Занурений у свої думки, Еугеніо не зчувся, як навколо все стихло. Вийшли із салі колюмн й жебраки та жебрачки, щоб бути того дня «королівськими гостями» на обіді в королівському палаці.
Еугеніо був цілком самітній. Проти нього лише вівтар – також самітній, немов всіма покинений, зі збуреними покровами, розкиданими свічниками, згашеним світлом вічної лампади… І раптом немов власне Еугеніове серце запалюється ясним світлом. Чи не від дон Карлосової свічки? З недосяжних далечин летить подихом вітру тінь голосу предка. Кличе:
– Слідуй за мною!
А чернець-францискан, фрай Хуан, – той, оспіваний поетами де Маранья! – притакує рухом безхмарного чола, над яким розквітає сяйво святості.
– Іди за мною!
В лазурі теплого, майже літнього неба співом пливе:
– Заповідь нову даю вам!..
* * *
Змінившись з варти, Еугеніо змінив і все своє життя. Поклик знайшов його, як учнів Ісусових: серед щоденних обов’язків біжного життя, без переконувань і без вагань.
Вдома на молодого старшину чекав лист – з далекої Волині. Писав старий чернець-трінітар146, що доживав у Великих Борках147 свого віку, на «ласкавому хлібі» у пані Теофіли. По Польському повстанні 1863 р. царською владою було зрушено католицькі кляштори. Ченців розпущено. Хто з них мав ще кревних – вернувся додому. Молодші знайшли собі працю. Старші ченці були розміщені як священники по селах та містах. Патер Гауденцій знайшов собі пристановище як капелан при каплиці у Великих Борках. Нині, писав патер Гауденцій, вмерла пані Теофіла Дунін-Борковська. Лишилась цілком самітня на світі несповна п’ятилітня сирітка, племінниця і хрещениця дона Еугеніова, донька його померлої сестри, Клари Дунін-Борковської, Наталена Кармен Фернанда Альфонса Стелла.
Патер Гауденцій писав по-латині, бо еспанської мови не знав. Тому еспанське наймення Естрелля переклав латинською формою Стелла148.
– Виникли, – писав чернець, – великі комплікації149. Невідомо-бо, де перебуває батько дитини і чи живий ще. Як багато нащадків повстанців, жив з дитинства за кордоном. Студії побирав в Парижі. Оженившись, переїхав до батьківщини дружини – Еспанії. По смерті дружини від’їхав до Індії чи Цейлону й більш про нього немає відомостей.
Інших кревних тут, «в краю», дитина не має. Як видко з документів дитини, народжена вона в Бурґосі150, в Еспанії. Записана як еспанка й не є російською підданою. Має, еспанським звичаєм, цілий ряд наймень, прізвищ, титулів151, які нічого спільного ані з Росією, ані з Польщею не мають. Отже, може, дон Еугеніо, як опікун та хрещений батько, уйметься сирітки та знайде яких кревних, бо інакше треба буде звертатись до еспанського посольства, щоб малолітню еспанську піддану умістили десь до сиротинця в її батьківщині.
Маєток по пані Теофілі лишився великий. Але дитині навряд щоб міг дістатись, бо перш за все дитина – чужа піддана. Якби ж хоч була доросла, то могла б шукати якихсь способів, шляхів, щоб доказати свої права. Але – п’ятилітня дитина? А до того ще – напевно буде згадано про те, що дід її, дружина пані Теофіли, граф Адам Дунін-Борковський, був польський повстанець 1863… Тож маєток найпевніш перейде до царського володіння.
Еугеніо замислився.
Сумні й давні вже згадки викликав в його пам’яті цей лист: його прощання зі шваґром152, Адріаном-Георгом, графом Дунін-Борковським…
Кларіта пережила лише чотири години народження своєї дитини. Батько по похороні не хотів ані бачити своєї доньки.
– Погляд на неї шарпає мені серце! Нагадує смерть Кларіти…
І вирішив від’їхати до Індії.
– Не говоріть мені про християнство! – перервав умовлення своєї матері, пані Теофіли, яка приїхала до Бурґосу на хрестини дитини, що мала народитись. – Не можу-бо зрозуміти, кому і нащо було потрібно смерті Клари! Також вона взірцева християнка-католичка! – молилася свойому Богові, прохала у нього щастя для себе! І ось – маємо відповідь на її молитви!
