Наталена Королева вирішила психологічно поглибити дослідження душевної драми римського прокуратора Юдеї Пілата Понтійського в романі «Quid est veritas?», який вона почала публікувати в тих же львівських «Дзвонах» напередодні Другої світової війни. Роман був написаний у 1939 році, але ні завершити оприлюднення його на сторінках журналу, ні видати свій найбільший і художньо найдосконаліший твір через воєнне лихоліття їй не судилося. Тільки в 1961 році головна книга її творчого життя з’явилася друком у США.
На час написання роману «Quid est veritas?» Наталена Королева була відомою і популярною письменницею. Крім двох книг новел і оповідань «Во дні они» та «Інший світ», з’явилися друком повісті «1313» (1935 р.), «Без коріння» (1936 р.), «Предок» (1937 р.), «Сон тіні» (1938 р.). Критика відзначала високий професіоналізм письменниці, глибоке знання історії античності та середньовіччя, історії християнства, християнської філософії і етики, зауважувала майстерність у творенні характерів, тонке оперування діалогами в реалізації творчого задуму… І хоча висловлювалися доволі критичні оцінки з позицій необхідності належного дотримання католицьких етичних норм, часто дорікали їй за відсторонення від актуальних національних проблем і запитів сучасності, зауважували відсутність чіткої ідеологічної позиції самої авторки, проте Наталена Королева гідно й твердо обстоювала своє як художника слова право писати про те, що вона досконало вивчила, в що заглибилася пізнанням, уявою до такої міри, щоб могти без сумнівів, сміливо «перевести» архівні свідчення, археологічні знахідки, легенди, народні та родинні перекази, історичні хроніки, євангельські апокрифи й тексти, «мандрівні» сюжети в іншу – художню – реальність.
Гідне подивування і захоплення її вміння завдяки дивовижно нестримній творчій уяві та інспірованій міфами, легендами, апокрифами фантазії художньо вияскравлювати контрапунктні події із зафіксованих в євангеліях сюжетів заради наближення до читацького сприйняття в образах не тільки євангельських персонажів, але й звичайних людей – селян, пастухів, невільників, ремісників, філософів, музикантів, акторів, ченців…
Саме роман «Quid est veritas?» є найбільш «заселеним» героями різних рівнів соціального стану і найбільш сюжетно розгалуженим, а головне, найглибшим у плані психологічного вивершення характерів головних персонажів цієї історичної драми – Понтія Пілата, Йосифа Ариматейського, Маріам Магдалини, сина Пілата Кая і дружини римського прокуратора Прокули. Хоча насправді головною особою в цьому творі є Ісус Христос, Який уже воскрес і вознісся на небо, але Його духовна присутність настільки зрима, настільки впливає на думки і переживання Понтія Пілата та всіх тих, хто «оживає» в цьому творі, що мимоволі в процесі розгортання сюжету чекаєш на Його появу в творі як діяльного персонажа. І Месія справді живе в думках і навіть у вчинках героїв твору. Передусім у тривожних роздумах-каяттях самого Пілата, який ніяк не може собі пробачити, що він тоді, коли зустрівся з Ісусом, не зрозумів Його, хоча й повірив у Його майбутнє воскресіння, бо саме привілеєм богів і за римською міфологією є постання із мертвих, воскресіння. Як воскрес єгипетський бог Озіріс, як ожив грецький бог Діоніс… Та Понтія Пілата гризе почуття ганьби, породженої малодушним страхом перед лукавим ідумейцем, тетрархом галілейським, Іродом Антипою – сином жорстокого Ірода Великого, перед юдейськими священниками, передусім перед головним юдейським первосвященником Каяфою…
Він знає, що цей страх з’явився не в римського прокуратора, а в людині, ім’я якої Понтій Пілат, у людині реальній, живій, «з усіма людськими кволостями!». В людині, залежній від законів, посади, обов’язків, обставин…
Наталена Королева прагне не стільки художньо дослідити суперечливі оцінки життя і діяльності Понтія Пілата, особливо першопричини осудження ним Ісуса на страту, скільки порушити надзвичайно складну проблему вибору в критичній ситуації, в якій опинився всевладний охоронець правопорядку в одній із провінцій Римської імперії. На перший погляд Понтій Пілат у ситуації з Ісусом – Раббі з Назарета – не мав вибору. Він повинен беззастережно додержуватися римського права, згідно з яким суворо каралися будь-які антидержавні дії. Крім того, обов’язково має зважати на місцеве – юдейське – звичаєве право, яке передбачає трактувати відступництво від віри як тяжкий злочин.
