Менґлі I (посередині) зі своїм старшим сином Мехмедом (ліворуч) перед султаном Баєзедом II (праворуч)
Поступово козаки, які жили по середній та нижній течії Дніпра, стали прибирати виразно войовничого характеру, бо волелюбні українці добували собі зі зброєю у руках не тільки засоби для існування, а й боролися за волю та незалежність свого народу. До них усе більше й більше стало приєднуватися людей без сталого притулку, а то й просто авантюристів, які шукали захисту від татар, турків чи поляків. Політика польського уряду була спрямована на те, щоб мати якнайбільший вплив на цю державу в державі, переманити на свій бік частину «розбійників», звільнивши їх від оподаткування військовими трофеями (на відміну від кочівників), та поступово закабалити решту землеробів, утягнувши їх у систему суспільних відносин, що панували на той час у Польщі. Останній план польського уряду, як ми уже бачили, провалився, зате намір щодо «розбійників» удався. Стала куватися нова зброя, яка невдовзі повернулася проти самої ж Речі Посполитої. Уже в 1506 році було видано указ польського уряду про поділ козаків на «низових», тобто запорожців, та «городових», тобто тих козаків, котрі проживають по містах України. А за правління Стефана Баторія[8] було створено платну козацьку армію, що становила 6000 чоловік і перебувала на службі польського короля, тоді як решта козаків, переважна більшість, змушена була займатись землеробством, рибальством, ремеслом та деякими вільними військовими професіями на землях нижньої течії Дніпра. Власне, ці козаки, відомі під назвою «запорожці», зіграли визначну, просто блискучу, хоча й дуже короткочасну роль в історії східної Європи.
Глянувши на карту, ми побачимо, що Дніпро під Києвом різко повертає на захід, оминаючи розміщені на сході відроги карпатських хребтів, через які не могла прокласти собі дорогу могутня ріка. Проте, щоб добратися до Чорного моря, Дніпрові доводиться пробиватися крізь високі кручі та скали. Тут на його шляху стали так звані пороги, тобто скелясті камені, через які водограями спадає вода. Вони ще й сьогодні є перепоною для судноплавства. Винятком можуть бути хіба окремі невеликі човни, керовані досвідченими лоцманами. Це ті самі пороги, на які у свій час наткнулися наші шведські вікінги. Їм доводилося брати на плечі свої легкі човни й переносити їх берегом, щоб потім знову продовжувати шлях вниз по течії. Упродовж 70 кілометрів південніше Катеринослава простягнулися ці пороги, усього нараховується 11 порогів та 6 «загорож», менших порогів[9]. Відомі прадавні шведські назви семи із них: «Не спи!», «Острів-скала», «Гуркітливий», «Вічний водоспад», «Спадаюча хвиля», «Той, що сміється» та «Удар».
Стефан Баторій
Пороги. Початок ХХ століття
Норовиста ріка служила природним захистом від ворожих нападів з боку моря, і тому саме за порогами спорудили запорізькі козаки своє майже неприступне гніздо. Цей укріплений табір називався Січчю (січ – галявина, просіка). Залежно від обставин табір переносився з одного острова на інший. Усього відомо вісім таких Січей, найважливішими з яких були Хортицька та Чортомлицька. Король Сігізмунд І[10] (помер у 1548 році) віддав козакам у «вічне володіння» землі навколо порогів по обидва боки Дніпра разом з валом, насипаним для оборони від татар і турків. Тут збиралися всі, хто «готовий був на тортури піти за християнський трон і не боявся скласти голову за віру християнську». Січ називали «козацькою матір’ю», а Великий Луг, степ на західному березі Дніпра, саме навпроти Хортиці, – «батьком». І коли султан спитав, скільки запорожців на Січі, відповідь звучала так: «За кожним кущем по козакові, у кожній балці по сотні».