– Тож не лишається нічого іншого, – зітхнула бабуня Теофіла, – як взяти дитину на Волинь! Бо хто ж її тут виховуватиме?
– Напевно не я! – знизав раменами батько, – бо це – жіноче діло!
Донья Клара давно вже не мала батьків. Вся її родина складалась з брата Еугеніо, старшини королівської гарди, та молодшої сестри Інес, яка ще була в кляшторній школі-пансіонаті «Sacré Coeur» в Парижі. Були, правда, віддалені кревні, але родина доньї Клари ніколи не була з ними в жадних близьких відносинах.
Адріан Дунін-Борковський перебував у Франції з десятилітнього віку. Мати його, графиня Теофіла, не хотіла покинути своєї батьківщини та могили свого дружини. Залишилась 23-літньою вдовою з несповна дволітним сином Адріаном-Георгом. До 10-літнього віку лишила дитину при собі й виховувала його сама. Коли ж малому Адасеві минуло 10 літ, мати послала його до Франції153 з вихователем, католицьким священником-поляком, та чотирма слугами-поляками. Був це біжний звичай за ті часи серед польських – особливо ж повстанських – родин по повстанні 1863 р.
На добровільну еміграцію ішли не тільки заможні люди. Від’їздили за кордон і вбогі родини, хоч добре тямили, що емігрантське життя на чужині не буде солодке.
Але в царській Росії також тяжко жилось, особливо ж нащадкам повстанців. Такий поляк міг бути або сільським господарем, або адвокатом. Стати лікарем вже було тяжче. Жодної урядової посади дістати не міг, так само, як не міг бути урядовцем суду, у війську також були обмеження. Щоб бути купцем – треба було платити «гільдію»154, тобто право бути купцем. У вбогих на те не було грошей. Ремесло – хоч би й не-полякові! – виносило дуже мало. Ремісники в царській Росії жили дуже кепсько, вбого, платилося їм мало, й кожний трохи «ліпше поставлений» – багатший – вважав ремісника за істоту «нижчу». На студії, щоб бути лікарем або адвокатом, також треба було мати гроші, щоб студіювати, і на перший час, доки професія не буде давати заробіток.
Молодому Адріанові не треба було журитися тим, з чого має жити. Мати посилала йому досить, бо по конфіскаті царським урядом маєтків дружини повстанця пані Теофілі лишилось те, що було її «віном», тобто маєтком її родини, так би мовити, її «дівочим майном». А цього було досить.
По закінченні університетських студій і по відбутті військової служби, яку «натуралізований» французький громадянин мусив відбути кожний, без винятку, граф Адріан працював далі науково. З природничих наук, які собі вибрав, затримався на вузькій спеціальності – ентомології.
Був одним із серйозних ентомологів своєї доби. Мав вельми цікаві і цінні збірки-колекції. Частинно купував матеріал для своїх збірок, частинно сам його збирав. Аби придбав якийсь рідкий чи особливо цікавий екземпляр, видавався на далекі мандрівки, небезпечні подорожі. Зазнав чимало пригод. Але ніколи не хотів писати про те, що так цікаво розповідав.
– Не зрозуміють! Більшість людей вважає нас, ентомологів, за дурнів або дармоїдів, які знічев’я не знають, що вже й вигадати, й тому ганяються за метеликами – як діти! А цікавого зажив досить.
Так, напр., аби придбав гарний екземпляр мотиля антімахуса155, видався за ним аж до Сахари. Бо живе цей мотиль в оазах, на верхів’ях пальм, і спускається на землю лише по дощі. Що ж дощ у Сахарі не таке часте явище, як, скажім, на Литві чи на Волині, то мусив чекати два роки. Зловлений мотиль був ушкоджений. Тож довелось знов чекати, щоб впіймати другого.
Мотилі були головною метою студій графа Адріана. Він казав, що на ці студії не вистачає часу за людське життя – занадто воно коротке, а студії занадто скомпліковані та розсяглі. Але цікавився також і астрономією. Може, тому, що на університеті поприятелював з Камілем Фламаріоном – пізніш славним французьким астрономом. Те приятельство тривало ціле життя. І упевнилось ще більш, коли обох товаришів засягло теж саме горе – вдовство у молодому віку.