Цього вечора Еугеніо не блукав Мадрідом, дарма що Мадругада161 – ніч на Велику п’ятницю з її цілонічними – аж до рана – процесіями162 – викликала з дому майже все населення міста.
В натовпі мішаються гранд і продавач води «галлего»163, гнучкий, з рухами хижака, гітано, дама в чорній мережаній мантільї й пишна на свою барвисту шаль «маха»-«маноля»164. В повітрі кучерявляться мелодії імпровізації – «саети»165, розпливаючись широкими кругами, як кола на воді.
Процесії проходять одна за одною, зі статуями Святої Діви, вкритими дорогоцінностями, зі статуями Христа, закрівавленими, аж страшно на них дивитись, але пишно одягнених до вишиваних золотом оксамитових шатів.
Згучать співи, мерехкотить золото вишивок та дорогоцінностей на святих зображеннях, стелиться фіміам, палають свічки в руках закаптурених166 «членів братств» – «назареньос»167… Марширують, відбиваючи крок, когорти багато одягнених «римських вояків» в шоломах з перами. Аж не знати: чи то християнські процесії, чи старопоганські «містерії» відбуваються…
Але Еугеніо серед натовпу нема. Йому хочеться бути самітньому, як втомленому мандрівникові, який нарешті прийшов додому. Він всміхається до розгорненого листа, як до живої істоти.
Відшукав поглядом наймення своєї хрещениці і вголос вимовив еспанську форму наймення Стелла: «Естрелья»…
Так: не Карменсітою буде її називати – цим найменням, яке з десятка еспанок мають, напевно, шість. Буде для нього Естрельїтою, «зірочкою»… Зірочкою, яку посилає йому сестра Кларіта, щоб не блукав манівцями за проміннями зорь герба Карраско…
По Великодню Еугеніо вирушив у подорож по свою племінницю – Естрельїту…
* * *
Чекав у бібліотеці Великих Борків на свою небіжку. Від педантично вишикуваних книг, як ряди вояків, віє холодом на молодого старшину, зломки горельєфів, мармурові бюсти та статуї видаються ще холоднішими, біліючи серед зчорнілих портретів.
Відчиненим вікном ллється напоєна свіжостю прохолода весни, не теплішої за андалузьку зиму.
Меркло-сіре, як «мертві» перли, небо злегка ружовіє вечірнім рум’янцем. Дощ висить на хмарах, як сльози на віях, що ось-ось стріпнуть їхні краплини… Не буде то прудкий еспанський дощ, але тихий весняний дощик, котрий ніжно торкається ще не розвинених листочків, немов гладючи їх, помагаючи їм висвободитись з липких пуп’янків.
Проглянуло на мить бліде проміння невидимого заходячого сонця і перетворило пасма дощу у кришталеві струни натягнені від неба до землі. І раптом немов ті струни зазгучали… Попливла сумна тиха мелодія. Немовби одночасно і плакала, і несла потішення.
Еугеніо обернувся до патера Гауденція, що саме увійшов до бібліотеки:
– Хто то грає?
Чернець всміхнувся:
– Чех! – відповідає коротко на Еугеніові питання.
– Як гарно грає!
– Чехи – добрі музиканти!
– Родинна здібність? – не зрозумів Еугеніо слово «чех».
– Ні – народна, – висвітлює чернець. – Чехи – не родина, а нарід. Слов’янський нарід, вклинений між Австро-Угорщиною та Німеччиною.
– Я гадав, що то – прізвище? Що то той музикант так зветься.
– Як він зветься, того ніхто не знав, бо він – німий. Знаємо лише, що він воював разом з польськими повстанцями під прапорами, на яких було написано гасло «За нашу і вашу свободу»! Воював з графом Адамом Дунін-Борковським. Граф Адам поляг в бою. Чех залишився. Але стратив мову. Чи від ранення, чи від пережитого жаху – хто ж про те знає? Сказати він не може! Нині довгі вже роки ходить з арфою і грає. З цього живе. Часами завітає й до нас. Грає у гробу колишнього товариша… Може, у якісь пам’ятні – лише йому одному відомі – дні?..
Мовчки слухали німого арфіста. Згуки падали, як сльози, – чисті і ясні… як краплини весняного дощу.
Еугеніо згадав мадрідського арфіста-гітано. Той самий інструмент, але як інакше згучить! Там – в Еспанії! – співали струни живого серця, співали тіло і кров… Тут немов співає країна, занурена до опалової168 імли…
Певно, що люд цього краю ніколи не зрозуміє закрівавленого еспанського Христа, напівпоганських святочних урочистостей з пишними процесіями та експромтами – саєтами й боями биків…
До цих душ тут треба доторкатися дотиком таким легким, як дотик цього їхнього весняного дощу, що доторкається до пуп’янків дерев…
Яке тяжке – і разом з цим принадне! – завдання бути тут священником… І раптом Еугеніові схотілось колись – хоч на якийсь короткий час! – зажити цього почуття… Та ж – марне бажання! Помислив – якби до цього могло дійти? Де Еспанія, а де цей «срібно-опаловий край!». Чого і як міг би Еугеніо сюди знов повернути, коли забере тепер Естрельїту й поїде додому, де має пройти їхнє життя?
