З інтенсивно синього неба спека ллється потоком розпаленого металу, наповнюючи собою по береги вуличку, подібну до пересохлого уеду102 пустині.
Дон Еугеніо заблукав у старій Кордові, заплутався у своїх думках, пекучих, як цей день.
Нога підкнулась на нерівному бруку об камінь, що лежав тут, мабуть, ще за часів каліфів. В заглубленню стіни блимнуло – майже безбарвне у сліпучому сонці – світелко лампади перед статуєю Пресвятої Діви.
Молодий старшина відсалютував святому зображенню, як велить звичай, по-військовому, немов прапору. Перебіг поглядом заплетений гірляндою, кучерявий арабський напис на червоно-цеглястому фаянсі маврського орнаменту. Добре знав арабську мову, бо любив читати арабських авторів, на сторінках яких історичні події переплетені барвистими легендами, як металево-темне листя лаврів ніжними пахучими квітами.
– Наша доля, – проголошував маврський посвятний вірш, – завішена у нас на шиї.
– Як амулет? Чи як ярмо? – всміхнувся дон Еугеніо. І ще раз повторював собі, як повторював це протягом всього цього місяця своєї відпустки, що провів її в Кордові.
– Мушу від’їхати! Мушу! Щоб більш ніколи не зустрінутись на свойому життєвому шляху з доньєю Ангустіас де Рохас і Карраско. – Ішов, як прочанин до Мекки103, не приймаючи жадних вражінь, не відчуваючи ані нестерпної спеки.
Спинився лише перед брамою – підковою, затягненою тонкою філіграною кованих залізних ґрат.
Таємною омегою зачиняла ця брама білі, без вікон, стіни монументального чотирикутника. Серед африцької пустині він міг би бути пам’ятником-могилою святого марабу104 або фортецею.
В Кордові це був тільки стародавній палац, в якому, як у фортеці, замкнулась гордість старого роду.
Здавалось: ще панує над Кордовою розквіт маврської доби, так недоторкані часом сміялись над ним кам’яні і фаянсові мережива орнаментальних фризів.
Тільки герб над брамою-омегою нагадував про Реконквісту105: зелений дуб на срібному полі. Навколо на тарчі106, на золоті бордюру – дев’ять блакитних зорь. Герб роду де Рохас і Карраско107.
Рука молодого старшини взяла калатало-молоток, що заміняло дзвінок.
Слуга впровадив молодого старшину до малого двору – патіо108, виложеного блідою мозаїкою, немов застелено[го] тебризьким килимом109, якого не стерли тисячі тисяч ніг, що пройшли по ньому протягом століть. Кришталеві пасма співучих фонтанів падали, розмотуючись безупинно, до мармурового басейну.
Білі, мережані аркади колумнад вкривали блакитні скарби тіні і прохолоди.
– Чи ж перестала бути мусульманкою Кордова? Що, власне, в ній християнського, крім дзвонів церковних веж, що заміняли спів муедзинів?
Всі ці дні неспокою та гарячкових мрій Еугеніо жив, як у сні. Дійсність здавалась бути неймовірною, як спотворений образ. Ангустіас де Рохас і Карраско – дружина дона Антоніо де Рохас? Як можна вірити подібній фантасмагорії? Таки ж цілою істотою відчує Еугеніо, що Ангустіас є половиною його власної істоти! А стародавня мусульманська Кордова замкнула їх у зачароване коло своїх обіймів і нашіптувала:
– Це – ваша доля! Ви створені один для одного. А дон Антоніо – фікція, порожній згук, на який не відповідає ані серце, ані думка доньї Ангустіас.
Прохолодою невеликого салону пливе аромат гірких мигдалів – пахощів олеандрів – і відбивається від холодного мармуру стін, виложених мозаїкою з перламутру, порфіру та міді. Донья Ангустіас напіввкрита квітами олеандру. Саме вкладає до високих переливчастих венеціанських ваз галузки з метальово-твердим листям й темно-рожевим квіттям. Еугеніові здається, що і від слів доньї Ангустіас віє, як від цього квіття, легкою гіркістю.
– Щаслива людина? – підхоплює молода жінка нав’язану розмову. – Це – антитеза дона Хуана де Маранья110, цього вічно неситого коханням ловця примари – щастя. Щаслива людина – це блаженна й бідна істота єдиного кохання, цього райського овоча з Дерева Життя. Така людина споживає той райський овоч як хліб щоденний. А задля нього варто втратити і самий Рай!
