Вуйко Еугеніо міг бути цілком спокійний: Естрельїту враз вміщено до гуртка дівчат еспанської народності й пильно навчали її рідній мові…
* * *
Непомітно летіли дні, роки безжурного дитинства, щасливого дитинства, навіть коли дитина – сирота. Дні сплітались у місяці, місяці складались у роки. І п’ять літ пролетіло над кляштором, де вчилась вже десятилітня Естрельїта.
Крім вуйка-теолога, ніхто не відвідував дівчину. Ніхто не брав її додому, ані на ферії196, ані на свята. Бо ж того «дому», що має його кожна дитина, у Естрельїти не було. Куди ж би міг її взяти вуйко-теолог, який в Римі сам мешкав в кляшторі? А тіточка Інесілья ще вчилась!
І от на десятому році Естрельїтиного життя травневим ранком до життя сироти увійшла казка…
Мала вона, як це й повинно бути у казці, постать гарної молоденької жінки – тіточки Інес, щойно одруженої. Весілля відбулося в Парижі, бо там мешкала родина нареченого Інесиного – дона Лоренса, просватаного Інес, ще як вона була дитиною. Нині молоді повертали до Еспанії – це була їхня «шлюбна подорож». Інес, до якої щойно усміхнулося життя, щастя й кохання, хотіла зробити щасливою й «Кларітину сирітку». Приїхала по неї, щоб взяти її додому. Бо нині цей «дім» вже був…
У своїй ласкавості «доброї феї» тіточка Інесілья запропонувала, аби Естрельїта сама назвала міста, які хотіла б побачити.
Справжня казка! Травневим ранком з’являється «добра фея» – сама, як квітуча весна, й перетворює забуту, нікому не потрібну Попелюшку у казкову принцесу, яка має тільки побажати й станеться те, чого вона хоче…
Естрельїті хотілось побачити три міста: Бурґос, «місто Сідове», в якому вона народилася й де поховано її маму. Рим, місто тих стародавніх богів, «що богами не є», місто, де жив Сенека, якого дівчина дуже полюбила й хотіла мати за свого «вчителя» від часу, як прочитала його «Листи до Люція»197, місто Адріана198 й Марка Аврелія199, яких також обдивувала. Нарешті – місто Святого Петра, катакомб, перших християн… Третім містом, яке цікавило її, був… Аахен200!, що французи називають Aix-la-Chapelle й вважають за «своє», французьке, хоч нині володіють ним німці. Але для французів є це «місто Карла Великого»201, славного Charlemagne’a202, про якого багато говорилось у школі, бо для французів він – французький герой.
Доньї Інес цей план цілком годився. Прецінь до Бурґоса вони їдуть, щоб там жити. Це – їхній дім!
До Рима мали заїхати, щоб побачитись з Еугеніо.
Третьому бажанню посміялись, але не сперечалися з ним. Донья Інес хотіла накупити собі мереживо у прославленому його виробом бельгійському місті Малін203. А це – дуже близько вже й до Аахена.
Перші дні тіточка Інес та «новий вуйко» Лоренсо пильнували кожного Естрельїтиного кроку. Але переконались, що мала «монастирка» дуже розважна. Тому вирішили дати їй ще доки не знану їй радість – свободу. Дозволили їй вільно, без свого супроводу, проходжуватись Аахеном та оглядати всі пам’ятки по Charlemagne’ю, а головно «Дом»204 – катедралю, вибудовану цим «героєм» Естрельїтиних мрій, його гробницю і т. д.
– Най оглядає все сама!.. – казав вуйко Лоренсо. – Тим більш, що ми з Інес на карломанію205 не терпимо!
Вертаючись з оглядин катедралі, Естрельїта затримувалась у парку Елізенгартен206. Там між сито-зеленими травниками, під великими платанами, було завжди повно птахів і дітей. Дітей німецьких, звичайно, що трохи здивувало Естрельїту. Бо вона собі уявляла, що Aix la Chagle – французьке місто. А тим часом французького в ньому не було нічого. Так-таки рішучо нічого!
Діти грались веселим гуртом, дівчата й хлопці разом. А Естрельїта досі ще ніколи не бачила, як граються хлопці.
Діти бігали, скакали, кричали, сміялись на повний голос, і ніхто не забороняв їм цього, не спиняв, кажучи, що це – неслушно. Було дуже цікаво дивитись на таке не видане досі видовисько!
