Молода Фламаріонова дружина, яка мала наймення Стелла156, як і слід дружині астронома і в пам’ять якої Адріан вирішив назвати дочку, якщо її матиме, загинула вельми трагічно: їй схотілось спробувати лету в аеростаті – явищі тоді цілком новому. Аеростат упав. І в числі офір була пані Стелла Фламаріонова.
Граф Адріан не був створений на родинне життя. Мав всі дані, щоб з нього став вчений. І було це великою помилкою з його боку, що не пішов цією дорогою. Якби не був багатий, може, досяг би слави великого вченого. Перешкоджала йому можливість легко здійснювати кожну фантазію, кожну примху. Це відтягало від систематичної і витривалої праці й зводило її на ступінь тільки ділетантизму. Зі своєю першою дружиною, доньєю Кларою де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордова і Фіґероа, граф Адріан зазнайомився в Біаріці, де був на морських купелях.
По одруженню перенісся до її батьківщини – Еспанії, де прожив з нею три роки.
По смерті дружини вважав для себе за понижуюче лишитись «управителем маєтком» померлої до повноліття доньки. Здавалося йому, що горді еспанські гранди дивитимуться на нього, як на «вбогого емігранта»: поляка, який користає з багатства дружини.
Коли очікували народження дитини, бабуня Теофіла приїхала до Еспанії на хрестини. Але хрестини відбулись сумні і разом з похороном матері.
Коли бабуня бідувала над тим, хто виховуватиме сирітку, граф Адріан гостро відсік:
– В кожному разі не я, бо це діло жіноче. Якби ще це був син! Але – дівчина? Вона не може ані продовжувати мій рід. Вийде заміж, змінить прізвище й буде чужа… Чужа мойому роду, чужа мені… Вона вже й нині мені чужа!
Еугеніо згадує всю цю сцену.
Згадує, як гостро згучали ці слова… слова батька. Вступився за свою небіжку і хрещеницю.
– Коли Карменсіта вам чужа, пане шваґре, – озвався Еугеніо, називаючи свою хрещеницю одним з її наймень, найбільш популярним в Еспанії, але граф Адріан спинив його, злісно знизуючи плечима:
– Карменсіта! Кармен Дунін-Борковська! – промовив роздільно й іронічно. – Який нонсенс! Чи не відчуєте цього, пане шваґре? Не відчуєте дисгармонії цього наймення в зв’язку з прізвищем? Графиня Дунін-Борковська мала б називатися Ядвіга, Станіслава… чи Яніна! Але не Кармен і не Естрелля!
Еугеніо цілком вже розсердився.
– Але ж ви знали, які наймення мала дістати при хрещенню ваша донька! Ви згодились. Зрештою, то була воля вашої дружини, Кларіти, яку ви любили.
Граф Адріан стукнув ногою об підлогу, забігав по кімнаті й нарешті впав на стілець, стискуючи голову руками.
– Не нагадуйте! Бодай би та дитина ніколи не народилась!.. Ні, ні! Ніколи не буде вона мені близькою, не хочу її знати, не хочу її бачити!
– Так дозвольте вам нагадати іншу річ, – Еугеніо намагався говорити якнайспокійніше. – Кармен, – висловив це наймення з притиском, – народилась в Еспанії, від матері-еспанки. Вона еспанської крові. А у нас існує закон і давньою традицією освячений звичай, що дитина носить також прізвище матері, так як і прізвище батька. Тож, коли вас так болісно вражає «дисгармонія» наймення і прізвища, проголошую як голова нашого роду, що ми, де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордова і Фіґероа, приймаємо дитину до нашого роду. Ваше прізвище буде лише на другому місці, щоб було ясно, що дитина має також і законного батька. Крім того, ви – французький громадянин. Член нашого роду, який носить наше наймення, не може мати цього громадянства. Занадто живі в пам’яті нашого народу згадки на те, що чинили французи за Наполеона року 1808157 у нашій землі. Завтра від’їду до Мадріда і упорядкую всі ці справи. Кармен буде еспанкою, як ми всі. І, повторюю, вона носитиме наше ім’я, ваше ж прізвище, чуже нам, буде зазначено тільки в офіціальних документах, по титулах і прізвищах материнського роду…
– Але ж ви нічого не мали проти, – озвався граф Адріан, – коли ваша сестра виходила заміж за емігранта-чужинця…
– Сестра була повнолітня, поступила, як визнавала за вгідне! – знизав плечима Еугеніо. – З виходом заміж також вона перестала носити наше прізвище! Зрештою, ми припускали, що, мешкаючи в Еспанії, в оточенні нашої родини, ви, пане шваґре… не маючи упередження до чужого громадянства…
– Стану еспанцем? – вискочив з місця Адріан. – Це, пане шваґре, – ні, ніколи! Бо ж як поляк я міг стати французьким горожанином. Наші батьки воювали з Наполеоном, який для нас, поляків, не має бути ворогом, бо воював, щоб повернути нам самостійність, свободу…
– Але ж не повернув вам її!
