Дон Еугеніо вибрав цей кляштор не тільки тому, що цей куток землі так нагадував Еспанію. Мусив-бо шукати такого пансіону, де б згодилися приняти п’ятилітню Естрельїту, бо не було куди її подіти: у себе не міг її мати. Наймолодша ж його сестра, а тітка дитини, була ще сама 10–12-літньою дівчиною й вчилася у пансіоні «Sacré Coeur» в Парижі. Ніде не хотіли брати малу Естрельїту. Була занадто мала. Опікування такою дитиною вимагало праці і часу, на які не було розраховано в жадному пансіоні.
Естрельїті кляштор видався «справжнім раєм» по сумному, мовчазному бабуниному домі на Волині, з завжди спущеними заслонами, бо бабунині хворі очі не зносили сонця, з пахощами «запашних свічечок», які палились, щоб «освіжити повітря», бо бабунині ревматизми не зносили протягів та холоднішого повітря.
Бабунин дім нагадував більш гробницю або каплицю, в якій виставлено перед погребінням небіжчика, як дім, у якому жиють живі люде.
А й ті люде, що жили у бабуниному домі, були такі інші від решти світу! Були це колишні бабунині товаришки з молодих літ, нині самітні старі панни чи бездітні вдови, які не мали більш нікого на світі. Тож «Борковська пані-дідичка» приняла їх «на досмертя» до свого дому. Місця в ньому було досить, жити з чого – також не бракувало. Тож не дуже оглядалися на те, скільки осіб сідає до столу.
Був це «світ западаючий», вмираючий, у якому не було місця дитині – новому майбутньому життю…
Найбільш тішило Естрельїту, що здихалась своєї виховательки mademoiselle Hortense, яка від ранку й до вечера нагадувала дитині, «чого не слід робити». Ще й вночі будила пильна вихователька свою вихованку, привчаючи її «спати слушно», не скорченою, щоб «тіло могло вільно розвиватися». Бігати дитині було заборонено. Тупотіння дитячих ноженят турбувало хвору бабуню та її старих приятельок, серед яких завжди була якась недужа. Тому завжди говорилося про пригрівки, «декокти»179, лікувальне зілля, якщо не читалося вголос якусь старовинну книжку, між тим як все товариство, сидючи коло столу, пильно вишивало «гобелени» або «по тюлю», в’язало чи робило якусь іншу забарну – й непотрібну – «ручну працю». Був це старий поміщицький світ, який вмирав. Нині в кляшторі Естрельїта цілими днями могла бігати в великому саді, могла сміятись, голосно співати, гратись. І який же був він гарний, повний квітів, цей монастирський сад! Такий радісний, такий неподібний до її «дитячої кімнати» у бабуні! Кімната, яка нагадувала більш келію Савонароли180, як дитячий покій, з тяжким дубовим столом без убрусу, великим образом «Семиболісної» Святої Діви та полицями образкових книжок, якими mademoiselle Hortense бавила свою вихованку та вчила по образках чужій мові.
Правда, були в покої й полиці забавок. Але що робити з опукою181, якої не вільно кидати? Як гратися з механічними звірятками, коли їх не можна «пускати», бо це робить галас, неприємний mademoiselle Hortense?
Бавитись ляльками було Естрельїті заборонено, так само як гратись з «начинням», яке так люблять малі дівчатка.
Ці забавки могли б «пробудити в дитині родинні інстинкти». А їх Естрельїта не повинна була мати, бо бабуня твердо вирішила – немовби цілком забула про еспанського вуйка-опікуна, – що дівчина, як доросте, стане черницею.
– Чернеча регула182 – єдиний приятель того, хто не має нікого на світі! – казала бабуня.
– Матері дитина не має. Батько її вирікся. Я – довго вже не буду на цьому світі. Най же ліпше дитина не зазнає ані зрадливих радощів світу, ані його пекучих болістей. Най іде до кляштору. Там знайде принаймні тривалий мир та спокій за кляшторною стіною.
Дівчинку в бабуниному домі доглядали, навчали, виховували, дбали, щоб була здоровою. Естрельїта мала все, крім вільного повітря та сердечного тепла. Мала все, за що можна заплатити… Єдиний явний промінь сердечности знаходила, коли їй щастило вирватись з «панського будинку» й втікти до баби Северини, що доглядала дріб у маєтку.
