Дівчині здалося, що цей рух і слова немов розсунули таємну заслону й викликали з імли постать вічноприсутнього в Римі Великого апостола, побачити якого може кожний, хто відчує його присутність серцем.
Почали зустрічати гуртки селян з осликами. Ішли і поєдинчі постаті з кошами ярини, овочів, квітів… Але дівчині хотілось бачити в них прихованих під сільською одежею стародавніх християн, повертаючих з катакомб!..
Без сумніву, так, розпорошені й малими гуртками, ішли й вони… І скільки було між ними безправних рабів, які там, в катакомбах, лише на хвилину почували себе людьми серед людей, братами, такими ж, як і інші «свободні» люди, й тужили по справедливості на світі, по рівності всіх, по свободі, волі серед вільних!..
Он там, коло старовинного водограю, двоє дівчат кроплять квіти у своїх кошиках… Певно так, як та дівчина, загорнена до великої білої хустки, виглядала тіточчина патронка, св. Агнеса215, коли по дорозі з катакомб затримувалась, щоб поговорити зі своєю молошною сестрою, сільською дівчиною св. Емеренціаною, коли та приходила до міста…
Повіз затримався. Вступили до вогкої пітьми катакомб. Тепер Естрельїта зрозуміла, чому Рим – Вічне місто. Вічне не вічностю своїх будівель, але вічних, не в’янучих згадок та образів тих далеких часів, які відживають в уяві того, хто, входючи сюди, несе власне серце, як світло катакомбового «ліхтаря» – «lucern’и»216, який оживлює той давноминулий світ…
Коли ж потім перед вівтарем з’явилась висока й струнка постать вуйка Еугеніо у білому орнаті217, Естрельїті здалось, що і його обгортає ясне світло минулого.
Немов з глибини віків лунали тихі латинські слова служби Божої. Вони були відгуком слів Петрових, що жили вічноприсутні тут. Естрельїта відчула: доки ці латинські слова в’язатимуть її з героїчним минулим, вона ніде і ніколи не буде самітня. Це – мова її далеких, дуже далеких предків… Але треба бути латинської крови, щоб відчувати це… тому стільки народів ніколи не зможуть зрозуміти, мати за «свою», «рідну», цю «латинську віру»… Вертаючи додому у повозі, сказала про це вуйкові.
Еугеніо міцно стиснув дитячу ручку.
– Справно відчула, mi alma218.
І за хвильку тихо додав:
– Коли життя розділить нас, будемо далеко один від одного, знай, знайдеш мене завжди, коли прийдеш ранком на першу службу Божу. Доки житиму – вона буде завжди молитвою за тебе.
Більш до самого дому не промовили ні слова. Естрельїта притулилась голівкою до вуйка. А він притис її до себе. Йому здавалось, що тримає в руці ясний вогник дитячої душі, як тримали ліхтарі-lucerna ті, що ішли лабіринтом катакомб…
При від’їзді з Рима гурток подорожніх збільшився: Еугеніо їхав з ними до Бурґоса. Малій мандрівниці здавалось, що вона жиє у казці. І, як казкова принцеса, що довго-довго спала зачарованим сном, тільки тепер прокидається, щоб жити справжнім життям…
Бабунин старий похмурий дім, баба Северина, Маруся – на все це тепер ледве пам’ятала. Немов все те бачила у сні або чула, як розповідають про те казку! Все це не було життя правдиве, живе. Була це казка!.. Дуже сумна казка…
З усміхом згадувала про недавню аахенську пригоду. І це мусило бути! У казці завжди є якийсь лихий «orge»219. І от зустрінула його, побачила живого «orgа»… Але все це розвіялось, розтануло, живе життя повіяло могутнім, очищуючим подихом. Тепер починається те «справжнє», здорове, дійсне життя: вона вертає до нього!
Мармурове бурґоське розп’яття на площі св. Марії220 простягало до Естрельїти обійми, немов жива істота, що чекала на втрачену відсутню й кликала її, певна, що та вернеться. Прийде, бо мусить прийти!
Нове молоде життя в особах доньї Інес та її дружини оживило старий родинний дім. Старий Ізідро, домосправець, та його жінка, баскійка Xосефа, немовби помолодшали. Згадували дитинство Кларіти, Інесільї та Ніньо, як називали в дитинстві дона Еугеніо.
– Немов вчора це було! От такими пам’ятаємо їх! – показував Ізідро рукою на метр від підлоги. І навколо усміхнених старечих очей збирались дрібненькі зморшки, на яких блищали сльози зворушення.
