Булава гетьмана Богдана Хмельницького, XVII століття
У воєнний час кошовий мав необмежені повноваження, зате в мирну пору вся влада належала народним зборам або ж обраній усіма раді. Наприкінці кожного року кошовий звітував про свою діяльність, і якщо його визнавали винним у якомусь зловживанні, то негайно позбавляли булави, нерідко караючи й на смерть. Цим пояснюється часта зміна кошових отаманів. Ознакою рангу кошового була булава – схожий на скіпетр жезл, прикрашений кулею. Бозна-якої освіти, окрім володіння практичною військовою професією, від кошового не вимагалося, тому нерідко траплялось, що деякі колишні семінаристи з Києва, обрані кошовими, не признавалися до свого вміння читати й писати тільки через те, щоб не будити до себе недовіри. І ось ця неосвіченість, справжня чи удавана, мала свою перевагу – кошовий ніколи не скріпляв особисто жодних контрактів чи документів.
Російський художник Рєпін намалював широковідому картину – вона демонструвалася й у Стокгольмі, – на якій зображено запорожців, котрі диктують зневажливого листа турецькому султанові. Цей мистецький твір викликає не тільки історичний інтерес, а й майстерно передає міміку облич – нестримний регіт чи зневажливу посмішку. Ми маємо історичний доказ того, що комічно-бурлескна картина професора Рєпіна не є перебільшенням. Коли султан Мухамед VI своїм зверхнім листом до запорожців, де він іменує себе «братом Сонця й Місяця, нащадком бога та його намісником на землі, володарем Македонії, Вавілона, Єрусалима та Єгипту», сподівався змусити козаків покоритися, вони відповіли йому листом, копія якого дійшла до нас із XVI століття. Ось цей вишуканий документ, у достовірності якого знавці не сумніваються:
Ілля Рєпін. Запорожці пишуть листа турецькому султану
«Ти – шайтан турецький, клятого чорта брат і товариш і самого люцифера секретар! Який ти в чорта лицар, коли ти голою с… ю їжака не вб’єш?.. Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмось, землею і водою будемо битися з тобою. Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп, великого й малого Єгипту свинар, татарський сагайдак, кам’янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча с… а, різницький собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче! Невгоден єси мати вірних християн!
Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як у вас, поцілуй за те ось куди нас!..
Кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошом запорозьким».При кошовому було кілька високих довірених осіб, наділених виконавчою та дорадчою владою: генеральний осавул, котрий брав на себе командування військом за відсутності кошового та в обов’язки котрого входив нагляд за військом у мирний час; суддя, в якого зберігалася срібна печать, та секретар, або ж писар. Крім того, кожен курінь мав свого отамана, ознакою влади якого була булава, менша за розмірами, ніж булава кошового.
Дмитро Яворницький
Найвизначніший дослідник історії Запорозької Січі, директор етнографічного музею у Катеринославі Д. І. Яворницький залишив у своїх численних працях цікаві відомості про звичаї та традиції козаків. У мирні часи запорожці жили одноманітно й невибагливо: уставали разом із сонцем, вмивалися річковою водою, а після ранкової молитви сідали до гарячого сніданку. До обіду вони оглядали коней, чистили зброю, лагодили одяг та… смалили люльки. Ополудні курінний кухар бив у металевий казан, скликаючи козаків свого куреня на обід. Обід звичайно складався з рибної та мучної страви, яку запивали водою або квасом. За м’ясо кухареві треба було платити окремо. На свята готувалася ячмінна або кукурудзяна мамалига з соленим овечим сиром, пастремою (висушеною на сонці бараниною) чи з тетерею. Рідку страву козаки їли ложками, а густу брали руками. Перед трапезою і після неї читалася молитва. Вечори проводилися з музикою, співами й танцями. Найпоширенішими інструментами були кобза (бандура, восьмиструнна гітара або лютня), скрипка, сопілка та цимбали.
Сповідуючи православну віру, запорожці суворо дотримувалися постів та релігійних свят за грецьким церковним календарем. Під час свят надолужували втрачене за час посту: відвідували один одного, палили з рушниць, смалили люльки і цілими днями не припиняли пиятики. Про люльку співається у давній українській народній пісні:
Перебуваючи в стані війни, козаки горілки не вживали. П’яного отамана, наприклад, у час морського походу викидали за борт. Зате вдома, на Січі, повністю віддавалися насолодам, буянили, пиячили по корчмах, які вони поетично називали «княгинями», а жити без «оковитої» просто не могли.
Невідомий художник. Козак Мамай. Олія. Одеський художній музей 1728 рік
Судочинство у козаків було дуже простим і одночасно – надто суворим. За образу військових старшин козака прив’язували до гармати, боржника приковували до гармати ланцюгами, а злодія шмагали нагаями під шибеницею. Найпоширенішим покаранням було побиття киями біля ганебного стовпа на площі, де завжди наготові лежала в’язка сухих палиць з гудзами на кінцях. Екзекуція могла продовжуватися кілька днів і нерідко закінчувалася смертю караного. За вбивство чи за інший тяжкий злочин, наприклад, перелюбство, належалася смертна кара. Винного живцем закопували разом з убитим ним козаком або вішали: садили злочинця на коня, накидали петлю, а потім відганяли коня з-під шибениці. Кара смертю на палі належала до найжорстокіших у той час тортур, козаки могли запозичити її у московитів або у поляків.
Так минало життя запорожців: часом – одноманітно, а часом – у звитяжних військових походах. На старість деякі козаки йшли в монастирі, щоб замолювати свої гріхи, та більшість з них гинули у походах, пропадали безслідно або ж знаходили свій вічний спочинок на січових цвинтарях у повному озброєнні. Один словацький священик (ми ще повернемося до нього), який супроводжував Карла ХІІ у його поході на Україну, описав таке поховання. На могилі часто стояла пляшка з «оковитою», щоб козака не мучила спрага, доки він потрапить до царства небесного.
Характерні риси українського народу сконцентровані у придніпровських козаків. Це строката мішанина вад і доброчинств. Козаки були жорстокими, нестримними, свавільними, віроломними, хитрими, але водночас відзначалися щиросердістю, дитячою добротою, невибагливістю, гостинністю, честолюбством – усі ці якості більшою чи меншою мірою властиві і їхнім гетьманам та отаманам. Але передусім їм властива нестримна жадоба волі, що у поєднанні з холоднокровною мужністю та зневажливим ставленням до смерті торувала їм переможний шлях в усіх військових виправах. Уже в 70-х роках XVI століття козаки здійснювали військові походи у Молдавію (Валахію) та Крим. На своїх легких «чайках» (човнах, у яких можуть розміститися 60 чоловік) вони бурунили води Чорного моря, палили Синоп та погрожували самому султанові під мурами Константинополя.
Україна та запорізькі козаки були відомі у шведській літературі ще задовго до горезвісного знайомства з ними Карла ХІІ[13]. Петрус Петреюс, наш перший дослідник російської культури, видав на початку епохи правління короля Густава II Адольфа[14]працю, у якій де правдиво, а де ні, розповів про татар, але ні словом не згадав про українців, про козаків же знав тільки те, що це «волелюбний, войовничий народ, усі при конях, озброєні луками та стрілами, шаблями, а ще довгими мечами й списами. На тих землях, що межують з Московитією, дотримуються російської релігії».