Адріан розклав руки:
– Проти долі тяжко воювати! Але він би це вчинив, хотів це вчинити! Та й Наполеон III158 приймав наших земляків як приятелів, не робив ріжниці між ними і французами! Але Еспанія? Що зробила Еспанія для поляків? Можна приняти громадянство народу, який був нашим приятелем в тяжкі для нас часи. Але ганебно змінити громадянство задля коханої жінки тому, що з нею одружився.
Розмова ставала гострою. Еугеніо почував, що ще слово – і він не опанує над собою. На щастя, пані Теофіла дала інший напрям дискусії.
– Але дитина, – почала вона, шукаючи переконуючих слів, – занадто маленька… вона не може обійтися без жіночої опіки…
Еугеніо ухопився за цю думку.
– Маєте правду, доньє Теофіле, – притакнув він. – Тож пропоную вам лишитись милою гостею в нашій оселі. Вважайте наш дім за свій власний, – вклонився він з пошаною старій графині.
Таж пані Теофіла мала тисячу причин, аби повернула до свого краю. Ні. Вона не могла лишити без свого особистого догляду свого господарства, дарма що мала управителів, яким довіряла. Добра господиня мусить бути сама присутня дома, мати над всім своє око, свій догляд, сама входити у всі праці, прикладати до всього свої руки. Не покине також, доки жива, могили свого дружини…
Вирішено було, що бабуня відвезе з собою малу внучку та її мамку, молоду кастільянку Санчу Моліна. Матиме внучку у себе, аж доки їй не сповниться шість літ. Тоді вуйко Еугеніо приїде по Карменсіту, забере її додому, до Еспанії, щоб виховати її, як знайде за відповідне.
Санча, селянка зі Сан-Педро де Карденья159, Сідова160 села, згодилась на від’їзд та на те, щоб залишилась на чужині цілих шість літ.
Її доля була також трагічна. Чоловік її – молодий, повний сил селянин – загинув, рубаючи старі дерева. Його придушило падаючим стовбуром. Вдова лишилась з кількатижневою дитиною, хлопчиком, який також незабаром вмер. Казали, що тому, що мати дуже плакала та вбивалася по дружині. Санча була в одчаю. Коли ж довідалась, що в родині де Кастро шукають мамку до сирітки, приголосилась. Їй було жаль сирітки, позбавленої матері. Присягалась, що буде сирітці за рідну матір, бо сирітка замінить їй її дитину.
Еугеніо був радий, що Карменсіта матиме коло себе пістунку-еспанку, яка навчить її рідній мові, як тільки дитина почне говорити. На другий же день по бурхливій розмові родина почала роз’їздитись.
Першим подався до подорожі до Індії граф Адріан. За ним від’їхав до Мадріда Еугеніо, куди на якийсь час поїхала з ним і пані Теофіла з малою Карменсітою та Санчею, щоб полагодити остаточно всі справи.
У старому домі в Бурґосі лишились тільки домосправець Ізідро та його дружина, баскійка Хосефа, колишня пістунка Кларітина, Еугеніова та Інесина, та кілька слуг, потрібних до утримування дому в порядку, доки не поверне до нього Інес по закінченні студій та по шлюбі. Старим-бо кастільським звичаєм Інес ще в дитинстві була просватана. Її наречений, старший за неї на два роки, мешкав тепер також в Парижі, де студіював і куди перенеслися на час його студій його батьки.
І от так добре уложені плани розвіялись.
Бабуня Теофіла вмерла раніш, як Карменсіті сповнилось шість літ. Еугеніо мусив їхати по свою небіжку і хрещеницю: він-бо був також і її опікуном.