А Сократ відповідає досконалою французькою, Наполеон пише без помилки по-російському, а Клеопатра «чеше» по-українському, немовби цілий вік свій прожила в Кобиляках.
Стільки про мої «нахили до спіритизму».
Що ж до способу моєї нарації – мабуть, є це підсвідомий відгук лектур, якими я захоплювалась в молодості, у віку між 14–19 роками.
В ту добу мого життя улюбленими моїми авторами були маврські40 чи власне мозарабські41 історики та аналісти42. У тому періоді мого життя я добре знала арабську мову. Навчили мене їй мої вуйки, обоє солідні вчені, які знали її, як свою власне еспанську.
А маврські історики пишуть цілком інакше, як їхні урівноважені европейські колеги, які відзначають лише сухі факти. У маврів історичні факти завжди переплетені поезією, казкою, легендою, яким надається однакова вага, як і історичним подіям.
Автор-мавр не хоче брати на увагу, що є явища визначніші й є дрібніші. Він хоче вірити фантасмагоріям43 в тій самій мірі, як і дійсності. Для нього варто уваги і цінне все.
З однаковою повагою автор-мавр пише і про блискучу перемогу маврської зброї, і про будування прекрасної мешіти44, і про несподівано гарну імпровізацію-відповідь поетові ель-Аммарові45, яку дала йому дівчина з люду, ослярка Румікайя, яка потім стала одною з найблискучіших маврських поеток, що вже є фактом і історичною дійсністю, а також султаншею Гранади46.
Маврський автор перескакує з факту на факт, не в’яже їх. Дає оповідання немов окремими уривками. Барвиста, заплутана нaрація47 кучерявиться, як маврський орнамент. Аж втомлює незвиклого до неї читача. Так принаймні відмічають свої вражіння французькі вчені. Мене в молодості чарував цей спосіб оповідання. Видавався мені пестрою, несподіваною казкою.
Можливо, що звикла на нього, перейняла його, усвоїла та й сама цього не помічаю. Деякі критики знаходять у моїх працях «жіночу дріб’язковість, як у забарному вишиванню».
Вихована двома вуйками-вченими без жодного жіночого впливу – єдина моя тітка48, старша за мене на 10 літ, рано вмерла – і я не маю в своїй вдачі питоменних жіночих рис.
Я не вмію ані шити, ані вишивати. І ще досі, коли потрібую пришити ґудзик – іду до швачки.
По скінченню середньої школи вуйки доповнили мою вихову тим, що вчили мене мовам, філософії, особливу увагу давали стоїцизму, бо обоє «обожнювали» Сенеку, «земляка» родом з Кордови49, звідки вийшов також і рід моєї матері50.
Вчили мене історії Еспанії, археології, мистецтву приправляти лікувальні зілля, музиці, співу, складанню віршів eспанських і латинських. З річей «практичних» навчили мене їздити на коні, «як пікадор», шермувати шпадою51, стріляти. Коли була потреба, певно, я б могла не тільки лікувати свого коня, але, може, і підкувала б його.
Де ж би при такій вихові могли розвинутись «жіночі нахили до вишивання»?
Але коли б мої критики заглянули до Ібн-Калдуна52, Ібн-ель-Атіра53, Ібн-Адгарі54 чи Акбар-Маджнуна55, напевно б знайшли там чимало моїх «хиб».
Можливо, що вражіння юності утворили спосіб мого думання.
Серед численних наймень та титулів мого роду є одно, мені миле: «de Cordova56».
Маврська Кордова57 відмітила мене своєю печаткою. Позбутись її не можу. Як не можу виправити свій «нечитальний» рукопис, навикнувши за молоді літа до арабського письма. Вже більш як 40 літ не чую арабської мови, забула вже її, але рукопис лишився подібний на арабський.
Галицька критика часто рівняла мене до польських авторів, шукаючи у мене їхнього впливу. Це непорозуміння повстало з того, що в Галичині про мене відомо було лише одно, що я – римо-католичка. А це для галичан значить, що я – полька. Що, крім поляків, є ще інші народи католицькі, про те Галичина немов не хоче знати. Що мій батько, Адріан-Георг Дунін-Борковський58, був поляк та ще й син польського повстанця з 1863 року59, Адама Дунін-Борковського, – цього я ніколи не укривала й не вирікалась та вирікатись не буду.
