– Приходжу до тебе з Бурґоса – знаєш? З рідного міста Сіда. Чи ти був там? Напевно, знаєш багато про Сіда? Але чи бачив ти його країну, його гріб? Чи уявляєш собі так, як я, як він там жив?
Дон Альфонсо був здивований таким виступленням. Так з ним ще ніхто не говорив. Мабуть, по-перше в життю почув себе дитиною. І чисто по-дитинячому відповів на питання питанням:
– А чому ти прийшла без мами?
Мабуть, таке питання прийшло йому в думку тому, що в його житті ніщо не діялось без розказу239 матері.
– Я не маю мами, – відповіла Естрельїта. – Вона давно вмерла. Сестрички в кляшторі казали, що нині моя мама – Діва Марія. А ти розумієш, що вона не може зі мною скрізь ходити, бо вона на небі!
Хлопець оглянув свою нову знайому й промовив несміливо:
– Чи ж схочеш зі мною приятелювати? Моя мама – звичайна королева й живе на землі.
– Це нічого! – вирішила Естрельїта. – Яка є, така є! Матері собі ніхто не вибирає. Мені здається, що ти добрий хлопчина. Буду з тобою приятелювати.
Так було нав’язано приятельство, якому було суджено тривати довгі роки. Але також з того дня зачалась ворожнеча доньї Касільди до «зухвалої дикунки». І ворожнеча ця протривала аж до смерти доньї Касільди.
Естрельїта часто відвідувала свого нового приятеля. Вуйко й тета Інес завжди брали Естрельїту з собою, коли мусили бувати при дворі. І діти гралися разом. Королева-регентка не ставила перешкод цьому приятельству. Зауважила, що дон Альфонсо завжди стає живішим, немов здоровішим, коли грається з Естрельїтою, бо ніхто не вмів вигадувати такі гри, як вона. А королева-мати дуже турбувалась слабим здоров’ям свого сина.
Найулюбленішою грою обох дітей було робити «каравели» – стародавні кораблі з приправлених на те дощечок. Готові «каравели» мали паруси, прапори, котви240 – все, як «справжні».
Тоді їх пускали до великих басейнів-водограїв в королівських садах. А їх було досить, чи то в Аранхуесі, чи в Сан-Ільдефонсо241, чи в Мадріді… «Каравели» виправлялись до «Нового Світу»242 об’являти «нові землі»… Тоді малий Альфонсо був Колюмбом й керував своїми кораблями…
Також любили обоє стріляти з луків, бігати наввипередки. Гралися й «на Робінзона», мали навіть хатку, вибудовану власноручно, звичайно, з поміччю садівників, про яку, однак, не знали.
Але ніколи не гралися на війну. По-перше, бо не мали вояків: гралися тільки самі двоє. А потім, щоб воювати, треба, прецінь, мати ворога! Вони ж ворогувати не хотіли!
Мали ще дивні гри, мотиви яких випозичили з історії. Але історії, яку собі уявляли по-свойому, по-дитячому.
Обоє, наприклад, дещо знали про те, що Феліпе ІІ243 хотіла «скинути з трону» принцеса Еболі244 – «tuerta»245, «одноока», яку мальовано на портретах з чорною паскою на оці. Мабуть, з дитячого віку була вже така нестримана та бойовнича та Анна де Еболі, бо стратила те своє око чотирнадцятилітньою дівчиною, шермуючи шпадою246 з юнаком-пажем.
Як саме це було з тим «скиненням з трону», діти собі ясно не уявляли. Найцікавішим в цій грі було те, що вона була заборонена. Отож, перш за все треба було грати так, щоб ніхто цього не бачив. А потім, була вона така чудернацька й весела! Коли знаходили таку вигідну для цієї гри хвилю, то майстрували, з чого могли, «трон Феліпе II» – Альфонсо звичайно сідав на цей трон. А Естрельїта, яка зав’язала собі око чорною стьожкою з коси, добре наміреним штурханцем скидала «Феліпе II» з трону так, що «його величність Феліпе II» летів сторч головою й розтягався на піску доріжки, сміючись на ціле горло. Але «Феліпе ІІ» мав гніватись на нечемну принцесу й мусив її ув’язнити в альтанці. Відбувалося це «ув’язнення» дуже весело і зі сміхом. Але не тривало довго, бо малий Альфонсо нудився без товаришки.
– Виходь вже! – кликав за хвилину приятельку. – Ти вже не принцеса Еболі! Будеш Ізабелею247, а я – Фернандо, й будемо боювати з маврами та брати від них Гранаду.