– Люде Божі! – витирала й собі очі Хосефа. – Здається вчора – вчора! – було все це! І от, в цій дитині вернулась до нас Кларіта! – Старенька хапала Естрельїту на руки й цілувала її палко, ніжно, як досі ніхто не цілував сирітку.
Предобрій бабі Северині ніколи не впало на думку просто й щиро цілувати «панську дитину». Бо «пан», кінець кінцем, який би не був, най хоч і не шкідний, але все ж таки він «не свій брат», але в ґрунті речі – ворог… й чужий!
Чорною смугою проходить ця межа між «паном» і «слугою», «хлопом» на Україні і ділить їх назавжди. Щоправда, «пан» ніколи не потрудився, щоб цю межу знищити. То і як же мала б вона впасти?
У патріархальному сільському житті Еспанії ця межа не існує, бо пан221 там живе тим самим життям, що й селянин. Має ті самі радості і тривоги, той самий одяг, їсть за одним столом зі своїми пастухами, говорить про річі, їм близькі, які хвилюють їх однаково.
Їх не ділить межа, що то – ґранд, а той другий – пастух чи хлібороб. Їх в’яже тверде переконання, що кожний з них має свою гідність, властиву його стану, і нічим не гіршу за іншу.
Коли еспанський селянин хоче висловити поняття «людина», він говорить: «християнин!» – «один християнин з нашого села», «…бачили його християне…».
Вираз цей витворився, певно, ще за маврських часів, щоб підкреслити, що то – «свої люде», а не чужинці-маври.
Естрельїту порівнювали зі старими портретами, шукали подібностей то з тим, то з іншим членом роду.
І дівчинка довідувалась, ким була «зеленоока» прапрабабуня Інес де Кастро222, ким вчена донья Ізідра223, «доктор університету Алькала де Хенарес»224… прапрадід дон Фернандо225, канонізований святий і т. д.
Тіточка Інес постановила:
– Закінчивши школу, Естрельїта лишиться у нас. До жодного кляштору не піде!
Вуйко-священник згоджувався. Не примовлявся за чернечий габіт226 для племінниці.
Помалу дівчинка знайомилась і з Бурґосом. Клячала у соборі перед статуєю Христа, що морські хвилі принесли невідомо звідки до Біскайської затоки, а звідти перевезено її до Бурґоса.
Ходила на службу Божу до Сант-Агуеди227, де в каплиці Діви Марії мав щодня свою месу вуйко Еугеніо.
Любувалась статуєю Сіда в кінці «paseo»228, перед аркою св. Марії. Слухала історичних оповідань вуйка-падре або численних легенд, що жили в пам’яті Хосефи, як кажани у старих руїнах.
Бурґос жив пестрим несмертельним життям. Коли в соборі лунав дивний голос дерев’яного автомата «Papa moscas»229, що віддзвонював години, нагадуючи людям, що час повертати до праці по закінченню молитви, Хосефа згадувала про «Безіменну красуню» й відмовляла за неї молитву.
– Давно це було, mi alma!230 – зідхала стара, вертаючи з Естрельїтою додому. – Ще за дона Енріко III231!.. До костелу Сан-Педро де Карденья – от як ми з тобою до Сант-Агуеда, – щодня приходила молоденька дівчина. Приносила щодня квіти на Сідову могилу й молилась коло неї. А така красуня була – як у пісні співаємо, що «король тільки глянув й враз закохався».
Глянув король – таки дон Енріко! – глянула й красуня. Не промовили ані слова. Але доля сказала своє слово.
На другий день король прийшов раніш. Вирішив сказати дівчині-красуні, хто він є та запитати її, чи схоче розділити з ним трон? Але скільки не чекав – дівчина не прийшла. І більш у Сан-Педро не об’явилась. Зникла, як сон. Розвіялась, як мрія. Марно шукав її король. Не міг довідатись навіть її наймення. Щоб розігнати тугу-журу, став король полювати. І от, гонючи звіра, відбився лише з кількома псами від своїх дворян та й заблукав у горах, вкритих дикими хащами.
В ущелині напали на нього вовки. Аж шість їх було, здоровезних вовцюг, напрочуд сильних та великих. Псів в одну мить розірвали. Певно, подолали б й мисливця. Аж раптом щось як не загукає, як не завищить! Та ж таким несамовитим голосом, що й не розібрати: звір то, чи людина, чи страховище яке кричить? І найбільший з вовків покотився мертвий, вбитий з аркебузи232. Решта – втекла.