Але ж він насамперед людина. «Ecce Homo! Ecce Homo!», – уже в розпачі вигукуватиме Пілат ті самі слова, якими він характеризував перед юрбою Ісуса. Саме тоді, коли він, прокуратор Юдеї, судив Месію, і мала відкритися йому та Істина, яку після воскресіння Ісуса Христа він так наполегливо шукав: «Ціле своє життя шукав я Істини… Тужив за нею… І – не знайшов! Чи, може, не впізнав, коли зустрів її?..»
У романі «Quid est veritas?» істину як віру, як духовне віднайдення себе, свого «я» заради того, щоб «бути самим собою», шукають і знаходять Марія Магдалина, Клавдія Прокула, Кай Пілат. Та ці герої не мають за своєю душею такої глибокої вини, яку носить у собі Понтій Пілат. Ця провина і відповідальність за пережитий страх, який і привів його до прийняття такого несправедливого і жорстокого вироку Месії, спричинила духовні страждання прокуратора.
Як запише спостережлива і мудра Клавдія Прокула, доживаючи свій вік у самотині в добровільно вибраному вигнанні, «Пілатова недуга об’явилася з ментом, коли він уперше в житті злякався. Тоді Пілатова душа, як шалька невірних терезів, не могла вже справно й певно чинити справедливість, “відважувати” її. І тоді “справедливий” перестав бути самим собою».
Дружина прокуратора тоді й зауважила, що страх вигнав спокій із його душі, думки втратили ясність, сон не зміг склепити його повік…
Ці душевні муки Понтія Пілата під пером Наталени Королевої набувають особливої психоемоційної напруги. Страх нарощує моральні страждання, породжує депресію і фізичну деградацію, а головне – виводить постать Понтія Пілата на висоту трагічного образу.
Психологічно переконливою є сюжетна лінія, пов’язана з легендами про келих Грааля. Наталена Королева цим сюжетним відгалуженням, вірніше, доповненням про келих магів, у який, за переказами і легендами, Йосиф Ариматейський зібрав кров розіп’ятого на хресті Ісуса, а за словами самого Йосифа, Ісус «пив з того келеха на останній своїй вечері», зрощує-поєднує те, що відбувалося до самопожертви Ісуса заради спасіння людства, із часом, відлік якого розпочинається воскресінням і вознесінням на небо Сина Божого. І в тому новому часі письменниця знаходить місце й можливість не лише для зображення болісного прозріння Понтія Пілата, але й для набуття ним смислу подальшого життя. То він метою свого існування зробив пошук дерев’яної таблички з написаними на ній різними мовами словами «Ісус Назорей, цар юдейський», яку він звелів повісити на шию розіп’ятому Ісусові, то він замірився присвятити себе достойному збереженню легендарного «смарагдового келеха», який він побачив у свого радника Йосифа Ариматейського. Той прийняв цей «келех магів» на зберігання з рук самої Марії – матері Ісуса Христа.
Наталена Королева з дитинства була зачарована легендою про келих Грааля26, а його опис у романі «Quid est veritas?» здійснений, як свідчила сама авторка, з так званого Баальбекського келиха, який був знайдений у Сирії в околицях знаменитого Баальбека. Цю дивовижну красу і мистецьку досконалість вирізьбленого з одного суцільного смарагду келиха відкриває Наталена Королева читачеві захопленим поглядом Марії Магдалини: «На столі тепер стояв зелений келех казкової квітки, вкритий росою перед всуміш із тьмяно-сяйливими “місячними самоцвітами”.