Король обернувся – і остовпів. Такого ж бо й у сні гарячковому не могло примаритись. У хащах стояла істота, ще страшніша за той крик. Обличчя – крейдяне, очі витріщені, божевільні з жаху й аж зблідлі, майже до безкровності, з переляку. Роззявлені уста не можуть стулитись. Тільки тремтять. Однак, як король придивився, – немов щось знайоме у цьому привиді углядів. А привид головою притакує:
– Я це, – мовляв.
Була це красуня з Сідової гробниці! Зробила крок до короля й похитнулась. Дон Енріко отямився й підхопив її. А вона:
– Сіда, – шепоче, – я кохала. Все шляхотне, велике, героїчне кохала в ньому. І присягала, що ніколи нікому іншому не належатиме моє серце. На гробі його присягала. Але Сід був мертвий. А ти прийшов живий. І в тобі втілилося все те, що робило мені Сіда героєм моїх мрій. Тоді я втекла від тебе… від себе самої… Вирішила остаток свого життя прожити в диких лісах як пустинниця. Бо ж, прецінь, Сідові не зраджують!
Договорила і випустила дух. Серце не витримало переляку та радості спіткання…
За рік, у роковини смерті дівчини – наймення її король так і не довідався – з наказу дона Енріко було поставлено у бурґоському соборі статую. Хитро та мудро зробив її майстер-мавр. І крик-бо несамовитий, й риси обличчя зумів придати такі, що самі по собі й гарні, але жахом вкінець спотворені. Ця статуя мала нагадувати, що зрада перетворює в потворність навіть найгарнішу істоту. Пройшли роки. Люде забули і про безіменну красуню, й про короля дона Енріко. А статую за її роззявлені уста назвали «Papa-Moscas» (папа-москас), тобто «мухолапка». З неї зробили години233. А крик сповіщає, скільки пробило годин.
Сан-Педро де Карденья, рідне Сідове село, нині мале село у восьми кілометрах від Бурґоса. Естрельїта добре знає його. Знає також і те, що колись землі Сідові межували з землями її роду. І дівчині приходять думки, що, може, колись – у ті давні часи! – Сід заходив до її прапрадідуся… Заходив не як вславлений народний герой, а як сусід до сусіда. І говорили сусіди про те, про що й нині говорять сусіди в Сан-Педро де Карденья: про врожай, про холодну зиму, про гострі ледяні вітри, бо ж вони ще й нині вельми докучають взимку… відгадували по ознаках природи, яку віщують зиму: м’яку чи гостру? Може, й Сідові доньки приходили побавитись чи разом працювати – прясти, ткати – з її, Естрельїтиними, прапратіточками… І горда донья Химена, зломлена смертю дружини, перевізши цілою Еспанією тіло Сіда та уложивши його на вічний відпочинок у кляшторі Сан-Педро, приходила сумними вечорами, щоб розділити самітність з сусідкою-вдовою, Естрельїтиною прапрабабунею…
Обидві пряли або ткали, бо кастільська жінка ніколи не буває нечинною, якого б не була роду…
А надворі скиглив вітер і осінній присмерк накривав землю фіаловою імлою… Але сусідки-вдови не плакали, не нарікали. Не личить-бо вдовам героїв плакати над поляглими. Вони лише згадували, доповнювали свої згадки-спомини.
Говорили з пошаною про шляхетність, про геройські вчинки своїх чоловіків, про бої за свободу народу, про увільнення Еспанії від маврського ярма…
І ближчим – живим – ставав Сід від таких думок. Естрельїта полюбила його, немовби знала його справді живим, реальним. І от якось жива дійсність увірвалась до Естрельїтиних мрій: стрийко Лоренсо мусив вертати до двору королеви-регентки доньї Марії Крістіни. Того часу вона перебувала в Аранхуесі234.
– Добре ще хоч не в Мадріді! – зітхнув дон Лоренсо. – Але подорожувати влітку! В таку спеку!
– Поїду з тобою, – озвався вуйко Еугеніо. – Мені треба відвідати приятеля, патера Естебана. Він нині в Ескоріалі235. Розділений тягар – легший, а розділена подорож – коротша. – Естрельїта зі здивованням дивилась на вуйків, що нарікають на подорож. Вона, Естрельїта, хотіла б подорожувати ще й ще… Дон Еугеніо немовби відчув тугу дівчатка.
– Чому б нам не взяти з собою чіку? Це дасть їй змогу трохи побачити Еспанію!