Двері бібліотеки відчинились. Вихователька-француженка ще раз нагадала своїй вихованці:
– Faites votre révérance á Monsieur votre oncle, Noële169!
Дитина без усміху, але й без страху, дивилась поважними очима на вуйка. Незвиклий до дітей Еугеніо спробував нав’язати розмову фразою, якою звичайно дорослі починають знайомість з дітьми.
– Як же тебе звати, маленька? – запитався французькою мовою, хоча добре знав, як звалася дитина.
Ноель, як назвала француженка дівчину, не забуваючи на необхідний «реверанс», поважно назвала себе:
– Chica170!
Вихователька погіршено підняла брови:
– Впертість цієї дитини переходить всі межі! Марна річ висвітлювати їй, що діти не сміють вигадувати своїх слів, а повинні лише слухняно повторювати ті, котрим навчають їх дорослі! – Але Еугеніо не слухав її промови, враз зворушений і зближений до дитини тим, що вона назвала себе еспанським словом. І перейшов на цю мову:
– Так ти говориш по-еспанському? Знаєш, що ти «чіка»? Хто ж навчив тебе? Твоя еспанська пістунка? Де ж вона? Чому не прийшла з тобою?
Але виявилось, що Ноель еспанської мови не знає й ніколи свідомо не чула її, бо пістунка Санча вмерла за півроку по свойому приїзді на Волинь. Не звикла до тутешнього підсоння, захворіла на маларію й вже не видужала – вмерла.
Слово «чіка» було власна творчість дитини, було то перше слово, яке вона вимовила, й цим словом назвала себе, рішучо не згоджуючись що вона – Ноель, як називала її вихователька-француженка.
– То – для інших! – запевняла дівчинка. – А по-справжньому, для себе, я – чіка!
Еугеніо притис до себе дитину.
– Хто, як не голос крови, міг підказати тобі слово, яким би назвала тебе мати? Таки треба, неодмінно треба взяти тебе додому! Бо тут ти чужа!
Бліде золото вечірнього сонця всміхнулося з-поза хмар. Міцніш запахло весняною свіжостю молодої зелені. Горобці завзято відновили свій гармідер, немовби наганяли прогаяний час. Чех перестав грати…
* * *
Ще того ж таки року, коли винні грона почали наливатись золотом нового вина, вуйко й небіжка вступили на новий життєвий шлях. Еугеніо на теологічні студії в Римі, «чіку» відвезено до кляштору в Піренеях, де черниці згодились приняти сирітку, занадто ще малу, щоб могла вступити до школи як вихованка.
– І може, потім стане черницею-сестрою? – всміхнулась мати-суперіора171, довідавшись, що опікун дитини приправляється до священичої кар’єри. Але Еугеніо захитав головою. Навіщо забігати наперед? Дитині ще немає повних п’яти років! Як же можна рішати за неї? Він, єдиний опікун дівчатка, ніколи не дозволить собі рішати її долю без її згоди.
Мати-суперіора трохи здивувалась такому вирішенню майбутнього священника, але більш не торкалась цього питання. Сестри ж кляштору називали малу вихованку «облаткою»172, «офірованою» Богові, терміном, який заховався ще від середньовіччя, коли до кляшторів віддавали дітей «по обітниці», щоб там виросли, не знаючи світу, звикли до кляшторного життя й потім стали ченцями чи черницями.
II
Дитинство
Вуйко Еугеніо знайшов монастирську школу-пансіон, який згодився прийняти маленьку – ані не шестилітню «Естрельїту», ще не дорослу до шкільного віку – у глухому куточку південної Франції, де Русільйон межує з Гасконью173. Було це так близько від еспанських кордонів, що більш нагадувало Еспанію, як Францію. Говірка сільського й містечкового населення була ближча еспанській мові, як французькій. На ярмарках, де циганів бувало не менш, як в Андалузії174, рахували на «дуроси»175, хоч платили франками. Та й цигани ті були не брудні французькі «романішелі»176, але звичайні, як кожний інший177, ремісники: ковалі, кошикарі, ножарі, що самі виробляли ножі, серпи й коси, що їх продавали. Жіноцтво циганське переважно продавало «баньюельо» – оладки, що виробляли їх тут же, на місці. Пекарки-циганки у чистих попередницях і хустках торгували цілою родиною. Жінка пекла оладки, чоловік мішав кописткою178 тісто й відбирав гроші, а діти підкладали топливо до переносної залізної печі. Не бракувало і старих циганок-ворожок, що продавали різне лікувальне зілля та ворожили з руки і з карт. Молоденькі циганські дівчата танцювали та співали пісень. По більших містах бували також і бої биків – коріди, дуже улюблені населенням. І коли французька влада схотіла була їх заборонити, вибухло правдиве «повстання» інакше мирного населення.