Дніпрові пороги. Карта кінця XIX – початку XX століття
Реконструкція Чортомлицької січі
Це своєрідне військове суспільство безнастанно поповнювалося за рахунок українського населення та вихідців інших націй, бо ж південно-східна Європа така велика, а Січ була відкритою для всіх, здатних носити зброю у руках, національна приналежність до уваги не бралася. Більшість прибульців була, звичайно, з України, але траплялося заблукати сюди й німцям, італійцям, французам, часом навіть англійцям. Першою умовою для вступу у цей військовий монаший орден було те, що новобранець мав бути «вільним», тобто не кріпаком, а також неодруженим[11], бо приводити на Січ жінку, матір чи сестру заборонялося під загрозою смерті. Усім належалося сповідувати православну віру, і якщо на Січі з’являвся католик, мусульманин, лютеранин чи жид, він повинен був вихреститися, прийняти православну віру. 1632 року було вирішено спровадити з Січі усіх католиків. Але ж ніхто у нікого й ніколи не питав про пашпорт, походження чи минуле, і дуже часто новоспечений запорожець прибирав собі якесь прізвисько, щоб надійно приховати своє справжнє ім’я. Та досить було комусь утомитися від цього дикого привілля, як він міг одразу ж без перешкод покинути Січ і податися світ за очі. Бо ж не усі, звичайно, могли постійно брати участь у битвах та вправлятися у володінні зброєю. Запорожці ділилися на два класи: «січовики», що були своєрідною вищою військовою кастою й вели безперервне казарменне життя на Січі, та «зимівники», котрі жили на прилеглих до Січі землях і в періоди мирних перепочинків займалися рибальством, тваринництвом та землеробством, всіляким ремеслом, проте у скрутний час ставали до зброї.
Замок-фортеця на острові Мала Хортиця, реконструкція
Карта Запорозьких Січей у 1552—1775 роках
Запорізьки казаки. Літографія з видання «Літописець про Малу Росію». 1847 рік
Місцева назва козацького похідного табору – кіш (слово татарського походження). Кіш складався з 38 куренів, хатин, сплетених з лози та щільно вкритих кінськими шкурами. Кожен такий курінь з ватрищем посередині (слово «курінь» походить від «куріти, диміти») вміщав 150 чоловік, тобто табір такого типу, як правило, становив 6 000 чоловік, готових будь-якої миті стати до бою. Та якщо готувався великий похід, запорізьке військо разом із зимівниками налічувало близько 50 000 вершників. Окрім того, були ще так звані «паланки» – укріплення, сторожові пости по обидва боки Дніпра.
Козацька рада на Січі. Гравюра з видання Олександра Рігельмана «Літописна сповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі». 1786 рік
В основу Запорозької республіки було покладено демократично-комуністичне самоврядування. Кожного першого дня нового року все, добуте на землі й у воді, полюванням чи рибальством, розподілялося з допомогою жеребкування (жеребки лежали у шапці, й звідти їх тягнули по черзі), а у воєнний час здобич намагалися поділити порівну. Наради відбувалися під відкритим небом, на майдані посеред табору, усі мали стояти з непокритими головами. Вибори проводилися загальним відкритим голосуванням, і рідко обходилося без сварки чи бійки. Перемогу часто здобували найміцніші горлянки та найсильніші кулаки. Президент цієї республіки називався «кошовим отаманом». При виборах кошовому за звичаєм належало церемонитися й двічі відмовлятися, перш ніж погодитися на високий пост. Потім він кланявся на всі чотири сторони світу, а запорожці бажали йому «лебединого віку та журавлиного крику». А ще звичаєм було посипати піском його тім’я, щоб не зазнавався через своє вивищення й усвідомлював свою мізерність супроти незалежного вияву волі народу. Запорожці повністю голили голови, тільки на потилиці залишали довгий пасмо-чуб – хохол[12]. Це слово московити використали як насмішливе прізвисько для усього українського народу.