне закіптявлене жерло, вимазуючись жирною сажею з голови до п’ят. Спуск видався йому нескінченним, останні метри він буквально продавлював себе між слизькими наростами, і ледь не застогнав від полегшення, опинившись нарешті в самому низу.
Намагаючись не тупотіти, Книжник вибрався з каміна й одразу ж чхнув, ледь встигнувши затиснути собі ніс і рот забрудненою долонею. Здавлений чих пролунав у Бібліотеці, як віддалений гуркіт грому.
Книжник із переляку сів і прислухався – ніби нікого. Тепер він міг і роззирнутися.
Світло лилося в бібліотечний зал через численні вікна. Далеко не всі були забиті абияк, деякі залишалися цілими з дня приходу Нещадного і могли прослужити ще років сто.
Зі столів, за якими читали відвідувачі Бібліотеки, Книжник зберіг лише один. Один стіл, одне крісло і два стільці. Решта згоріла в каміні і в саморобних печах по всіх будинках, де жило Паркове плем’я. Зими траплялися довгі, заготовлених дров не завжди вистачало до першого тепла, й одноплемінники Книжника із задоволенням палили бібліотечні меблі, щоб не йти в холодний і сирий ліс за паливом.
І книжки палили.
Книжки були для племені сміттям, матеріалом для розпалювання і підтирання дупи – не більше. Книжник щотижня обходив підрослих кідів із пропозицією навчити читати, показував картинки, намагався розповісти якусь цікаву історію, але ні вони, ні, зрозуміло, тіни вчитися не бажали і всякими нісенітницями не цікавилися.
Стріляти, полювати, битися, білувати туші, коптити м’ясо, брюхатити герл і – як вершина – стати одним із вождів: жерти від пуза, вершити Закон. Де в цьому списку «читати книжки»? Кому це може стати в нагоді? І найголовніше – навіщо?
Ховатися від когось у забитій іззовні кімнаті було смішно, особливо після гучного чхання, і Книжник попрямував до сховища, навіть не пригинаючись. Це була його територія. Тут він знав кожну полицю, кожен стелаж. Зрештою, тут він провів десять років свого життя.
Вікон у сховищі не було, і Книжник залишив двері відчиненими. Він звичним рухом зачепив рукою сходи і покотив їх уздовж полиць, до третього від входу стелажа.
Там Книжник піднявся на самий верх і намацав на полиці згорток – його схованка лишилася цілою, але все одно, увійшовши в освітлений зал Бібліотеки, Тім не втримався і, присівши навпочіпки, розкрив пакет, щоб подивитися вміст.
Атлас і книжечка у вицвілій палітурці з напівстертим написом «Diary» на обкладинці. На жовтуватому папері бісер рукописних рядків, малюнки…
Порядок.
Він загорнув усе в шматок тканини і піднявся з колін.
Перед ним, посміхаючись, стояв Нога.
– Облом знав, що ти не витримаєш і повернешся за своїм сміттям, – сказав він, скалячи нерівні зуби, і вдарив Книжника в лоб своїм кулачищем.
* * *
Книжник розплющив очі через декілька хвилин.
Він не втратив свідомість від удару, просто на деякий час опинився поза своїм тілом, позбавлений можливості ним управляти. Голова гула, немов залізна бочка, по якій стукнули молотом. Саднила спина – Тім згадав, що Нога волік його по кам’яній підлозі, схопивши за щиколотку, і залишив валятися біля каміна. Згорток зі своїми скарбами Книжник із рук не випустив, так і притискав до грудей.
– Очухався? – запитав Нога, нависаючи над ним. – Ти, хробаче, тепер закінчиш своє погане життя в петлі. Або заб’ємо тебе камінням… Закон знаєш? Вигнаний не повинен повертатися. Ніколи. А ти, дурню, повернувся і тепер, бл…ь, здохнеш через свої срані книжки…
Вождь ховався в Бібліотеці не один, із ним були два мисливці – Різник і Шкутильгало. Книжник знав обох. Вони ще недавно ходили в тінах і стали челами всього рік тому. Різник був майстром білувати туші і нарізати м’ясо стрічками для в’ялення, Шкутильгало, будучи ще кідом, невдало стрибнув із дерева і тепер шкутильгав при ходьбі, але так кидав спис і стріляв із гвинтівки, що про його ваду мало хто згадував.
– Шо? – Нога криво посміхнувся. – Здивований, шо я тут? Ти ж все думав, що я тупий? А ми з моїми бро зрозуміли – ти обов’язково повернешся. Може, і є у тебе шось таке, га? Може, Книжнику, ти реально знаєш, як наї…ти Нещадного?
Тім мовчав.
– Шо мовчиш? Раніше треба було мовчати… – повідомив Нога зверхньо. – А тепер ти, суко, заговориш… Без варіантів! Зара ми тебе… Ану, бро, притримайте його…
Книжник не встиг поворухнутися, як Різник і Шкутильгало притиснули його до підлоги. Згорток із книжками відлетів убік. Нога з розмаху гепнувся своїм жирним задом Тіму на коліна і заіржав, витягнувши із грубо розмальованих піхов синій широкий клинок. Вільною рукою він схопив пояс штанів Книжника і рвонув його вниз, оголюючи живіт і пах юнака. Тім засмикався, але тримали міцно, а ще ніж Ноги шпигнув його вістрям трохи вище лобка, і Книжник завмер. Тільки серце, незважаючи на всі старання Тіма здаватися мужнім, тріпотіло у горлі, наче придушена силоміць птаха.
– Шо, боїшся?
Ніж пройшовся по животу поперек, зліва направо, в паху у Книжника похололо.
– Я тебе не різатиму, – пообіцяв Нога. – Я тебе потримаю, а різатиме тебе Різник. На ремені… Я його для цього і покликав. Він добре вміє різати. Так що подумай, а я запитаю ще раз… Ти можеш наї…ти Нещадного?
– Так… – прошепотів Книжник, ненавидячи себе за боягузтво.
– Та ти, бля… справді розумний… – посмішка у Ноги була гнила, передні зуби почорніли, із рота смерділо. – Молодець! Ну, шо… Готуйся співати, хробачку!
Тім дивився на перекошену пику Ноги, на радісні фізіономії Шкутильгала і Різника, а бачив лише пащу каміна за їх спинами, освітлену навскіс бляклим місяцем… І сажу, яка сипалася з камінного ходу чорною, майже непомітною хмаркою. Найбільше Книжник боявся помилитися – а раптом йому тільки здається, що…
Білка виникла в камінній топці раптово, але на цей раз не безшумно – сухе вугілля хруснуло під підошвами її черевиків. Нога почув її й відреагував миттєво, схопився, розвертаючись, виставляючи в бік дівчини свій величезний ніж, але при тому даючи шанс звільнитися Книжнику, і той свого шансу не проґавив. Вигнувшись, він уклав весь свій страх і силу в єдиний удар, який міг мати успіх: носок його черевика вдарив Ногу в проміжність. Звичайно, черевики у Книжника були значно гіршими, ніж у вождів, але противнику вистачило і цього: не закінчивши кульбіту, Нога зойкнув і завалився прямо на Різника. Різник, на відміну від Ноги, був челом невеликим, і Нога виявився для нього непідйомним вантажем.