– І тету Касільду! – всміхнувся дон Лоренсо. Донья Касільда де Медінацелі була кревнячка, сестра у других матері доньї Клари, Інес та Еугеніо. В родині не дуже шукали її товариства. Вже старша віком донья Касільда все своє життя прожила при королівському дворі. На своїх кревних, які жили на селі та займалися своїм господарством, вона дивилась з поблажливою погордою і називала їх в душі «пастухами» – «zagalos».
Нині донья Касільда була одною з найулюбленіших двірських дам Марії Крістіни236. Вся наскрізь просякнута правилами двірської етикети, вона була сліпо віддана королеві-регентці, яку обоє вуйки не любили головне за її тираністичну владу та за стремління завести при еспанському дворі австрійські звичаї.
В Мадріді не затримались довго.
Але справді гарні аранхуезькі сади зачарували Естрельїту.
Таких садів з чудовими рослинами, численними водограями, а головне, з силою солов’їв, які співали і вдень в густій тіні старих розлогих дерев, Естрельїта не могла собі уявити і в найчарівніших мріях.
Тета Касільда видобула у королеви-регентки дозвіл представити їй десятилітню Естрельїту, «майбутню двірську даму», яка «замінить донью Касільду, коли прийде на те час»… Дівчина була наперед поучена й знала, як має ховатися в притомності королеви. Справно виконала приписані етикетою двірські поклони. Не виявила жодної несміливості, якої сподівалася від неї тета Касільда, знаючи, що дівчина нічого, крім свого кляштору, не бачила. Але не уділила жодної уваги тому, що королева австрійським звичаєм подала їй руку до поцілунку. Коли ж донья Касільда пошепки звернула її увагу на хибу, якої вона допустилась, Естрельїта відповіла спокійно і голосно, пам’ятаючи, що «шептати в присутності чужих осіб чи в товаристві є проявом невихованості», що, прецінь, «дама дамі руки не цілує».
Королева, мабуть, була того дня в доброму настрої. Вона лише милостиво усміхнулась й зауважила, що з Естрельїти напевно буде «взірцева двірська дама», коли вона вже й нині так добре тямить приписи доброго виховання й двірської етикети.
– Але гордості тобі не бракує, доньє Естрельїто! – жартом озвалась до дівчатка королева. – Бачу, що ти дуже горда!..
– Як це личить кастільянці! – відповіла Естрельїта. – Бо кастільці – наші предки – боювали за свободу Еспанії. І разом з Сідом увільнили Еспанію від маврів.
Королеві, видко, не хотілось вдаватися у дебати з малою кастільянкою. Запропонувала доньї Касільді, аби пройшлась із дівчиною садами.
– Знайдете там дона Альфонса237, – промовила королева. – Донья Касільда представить тебе королю. – І додала трохи іронічно:
– Можеш його трохи навчити гордості! Це йому не зашкодить!
Королева дуже журилась тим, що її єдиний син й дідич трону238 не вдався в неї. Наскільки сама була гордовита, пишна та пановита, настільки малий король був простий, мовчазний та замкнений в собі. Більшість його вихователів намагались виховати його в дусі, милому королеві. Мучили його дотримуванням всіх правил етикети, нудили безконечними оповіданнями про величність еспанських володарів. Але мети своєї не досягали.
Хлопець ставав тільки що далі, то більш замкнений в собі, мовчазний та до всього байдужний. Було але і серед вихователів кілька таких, котрі жаліли завжди сумного хлопця. Ті дозволяли йому бавитись, як йому було до вподоби. Лишали його вільно проходжуватись садами, розмовляти зі садівниками і працювати на «власних грядках», бо малий король дуже любив квіти.
Саме того дня мав службу при королі такий людяніший вихователь. Тому діти мали можливість зазнайомитись вільно, без етикети, поки донья Касільда розмовляла з вихователем.
Перше вражіння, яке зробив на Естрельїту малий король, було, що цей блідий худенький хлопчик з надзвичайно сумним поглядом більш подібний на сироту, як на короля. Що ж сама вона була сиротою, то враз почула до нього співчуття, симпатію. Був це малий товариш. І схотіла зробити йому приємність, викликати усміх на його сумному обличчю. Найкраще буде, вирішила в думці, коли буду говорити йому про те, що сама знаю найкращого. Тому, не рахуючись з етикетою, ословила його по-камарадському на «ти» й почала: