Потім дуже швидко – ані не тривало це 4 роки – я цілком розійшлася з родиною батька. Жила в Персії75, знов в Еспанії, в Італії, у Франції.
З ким би я там могла говорити у слов’янських мовах?
У свойому пестрому житті довелося мені також якийсь час бути актрисою. Грала я в Парижі, в Петрограді як французька актриса. Але раз довелося мені грати також і в російській мові.
Було це за мого побуту в Київі. Серед акторів, моїх «професіональних товаришів», я мала багато знайомих.
Якось я відвідала родину Олександра Крамського76, тоді головного режисера Київського театру «Соловцов»77.
Олександр Михайлович мене радісно привітав: «Мусиш нас визволити, Кармен!». Еспанським звичаєм я маю кілька хрещених наймень. Зовуть мене: Кармен Альфонса Фернанда Естрелья Наталена. Актори залюбки називали мене найменням Кармен як найбільш їм «знайомим» з опери Бізе!
– Маємо все випродано до посліднього місця та ще на п’ять спектаклів «Ерос і Психе» Жулавського. А Юренева78 захворіла. Хоч вішайся! У тебе «геніальна» пам’ять. Грай «Психe»! Ані не зазначимо на афішах, що граєш за Юреневу!
Я прийшла в жах від цієї пропозиції. Де ж таки! Я грала лише у французькій мові. Слов’янськими мовами всіма говорила з міцним «чужим» акцентом.
– То вже не твій клопіт! – стояв на своєму Крамський. – Я тебе «нaтаскаю»! Вимовлятимеш як членка Московського художнього театру79. А за твою гру я – спокійний. Гратимеш ліпше за Юреневу.
Довелося грати. Дійсно, Олександр Михайлович мене «натаскав» знаменито. Вимові не було що закинути. Спектаклі пройшли блискучо. І нині, коли доля зробила з мене «вчительку чужих мов», коли мушу вчити російській мові і хочу добре вимовляти, я згадую, як вчив мене вимовляти Крамський і по його навчанням «граю вчительку російської мови». «Успіх» маю, як і тоді, в ролі «Психе»… хоч тепер без аплодисментів…
Цей епізод спричинився до того, що я прочитала Жулавського. Тому про нього згадала. З російської літератури ніколи не читала ані Достоєвського, ані Тургенєва, ані Толстого. Повністю прочитала лише Пушкіна та Лермонтова, якого дуже полюбила.
До цього спричинився також випадок.
За Першу світову війну я працювала у Червоному Хресті80 як «сестра» при російській армії. Ніколи не була «сестрою-жалібницею української армії», як про мене писали в українських часописах. Була ранена і мусила лікувати поранення на Кавказі. Скрізь і все було переповнено. Помешкань не було. Тож мене, як ранену сестру з двома військовими хрестами за бойові заслуги81, помістили у домику, де колись мешкав Лермонтов82. На столі перед вікном лежала розгорнена книга його творів. Мені сказано, що читати цю книгу я можу, але просили, щоб ніколи не клала її на інше місце. Так пізнала я твори Лермонтова і полюбила їх. Можливо, що спричинилось тому оточення: Кавказ зробив, що я полюбила Лермонтова, а Лермонтов – що я полюбила Кавказ…
Критика закидала мені також і чеські впливи, т[обто] впливи чеської літератури. На мою думку, чеська література є настільки своєрідна, що її не можна перенести на інший ґрунт. Її не можна навіть розуміти, не знаючи чеського побутового життя, чеського люду, чеської історії.
Зате можу сказати, що ґрунтовно і докладно знаю літературу античну, еспанську та французьку.
Ніколи не могла зрозуміти літератури скандінавської.
З німецької читала лише Гете та романи Георга Еберса. Зацікавилась романами Еберса83 тому, що студіювала і пристрасно люблю єгиптологію. Було мені цікаво, як вчений – і серйозний вчений – може писати белетристику.
Що підштовхнуло мене писати по-українському? Бо ж раніш пробувала я свої сили лише на полі французької літератури84, мову-бо цю знаю найдокладніше.
В Чехах я зазнайомилась з моїм другим дружиною – д-ром В. Королівим85. Коли ми надвечір ходили на прогулянку, дружина мені часами казав:
– Як жили у середньовіччю лицарі? Що робило жіноцтво? Як жив ремісничий люд? Сільський люд? От хоч би у такому малому місті, як наш Мельнік86!?
Я розповідала, як та славна Шехерезада, для «забави дружини», продовжуючи завтра те, чого не докінчила сьогодня. Дружина попросив:
– Напиши це! Хто серед українців знає середньовіччя так, як ти? А це ж цікаво!
Так повстала моя перша книжка «1313»87. Потім, як антипода німецького лицаря, нашкіцувала я образ лицаря еспанського дона Карлоса88 в «Предку»89.
Так повстали оповідання «Во дні они»90. В них я брала теми євангельські, але не «іконописно», із вже утвореним християнським світоглядом, але так, як могли вони бути приняті тодішнім поганським римським світом. Були це, так би мовити, «мініатюри археологічні».
Так була написана і моя книжка «Сірі тіні»91 – ряд образів античного життя.
Ця нинішня моя книжка написана з метою висвітлить, хто я та як прийшла на поле української літератури, не будучи українкою ані походженням, ані родом!
Дуже мені було завжди прикро, коли українські видавці «правили» та «виправляли» мені мої писання, додаючи до них те, чого я там ніколи не могла написати. Аж до того, напр., що один редактор часопису помістив Мадрід «на берегу моря»92, а другий пояснив, що «дукеса»93 означає… ігуменя!..
Не говорю вже про те, що дозволяли собі видавці і редактори, щоб «забарвити» мої неукраїнські річі «українською» барвою! Аж часами не хотілося писати! Що відповісти на такі листи, які приходили мені з редакції:
– Киньте вже писати про тих осоружних чужинців! Яке нам діло до ваших греків, римлян чи арабів? Пишіть про запорожців!
Як висвітлити такому «культурному» чоловікові, що щоби писати про щось, треба студіювати, знати докладно оточення, психіку і т. д. Інакше – «нагодуєш капуцинів94 картоплею» у ХІІ столітті, коли в Европі не було ще ані картоплі, ані капуцинів… А таку «перлину» мені довелось прочитати на сторінках українського часопису.
Психіка моя не вивинулась на Україні, бо я там не народилась, дарма що про мене це написано. Є це факт, якого змінити я не можу… чи подобається це редакторам і критикам, чи ні!
На Україні я знала лише простий люд: сільських дівчат-служниць, ремісників, за Першу світову війну – вояків. З українською інтелігенцією я здибалась лише за кордоном, коли ця інтелігенція прийшла на еміграцію. І наскільки милим і симпатичним був мені український люд, настільки розчарувала мене ця еміграційна інтелігенція тим, що враз, не знаючи мене, поставились до мене ворожо, коли довідались, що я – «не попівна» і не «хуторянка».
Для української інтелігенції я була тільки «лукава полька» або «погана ляшка», як мене титуловала у вічі одна молода, дуже талановита поетка95.
І ніколи нікому з них не прийшло на думку запитати: хто я, чому я серед них…
Еспанія була і буде завжди моєю батьківщиною!
Україна ж є для мене куточком грецької Аркадії – країни Психе-Аркадійкі, в якій залишилось, може, більше відгуків Геляди, як у сучасній Греції, на яку різні негеленські впливи поклали свою патину96. Може, я помиляюсь? Що ж – errari humаnum est97!
«…Que dolor, que tremento dolor estede marcharnos del mondo sin haverescrito la pagina, precisemento, quehabiesma querido escriver…»98
I
Опікун
Дону Еугеніові де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордова і Фіґероа лишилось пробути в Кордові тільки п’ять день. Здавалось, що про це нагадували молодому старшині королівської гарди п’ять пальців «Фатьминої руки» – символ п’ятьох мусульманських чеснот99, що ним так гойно100 прикрашені кордовські будови.
Якщо не вхопиш щастя рішучим рухом – раз у раз повторював собі Еугеніо, – життя твоє лишиться навік благально простягненою рукою.
П’ять день!
А по них – знов Мадрід, почесні варти в королівському палаці, військові паради, забави… товариське життя, блискуче і порожнє, як ті мильні баньки101, що ними бавляться діти…