З «Гранадою» б ще дали собі раду: в садах було досить альтанок! Але як «брати» місто, яке ніхто не боронить? До того ж, як не вигадували, але не могли вигадати нічого, щоб могло зображати маврів. Якби ж була в садах кропива чи хоч будяки, то можна було б їх рубати. Але рубати іриси, троянди чи лілеї? На це рука не підносилась! Обом це видавалося великою «barbaridad» – варварством… Тому гру міняли. Альфонсо казав привести осідланого коника. Естрельїта сідала на нього. Була прецінь Ізабелею, але не в той мент, коли ця бойовна королева брала Гранаду, але коли «дон Енріко248, її брат, помирившись з сестрою, провадив її коня за узду при її від’їзді до Сеговії249», як про те розповідали підручники історії. Звичайно, цю «історичну урочистість» треба було відзначити у видимий спосіб. А що двір був в Аранхуесі навесні, то «Енріко з Ізабелею» бігли на грядки полуниць – тих прославлених «аранхуезьких полуниць», яким «нема рівних на світі». Але цей незрівнянний смак набували прославлені полуниці тоді, коли діти їх вибирали з грядок і їли «з руки», а не з кришталевих тарілочок. По цій «урочистості» мили собі руки у водограях, що також не дуже схвалювалось вихователями, й вимахували мокрими руками у повітрі, як бачили, що роблять так садівники, ополоскуючи собі руки по праці.
Було це справді дивовижно, що тета Касільда ніколи про це не довідалась. Інакше не допустила б ніколи більш Естрельїту до гри з доном Альфонсом.
Так минали для Альфонса та Естрельїти «щасливі дні Аранхуеса»…
Про Ескоріал250 Естрельїта, звичайно, чула, читала, вчила й бачила його на старих дереворитах251. Але коли побачила його справді – гадала, що бачить привид, казку, яка раптом стала дійсністю, або страшний сон, як ті, що сняться людині, коли буває хвора.
Величезний замок – скорше ціле містечко, як замок, – встав перед Естрельїтиними очима, немовби виріс з землі – граніт з граніту – похмурий, суворий, як житло чародія, викликане до життя не працею людських рук, але таємним могутнім закляттям.
Нині не жило в ньому, як за старі часи, «сотки ченців, як королі, а король, як чернець», як писали про те старі літописи. Губляться в ньому ті кілька десятків ченців, що працюють в його архівах, та вояки і служба, що «охороняють» його. Нині є це лише величезна гробниця. Гробниця не тільки королівських гробів, але й бувалої слави й пихи.
Колосальна кам’яна постать св. Лаврентія252, спершись на позолочений бронзовий рошт253, дивиться кам’яним зором в далечінь, немов виглядаючи, чи не іде похоронний провід з розпущеними по вітру прапорами, з духовенством та співами, щоб покласти до вічного відпочинку чергового члена королівської родини.
Тоді розгойдувалися 51 дзвонів ескоріальських, будили з тиші величезну будівлю. Смерть вносила життя до мовчазних кам’яних стін. Потім знов все западало до мовчання, в якому плачуть без упину 63 ескоріальських водограїв… Естрельїта не могла знайти назви почуттю, яке обгорнуло її, коли вступила за ескоріальську браму. Здавалось, що тут втрачає ціну все, що має її в життю. Спиняється тут час, межі дійсності, зникає минуле і майбутнє. Немовби відслоняється запона на Вічність. Ту Вічність, в якій «нема часу», про яку говорять і пишуть люде, але уявити собі її не можуть. Бо не може уявити собі безконечного й безначального людина, яка має початок і кінець. Естрельїта хотіла сказати про те, що відчула, вуйкові, але не знаходила слів.
Але потім в життю, коли переживала тяжкі хвилини, коли ламалося її життя, а душа слабла, завжди бачила в уяві Ескоріал. І немов з далечини озивався до неї голос Ескоріалу, який нагадував:
– Все – марність! Життя і смерть, щастя і болість. Витривати! Це є повинність людини, якщо вона хоче бути гідною назви людини.
Отямилась лише в головному храмі, коли несподівано засяяло ясне рожеве світло. Було незрозуміло, звідки взявся цей безжурно-радісний усміх в цій гробниці, в цьому володарстві «невідворотньої Мойри254», яка не знає ані милосердя, ані зм’якшення. Піднесла голову, шукаючи: звідки іде це світло? А патер Естебан – рухом Івана Хрестителя! – показував рукою на баню храму. Рожеве світло лилось з кольорових вікон бані, затоплюючи своїм мерехкотінням вівтар.