Слова доньї Ангустіас згучать немов дискретним викликом. Як згук меча, витягненого до мовчазного бою. Еугеніо хотів би заглянути у вічі молодої жінки.
– Чи ж про себе говорить вона, приховуючись за образом дона Хуана?
Але таємниця ховає зіниці й думки доньї Ангустіас. Ах, так! Говорить про свою приятельку донью Мілягрос, таку «бувшу щасливу людину»! Про Мілягрос де Ляра, що недавно овдовіла…
– Скількох жінок вдовство перетворює до невпізнання.
Жиючи у щасливому подружжі, вони звикли не виходити ані з дому, ані з волі дружини.
Овдовівши, не можуть отямитись, впізнавши, що мають власну волю та уміння керувати нею. Та що поза стінами подружнього дому є світ, повний яскравого життя.
Доном Еугеніо раптом немов оволодівав демон – так міцно обхоплює його палке бажання побачити донью Ангустіас вдовою, «здивованою, що має власну волю», якою – напевно! – вона б вміла керувати. Аж на мить червона імла заволікує зір. Раптом ледве чутний подих ніби торкається обличчя молодого старшини. Немов прозора рука лягає на його чоло.
Чи ж би… Ангустіас?…
Підносить очі. Між ним і Ангустіас встає прозора постать. Легка – як «Маріїна пряжа»111, що носить її вітер восени. Нерухома, лагідна вона, немов заслоняє собою Ангустіас.
– Клара!.. Сестра… – спалахнуло в серці Еугеніо і постелилось кадильним димом. Але з уст не зірвалось ані слова. Лише холодом провіяло всі кості. Бо ж вже п’ять літ спить Кларіта в могилі…
Але обличчя доньї Ангустіас стало безбарвною алабастровою112 маскою. Чи ж би й вона побачила колишню подругу?
Раптом нечутно розлетілись двері салону, пропускаючи доктора родини де Рохас. Вираз офіціальної кондоленції113, повної пошани, сповіщав нещастя раніш, як прозвучали слова:
– При повороті додому – цілком вже близько від Кордови – ані чверть години путі, кінь сеньйора графа злякався без жодної видимої причини. Прудко і несподівано метнувся вбік, звівся на задні ноги. І їздець – один з найліпших на всю Еспанію – не втримався в сідлі. Машталіри114, що супроводжували сеньйора графа, привезли до Кордови лише мертве тіло.
Донья Ангустіас де Рохас і Карраско була вдовою.
* * *
Сім місяців, один за одним, клали дні, як каміння, з яких виростала стіна між доньєю Ангустіас та Еугеніо. Від менту, коли смерть пересікла мереживо безнадійних мрій, Ангустіас і Еугеніо більш не бачились.
Вдова замкнулась, як султанша, за мурами свого кордованського палацу й стала невидимою навіть для найближчих кревних.
Еугеніо повернув до Мадріда, назовні не змінений. Намагався стерти з пам’яти й саму згадку на донью Ангустіас.
Здавалось, ображає цим мертвого, який не може вже боронити ані своєї дружини, ані своєї честі.
– Невже ж бажання може вбити людину на віддаленню? – запитував себе Еугеніо. – І думка – зброя, страшніша за шпаду?
Еугеніо намагався тікати від самого себе. Намагався розвіяти настирливі думки. Блукав Мадрідом, викликаючи в пам’яті події та постави, які вчинили з «міста семи зорь»115 немовби скорочену формулу пізнішої історії Еспанії.
Але доля немов сміялася з молодого старшини. І коли йому здавалося, що гострий біль вже не такий пекучий, раптом виринав перед очима герб міста Мадріда: дерево і медвідь у його стовбура, а на бордюрі тарчі сім зорь…
І з новою силою вирисовувалось геральдичне дерево кордованського палацу, а приспана болість гризла душу з відновленою силою… Немов шматував її пазурами геральдичний ведмідь… А дев’ять лазурових зорь горіли ранами в серці. І знов вогненний вихор болісті підхоплював і ніс у безвість, де нема ні відпочинку, ні полегчення, ні увільнення…