Щоб не бачити цього геральдичного дерева й зорь, Еугеніо переніс свої блукання містом під лагідний погляд зорь правдивих. Вільний від військової служби час присвятив студіям та читанню улюблених своїх арабських авторів.
Уникав товариства, уникав руху денного Мадріда з його повними згуків і барв вулицями. Не хотів бачити вогненних бліків, квітів у вікнах домів, на балконах та у волоссю жіноцтва. Того характеристичного для Мадріда жіноцтва, в масі якого цілковито зникають негарні та старі жінки. Лишаючи вражіння, що тільки молода і гарна жінка, як «геній міста», безіменна й невловима, присутня скрізь: від тіні соборів й до тіні дерев.
– Дерева без овочів116, сеньйор падре! – згадав обурення й здивовання старої Хосефи, своєї пістунки117-баскійки118, яка, повернувши з Мадріда, ділилась мадрідськими вражіннями зі своїм сповідником від Сан-Педро де Карденья119. Тоді саме Кларіта приправлялась до свого першого причастя…
Як давно – і як недавно! – це було!..
Від згадки на дитинство на душі проясніло, стало раптом тепло і тихо на серці.
Здається, що аж ніч злагодніла і повіяло весняним подихом… Минули дні лукавих мадрідських вітрів, що то «свічки не згасять, але людину вб’ють».
То ж завтра – Зелений четвер120! – пропливло думкою. І втопились у тихих акордах арфи згуки, бризнули свіжою росою з бічної вулички. I un perillo121! I por amor de Pios122! – озвався старечий голос, вловивши згук Еугеніових кроків. Струнка дівоча постать, схилена у ніг сліпого арфіста, підвелась й простягла до молодого старшини немов з бронзи відлиту руку.
– Благослови мене, падре, раніш як від’їдеш далеко-далеко!
Твердо вимовлена хота123 співала віолончеловою струною в голосі дівчини. Сумніву не могло бути: говорила циганка124.
Еугеніо оглянув дівчину. Все той же «символ Мадріда»: молода і миловида.
У тьмяному освітленню лампади перед Христовими муками обличчя циганки закреслювалось блискучим трикутником низького чола, між двома «крилами» розділеного проділом й зчесаного на вуха волосся.
Блиснули іскри довгих скляних сережок. Була це зряча поводаторка сліпого арфіста.
– Тут немає священника, niňа125, – озвався Еугеніо.
Але гітаніта126 притакнула головою.
– Бачу на тобі священичу одежу! – вказала пальцем на молодого старшину. – Швидко одягнеш її! Поїдеш далеко… Благослови ж Марікіту! Знаєш-бо: перше благословення священиче приносить щастя!.. Дай ж мені цю милостиню.
– Най тебе Бог благословить! – поважно промовив Еугеніо. І простяг циганці монету. Але гітанілья лише поцілувала руку, що подавала їй дар. Грошей не взяла.
Еугеніо раптом відчув смертельну втому. Вертавсь додому, не помічаючи ні вулиці, ні часу. Ніби дрімав.
– Так, мабуть, сплять у поході, ідучи… – мляво ворохнулась згадка колись читаного…
Не міг цілком струсити з себе цього стану ще й ранком, прокинувшись від міцного, хоч і короткого сну. Млявість розвіялась, лише коли дзвони урочистим хоралом віддзвонили на «Gloria»127 і замовкли аж до Білої суботи, а вулицями озвались калатала128.
Здавалось: то мертві встали з гробів й б’ють у позбавлені тіла груди кістяками рук. Свідчать проти живих, що не дотримують ніде і ніколи великої заповіді: «Любити один одного!».
У Зелений четвер Еугеніо мав нести почесну варту у королівському палаці, у каплиці архангела Михаїла.
У зловісному мовчанню відбулась церемонія «руйновання вівтарів»129 після закінчення служби Божої.
Духовенство увійшло без співу й без світла, і рука священника зірвала з вівтаря покрови на знак жалоби і смутку. Свічники, падаючи, глухо стукнули об мармур престолу, покритого скрученим у безладі убрусом.
Тоді за хрестом на високому держалні, як військо за прапором, вийшов з каплиці хор, а за ним ченці різних орденів (чинів) й різних барв й попрямували до салі колюмн.
Тут, попід стінами, двома рядами завмерли у мовчанню дванадцять жебраків та дванадцять жебрачок, чекаючи на «mandatum» – церемонію омивання ніг.
Між папським нунцієм і мадрідським130 архієпіскопом повільно увійшла королева-регентка, донья Марія Крістіна131.
– Ante diem festum Paschae132… перед днем свят Пасхи, – звучать чернечі голоси, аскетичні, майже суворі. Не намагаються створити зі співу красу. Могутньою бурею жене їх сила духового взлету понад марними принадами життя. Королева виступає наперед. За нею шустять шовкові шати двірських дам.
Дукеси, маркези, кондеси133 схиляються з покорою й роззувають жебрачок. І родинні дорогоцінності грандес134 кидають іскри при кожному руху покори. Марія Крістіна схиляє праве коліно, як перед вівтарем. Їй, королеві Еспанії, не вільно ставати на ліве коліно. Правила двірського етикету про це ясно висловлюються. Так-бо чинять лише перед королівським троном, коли «король з трону уділяє милість».
Обережно, немов доторкаючись до тяжкохворого, королева обмиває губкою ноги кожної жебрачки. Мадрідський архієпіскоп тримає миску. Представник Папи ллє на губку теплу воду зі золотого жбану старої маврської праці. А коло дверей «Capilla Real»135 у приписаній етикетом – тим стислим, невмолимим, всепередбачаючим етикетом еспанського двору! – позі завмер на свойому місці молодий старшина на почесній варті. Нерухомо завмерло його тіло. Але думки летять вихором, як хмари, які жене прудкий вітер.
– Покора… – летить Еугеніова думка. – Королева на колінах перед жебрачкою. Але… чому, коли ми – християни, є між нами брати наші, такі ж люди, як ми, які не мають нічого і жебрають? Як ми допускаємо таку кривду, таку нерівність? І ніхто цього не відчує… Нічого не робиться, щоби це поправити, щоб утворити інші – ліпші умови життя…
Раптом перед духовим зором молодого старшини повстає образ його далекого предка дона Карлоса, що зрікся особистого щастя, маєтку, батьківщини й подався у далеку подорож до Христового Гробу – самітній, босий, зі свічкою в руці136.
І на мить Еугеніові видається, що він тримає в руці не свою шаблю, але дон Карлосову свічку. А в серці лунає відгуком:
– Заповідь нову даю вам – любити один одного…
Який же героїзм треба мати – більший, незмірно більший, ніж героїзм дон Карлосів! – щоб «любити ближнього» чинною любов’ю!.. Героїзм? Він, Еугеніо, – вояк. Та ж героїзм – сенс і мета його життя! А любов? На мить спалахнула в заграві сліпучого сонця чарівниця Кордова. І згасла, немов перегоріла на попіл. Вогненний меч ангела смерті Азраїла137 розсік веселкове мереживо мрій. А сам Азраїл став на сторожі коло брами щастя і кохання, замкненої для Еугеніо…
Але ж поза коханням є Велика Любов, яка не шукає свого, особистого, маленького щастя, а дбає про щастя Людства!..
На мить виплив в уяві ніжний, мов з місячного сяйва вирізьблений, профіль сестри. Тихим відгомоном озвалася в серці пісня, яку любила співати Кларіта:
– Шукала я щастя на княжому дворі… І там його не знайшла.
І немов рука невидимого майстра прим’яла, як м’який віск, Кларітині риси. Вимоделювала з них інше – сумне, але величаво-спокійне обличчя. Еугеніо знає це обличчя, бо бачив його в Севільї138 у шпиталі Милосердя139. Де – смертельна маска140 оспіваного поетами всіх народів дона Хуана де Маранья141.
– Доти мав спрагу, – згадує Еугеніо слова брата-францискана, який показував йому гріб Хуанів, – доки напував своє серце з криниці світських пристрастей і, засліплений коханням, не впізнав Великої Любові… – Теплі нотки згучали у голосі «fraile»142, немов говорив про близького приятеля, якого добре знав.
– Нині відпочиває у спокою брат Хуан. Тіло його – цілком нетлінне, – продовжує брат-францискан. – Кавальєро143 напевно знає, що брат Хуан де Маранья закінчив життя ченцем в монастирі? І такого святого життя був, так невтомно, з такою любов’ю доглядав хворих! Не відстрашували його ані найогидніші хвороби. Ані джума144 – мор. Кілька разів вже підносив наш кляштор питання про канонізацію145 брата Хуана. Але завжди відхиляли нам наше прохання. Ніби потрібні чудеса посмертні на гробі брата Хуана. Що ж! Вони будуть! Чекаємо! – і голос fraile згучить певною вірою.