Зневіра, сумніви, безнадія переслідували і перших християн, зокрема й апостолів, і майбутні покоління віруючих – усіх, для яких «було світло істинне, що освітлює кожну людину, яка приходить у світ» (від Іоана, 1: 9).
Але, як далі свідчить апостол Іоан, він, апостол Христа, прийшов, щоб донести до людей це Світло Істини, «але світ Його не пізнав». Бо пізнання Божого Слова вимагає віри.
Тільки-но апостол Петро засумнівався у можливості піти назустріч Месії розгойданими хвилями моря, морська безодня стала втягувати в себе учня Сина Божого, охопленого жахом і духовно знесиленого зневірою.
Тільки-но майбутній намісник Христа на землі зрозумів, що його думки запліднюються сумнівами в істинності слів Месії, що вони надто приземлені, людські, спрямовані лише на пошуки відповіді, тільки-но він пізнав, чому Вчитель такий необачний, чому наражається на ворожість синедріону первосвященників, чому не уникає конфліктів із владою, йому відкрилося Світло Істини: «Лише в небі, у Богові Єдиному може дух людський злитися з вічністю».
Наталена Королева і в першій своїй збірці оповідань «Во дні они», і в наступній – 1936 року виходу в світ – «Інакший світ» творчо трансформує євангельський сюжетно-образний світ задля переосмислення її сучасниками канонічного матеріалу в новому духовному контексті буття.
Істина полягає в тому, щоб оселити царство Боже в своїй душі, а пізнання цієї істини не обходиться без жертовної посвяти. Наталена Королева, оповідаючи про діяння апостолів, про суперечливий внутрішній вибір Понтія Пілата, про стоїчну віру Йосифа Ариматейського, про зародження сумнівів і спонуки зради Іуди, про Ірода і Марію Магдалину, відкриває надзвичайно складну морально-психологічну атмосферу, в якій боровся, страждав і був розіп’ятий на хресті Месія.
Авторка елегантно заманює уяву читача у пастку історії, моделюючи такі сюжетні колізії і ходи, які «привели» б його думки до переосмислення відомого, традиційного, заканонізованого. Все ж таки цей світ античності, новохристиянства, середньовіччя, в який «поринала» думками і уявою Наталена Королева, не застигав у її творчості добротно виписаною ілюстрацією, а оживав і образно проектувався на проблемні тривоги і напруги сучасності. Письменниця усвідомлювала, що ті давні часи, старозавітні легенди, євангельські образи та фольклорно-міфологічні сюжети становлять особливу духовну та історико-культурну цінність. І не тільки тому, що духовно-моральні цінності та ідеї, які закладені у давніх культурно-історичних епохах, мають універсальний характер, але передусім тому, що на кожному новому витку історичного розвитку людства виникає потреба духовного оновлення, морального очищення, утвердження у вірі та правоті своїх життєвих принципів і релігійних переконань.
Очевидно, що Наталена Королева обрала для літературної діяльності українську мову не лише як засіб висловлення своїх думок і почуттів, але і як духовний зв’язок із українським національним світом – з історією, культурою, традиціями, ментальністю українського народу, його пориваннями до свободи й незалежності. Письменниці було надзвичайно важко переживати холод відчуження, яким «дихала» значна частина української емігрантської інтелігенції, дорікаючи їй «чужим» походженням і слабо вираженим, демонстративно не афішованим українським патріотизмом. Редакції українських газет і журналів часто відсилали назад її повісті та оповідання, бо ж написані вони не на українську тематику: «Киньте вже писати про тих осоружних чужинців! Яке нам діло до ваших греків, римлян чи арабів! Пишіть про запорожців!».
У повісті «Шляхами і стежками життя» Наталена Королева з душевним болем згадує про свої поривання наблизитися і серцем, і творчістю до України, яка була для неї «куточком грецької Аркадії», до українських інтелектуальних кіл, які гуртувалися в цій же Празі, але її, «не попівну», «не хуторянку», в своє товариство не запрошували:
«Для української інтелігенції я була тільки “лукава полька” або “погана ляшка”, як мене титуловала у вічі одна молода, дуже талановита поетка.