Але з дитячих літ батько був вихований у Франції, власне, у Парижі. Там же ж студіював на університеті – був природник, власне, ентомолог. І можливо, що міг би стати визначним вченим, коли б не мав досить грошей, які йому давали можливість жити, як йому заманеться, та виконувати далекі подорожі, що перешкоджали йому працювати вперто і систематично.
Під час своїх студій батько зазнайомився, як молодий ще студент, зі славним французьким астрономом Камілем Фламаріоном60. Приятельство це тривало аж до самої батькової смерті.
З матір’ю моєю, Марією Кларою де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордова і Фіґероа, батько зазнайомився в Біаріці61.
Одружившись з нею, переселився до Еспанії, де й жив до мого народження, яке було причиною смерті моєї матері. Овдовівши, батько не схотів лишитись в Еспанії. Причин на те було кілька. Першою був великий сум, що огорнув батька по смерті матері. Не хотів бачити мене – бо я була «причиною» смерті матері. Був розчарований, що народилася донька, а не син, продовжуватель старого роду. Не останньою з причин було також те, що мати моя була вельми багата – багатша за батька. Отже, батькова гордощ обурювалась при думці, що про нього могли б подумати, що він, «вбогий польський емігрант», лишився як «управитель маєтками дружини до повноліття доньки». І батько подався у подорожі по Індії, Цейлону, Африці, лишивши мене в Eспанії, де опікуном моїм став вуйко Еугеніо, спочатку старшина королівської гвардії, а потім – католицький священник.
На мої хрестини приїхала бабуня, Теофіла Дунін-Борковська з роду Довмонтович62, старого литовського роду. Це була батькова мати.
З рідні моєї матері – батьків уже не було в живих – лишились тільки старший брат моєї матері, Еугеніо, спочатку старшина королівської гарди63, потім – католицький священник, та молоденька – приблизно 10-літня – тіточка Інес, яка тоді ще вчилась у кляшторній64 школі «Sacré Coeur»65 в Парижі.
Бабуня Теофіла Дунін-Борковська, цілком самітня на світі (втратила дружину66, як їй було якихось 23 роки), упросила мого вуйка і опікуна Еугеніо (батько офіціально вирікся мене, і я носила наймення матірнього роду по еспанському звичаю як перше наймення, а батьківське – на другому місці, аби не було думки, що я – не шлюбна дитина й батька не маю), аби він дозволив їй відвезти мене на Волинь і там виховувати, аж доки не доросту до шкільного віку. Але бабуня Теофіла вмерла, як мені ще не було п’яти літ. І мій опікун, вуйко Еугеніо, знов мене привіз до Еспанії, де я пробула до 19 літ.
В той час батько, сум якого розвіявся, оженився по-друге. Мачуха67 моя була родом чешка – Бог знає, чому в Галичині з неї зробили польку. Певно тому, що одна галузь її роду виселилась з Чехів до Польщі ще по Білогорській битві68.
Власне, це було її, мачушиним, бажанням, щоб я приїхала їх відвідати і, якби мені сподобалося у них, залишилась у них.
Отже, я мусила вчитись нараз чотирьом слов’янським – цілком мені не знайомим – мовам: польській – цього бажав батько, чеській – цього бажала мачуха, російській, бо була це мова урядова, офіціальна, і українській, бо була це мова люду, серед якого жила на Волині.
Одночасне навчання цим мовам і цілком недосконале знання їх не давало мені можливості багато читати. Отже, годі говорити про впливи на мене польської літератури. З польської літератури я прочитала дещо з Міцкевича, Красінського, Словацького, Сєнкевича69. Але повністю не прочитала жодного з цих авторів. Пізніш прочитала я ще «Faraon» Болеслава Пруса70, кілька драм Жулавського71, Л. Ридля72, Тетмаєра73 та «Марію Магдалену» Данілевського74, бо книжка ця була конфіскована царською цензурою, а тому мені її приніс як «раритет» знайомий літературний «цензор».