Спочатку діти запрошували до свого гурту й Естрельїту, яка самітньо сиділа на лавці. Але дівчинка не приставала до них. Гратись, як вони, вона не вміла. Ну, й соромилась так бігати та кричати «на вулиці»…
Вона зауважила, що в певну годину гра разом спинялась. Діти збирались до гурту, радили свою раду, а потім шикувалися, немов вояки, з боків доріжки. Лише хтось один з китицею чував207 при вході до парку.
Щойно це сталось, об’являвся молодий німецький старшина зі світлими вусами. Часами при ньому бував один, часами двох інших старшин.
Хлопець чи дівчина з ґречним поклоном подавали тому, зі світлими вусами, «китичку». Він брав квіти, салютовав дітям по-військовому й ішов далі. Часами спинявся, говорив з дітьми, а тоді вже ішов далі.
Був це кайзер Вільгельм II208, що лікував в Аахені свою немічну руку, той Вільгельм, про якого Естрельїта чула в кляшторі, що то – «страшна людина», яка радо б загарбала увесь світ. Одного дня до Естрельїти підійшла справжня організована «депутація» від паркових дітей й звернулась з промовою.
Ти, мовляв, з нами не граєшся, бо, мабуть, хвора. Однак вважаємо, що й ти належиш до нашого гурту, бо ходиш до нашого парку. Тому ми вирішили, що й ти маєш право привітати кайзера. Сьогодня китичку подаєш ти!
Естрельїтина рука похолодніла. Забула всі німецькі слова, яким вчили також в кляшторі. Влучивши хвилю, коли діти відійшли від неї, вона лишила китичку на лавці, а сама майнула що було сили з парку додому. На другий день обминула парк. Але її нагнало кілька хлопчаків, а з парку бігла ціла отара дітей. Враз оточили її, вхопили за руки, за плечі й швидко та голосно почали дорікати.
В кляшторі вчили також і німецької мови, бо вважали, що «мову ворогів» треба вміти ще ліпше, як «мову приятелів».
Але діти цокотіли так швидко, вживали, певно, виразів суто народніх, тож більш з тону та рухів, як зі слів, зрозуміла, що то були обурені докори. І хто знає? Чи не послідує за ними й штурханець?
Раптом обурений хор замовк. Біля Естрельїти стояв кайзер. Того дня ніхто не подав йому китички. А чому – діти детально і без найменшої незручності висвітлили йому й розповіли про вчорашню пригоду.
– Чому ж ти не схотіла подати мені китичку? – з цікавістю звернувся до Естрельїти кайзер. Вона зніяковіла. Що мала йому відповісти? Але кайзер, сам про те не знаючи, допоміг їй.
– Чи ж ти не любиш свого кайзера? Звідки ти?
– З Франції… – й Естрельїта назвала свій гасконський кляштор. – Ми там кайзера не маємо, – відповіла з гідністю. Прецінь вона, кастільянка й землячка Сідова, не буде боятися нікого! Хоча б і «страшного» Вільгельма! І коли питання поставлено руба, то відповідь треба дати, як слід кастільянці. Кайзер хитнув головою й всміхнувся.
– Лишити її! – обернувся до дітей. – Але пам’ятайте, ви – майбутні вояки: прийде час і вас будуть вітати – там, у них!
Ця пригода вилікувала Естрельїту від її «Карломанії». Мала вже досить Аахена, кайзера і… і Карла Великого! Попросила тіточку, аби вже їхали далі, розповівши пригоду в Елізенгартені.
У дальшій подорожі зблідли Аахенські вражіння.
Але Рим з першого погляду трохи розчарував її. Вона, власне, не уявляла собі Рима. Але в уяві її вставали пишні будинки, Колізей, білі постави весталок209, сенатори в латіклавах210… Згук «Roma» не міг викликати інших образів, хоч добре знала, що те все – давно минуле… Але… було досадно, що бачить Рим без справжніх римлян!.. Таж вуйко Еугеніо, який зустрів туристів, привернув чари Рима.
– Побачиш справжній Рим! – пообіцяв їй. І дотримав слово.
Приїхав по дівчинку дуже рано, на світанку ще сонного дня. Повіз котився порожніми вулицями міста, сповитого легенькою імлою, яка стирала контури сучасної архітектури.
– Поглянь! – вказав «padre Гіо»211, як вона називала вуйка Еугеніо.
Вдалині, між Via Salaria212 та Via Nomentana213 легенько зеленіли сріблясті відблиски неба.
– Там – Ostrianum214! Там на старому цвинтарі навчав апостол Петро…