І ніколи нікому з них не прийшло на думку запитати: хто я, чому я серед них…»
На ці запитання Наталена Королева відповіла сама, своєю любов’ю до України, своїм творчим подвижництвом в ім’я зміцнення віри в духовні сили людини, її величі й достойності, свободи і суверенності.
Так, розмова римського прокуратора Юдеї Понтія Пілата з Йосифом Ариматейським, який прийшов просити порятувати засудженого до страти Ісуса, виходить далеко за межі проблеми життя чи смерті Месії. Наталена Королева у творі «Quid est veritas?» («Що є істина?») використовує цей канонічний сюжет зустрічі Понтія Пілата з впливовим юдеєм, який співчуває Ісусу, для того, щоб вкласти в уста Йосифа Ариматейського важливі актуальні думки, що виразно проектуються на історичну долю України.
Йосиф – і кров’ю, і духом – син свого поневоленого народу. Тому й пояснює прокураторові Римської імперії, чому він не пориває «з цим людом рабської психіки й наскрізь рабської вдачі». Бо певен, переконаний, що Месія, Його вчення – це надія на відродження національного духу, це можливість підняти з колін рабів і пробудити в їхніх душах поривання до вільного життя. Адже стільки століть його народ був у неволі! «В неволі тим тяжчій, що ділила його з переможцями віра, яку гноблено. Тобто увесь світогляд, всі ідеали, мораль – все було гноблене й викорінюване. Що ж дивне, що батьки-раби могли виховати лише рабів-синів і онуків?!»
У сприйнятті й розумінні Йосифа Ариматейського Месія – образ-символ «відродження мого зганьбленого, знищеного і дощенту спідлілого в утисках народу».
Прихід до його уярмленого народу Боголюдини є для Йосифа Божим провидінням, Світлом Істини, яке розжене пітьму страху, безнадії, замирення зі злом, рабської покори і служіння чужим богам. Він вірить, що вражена бездуховністю, здеморалізована чернь ще здатна пробудитися від рабського сну й заслуговує на відродження: «Відродження не в напрямі конче утворення завойовницької держави, але передусім відродження моральне, духове, без якого не може бути нічого великого і вічного. Відродження затоптаних у багно ідеалів, збудження приспаного дзеленчанням золота шляхетного духа, відродження ведучої легенди, що не вмерла під брязкіт терез ваги і бринкання локтя. Месія, Понтію, це людська гідність, повернута цим крамарчукам, крутіям, шахраям і здирникам, за яких небезпідставно вважає юдеїв цілий світ»25.
Але не Понтій Пілат, ні Йосиф Ариматейський не можуть зрозуміти, чому Месія не хоче скористатися наданою Йому Пілатом змогою врятуватися, чому, в ім’я чого, заради якої істини Він іде вперто на смерть. Більше того, прокуратор Юдеї відчуває, що цей дивовижний в’язень повів Себе так, начебто не він, Пілат, осудив його, а Він осудив Свого суддю, пробачивши йому Свою смерть.
Наталена Королева у творі «Quid est veritas?», який був, як і більшість її новел і оповідань, опублікований у журналі «Дзвони» за особливої підтримки його редактора Петра Ісаїва, подає значно глибший, ніж це вичитується в канонічних текстах, світоглядний і морально-психологічний зміст мислення і поведінки Понтія Пілата. В юності він уболівав за збереження і утвердження стародавніх римських чеснот, вірив «без застережень в конечне здійснення наших “променистих мрій, наших сяючих ідеалів”»… Вірив юнаком у чисту правду, був переконаний, що її можна і пізнати, і передати іншим, а тепер, після зустрічі з Месією, Пілат – колишній завзятий республіканець – не може дати собі відповіді на запитання, що таке істина: «Хто скаже мені, що таке правда?!.»