Там було затишно й тепло. Пахло сушеним зіллям, розвішаним пучками і пучечками по стінах. Баба Северина була «зілійниця»183 й вміла лікувати.
Перед темною іконою у срібній «шаті» висіли на шовкових ниточках гарно мальовані писанки і світилась лампадка – червона і тепла. Немов горіло офірою живе серце Северини, яка собі вже нічого не бажала від життя. Сама баба Северина ходила завжди одягнена у темно-гніду – однакової барви з її обличчям – одежу. Немовби її всю вирізьблено з одного шматка темного дерева. Тільки рукави сорочки, не вишивані, а лише вимережані, були такі білі-білі, ніби на те, щоб підкреслити темну барву решти.
На небарвленій, завжди такій чистій підлозі бабиної кімнати розстелено було домоткані «ряднинки». Над ліжком – припнута червона картата плахта.
– До шлюбу в ній ішла, синцю! – зідхала Северина, дивлячись на плахту. Казала «синцю» всім, однаково і хлопцям, і дівчатам, старим і молодим. Стара знала безліч казок. І не «про красуню з золотим волоссям» чи про принцесу, що носила ослячу шкіру, але про те, звідки взялися на світі дикі гвоздики, чому жайворонок летить до сонця, чому чайка – «татарська душа» – все про «кни-ги! кни-ги!» кричить, нагадує.
Навесні у баби Северини аж лящало від щебетання. То на всіх полицях її кухні, у ситах, решетах, скриньках та скриночках було повно «потяток»: курчат, каченят, гусенят, індичат, перличок. Все те – жовтеньке й пухнате, як квіточки кульбаби, – вітало весну і життя. А вікном заглядала зелена лука, гаптована блакиттю незабудьок, бо була це «заливна лука», яка ішла аж до потоку.
Коли баба Северина по-перше випускала на двір своїх потяток, відбувалась ціла містерія. Ранком того дня Северину возили «нетачанкою»184 до містечка, до церкви. Повертала баба урочиста й посвятна, з двома просфорами. Половину одної давала Естрельїті, довго хрестила дитину, гладила по голівці й шепотіла про «душечку», яка б «мала зглянутись на сирітську долю».
Другу половину просфори баба їла сама. Їла не так, як хліб їдять, але ніби обряд виконувала, пильнуючи, щоб не впало ані крихітки. Тоді виймала з мисника велику філіжанку з золоченим вухом й пила чай з хлібом і медом.
Цукру баба Северина ніколи не вживала:
– Він – грішний! – була твердо переконана. – Його крізь собачі кості перепускають!
Діставала шматок хліба з медом і Естрельїта. І який же смашний був цей хліб!
Напившись чаю й прибравши свою філіжанку, баба випускала на підлогу кухні своїх потяток зі всіх скринь, кубелець, сит і решет. А до кошика, в якому уже була накрішена друга просфора, сипала «свячене на Маковія» зілля: полинь, деревій, китички проса. Темною, заздалегідь приправленою хусткою зав’язувала собі очі і, ледве пересуваючи ноги, щоб не подушити своїх пташенят, простягнувши наперед себе руки, баба «виводила» з хати потяток, примовляючи:
Коли всі пташата були на дворі, Северина здіймала з очей пов’язку, махала нею «на чотири вітри» й заклинала:
Тоді сипала навхрест «маковійське зілля» й крихотки просфори, промовляючи:
Закінчувала свій обряд побажанням курятам, щоб вони «росли здорові» та щоб було їх «як маку».
Для баби Северини вся природа була жива і посвятна. Борони Боже, щоб хтось при бабі плюнув у вогонь! Тоді вона гасила «сплюгавлену ватру», дочиста вигрібала увесь жар і закопувала його. А новий вогонь розпалювала від своєї лампадки, переносючи його «страсною свічкою» з зеленого воску (тобто свічкою, яка горіла у Страстну п’ятницю), що її принесла зі «святого Київа» з прощі у Лаврі.
Ранком, набираючи з криниці «ще не почату» воду, баба «віталася» з нею:
Доторкалась кінцями пальців землі в низькому поклоні.
Віталась і з новим місяцем, називаючи його Володимиром. Коли ж зривався вітер, умовляла його: