Уже в році 1626 прибули до Москви шведський дворянин (?)[17] Георг Бернгард та російський полонений Олександр Любим Рубцов (звільнений з Марієнбурзької фортеці), щоб від імені шведського короля просити дозволу вільного проїзду через російські землі до Запорожжя. Але цар, не без підстав запідозривши за цим наміром дипломатичну місію, відмовив у проханні.
Про те, щоб пропустити шведських послів на Україну, не могло бути й мови. Незадовго після цього Густав Адольф налагодив прямі зв’язки зі своїм родичем, Бетленом Табором із Зібенбюргена, котрий раніше уже бував при царському дворі від імені графа Турна й міг роздобути інформацію про козаків і татар.
Такі дії не залишилися без наслідків. У 1629 році з Криму до Москви прибув посол хана Халбердей із свитою дев’яти чоловік з проханням дозволити подальшу подорож до Швеції. Дозвіл було дано, і наступного року він повернувся із Стокгольма разом із шведським послом Бернартом, везучи договір про союз між Густавом Адольфом та кримським ханом проти польського короля. А в 1630 році шведський посол Беніамін Барон одержав дозвіл на проїзд через Росію до Криму.
Густав II Адольф
У 1632 році він повернувся з повідомленням, що татари нині зайняті військовим конфліктом з Персією і не можуть надати жодної допомоги, зате пізніше згодні послати для підмоги 30 000 чоловік.
Густав Адольф намагався увійти в безпосередні стосунки і з запорожцями, але ці спроби не увінчалися успіхом через недовіру та вагання козаків. Капітан Петер Ляміраль та прапорщик Якоб де Грев за посередництвом Русселя одержали аудієнцію у царя 19 червня 1631 року, на якій вони просили дозволу відвідати запорозького отамана. Вони прибули до отамана Івана Кулаги[18]в Канів біля Дніпра і передали йому королівське послання, у якому козакам обіцялася подвійна платня порівняно з тою, що їм встановили поляки, якщо вони «стануть проти поляків на боці шведського короля і ніколи не братимуть участі у жодній війні спільно з польським королем». Проте козаки ніяк не зреагували на послання. Вони не прочитали листа і не відіслали до польського гетьмана Конєцпольського, котрий перебував у Барі. З лихом та бідою добралися шведські посли через Варшаву додому, до Стокгольма, зате їхнього товмача Івана Яганова (Йогансона?), котрий раніше був на службі в канцелярії закордонних справ у Москві, схопили поляки і випустили на волю тільки у 1634 році.
Далекоглядні плани були на певний час відкладені у зв’язку зі смертю Густава Адольфа, але за них з подвійною енергією узявся Карл X Густав[19], гідний продовжувач геніальної політики попередника. Одночасно з його вступом на престол на Україні та в Запорізькій республіці з’явився державний муж та полководець, який на короткий час сповнив усю Європу надією, здивуванням та страхом, – Богдан Хмельницький.
Карл X Густав
Богдан Хмельницький попав у турецький полон 1620 року під час битви під Цецорою, де загинув його батько Михайло. Повернувшись на Україну, він поселився в успадкованому після батька маєтку у Суботові і одружився з Анною Сомківною з Переяслава. Та вдома на нього чигали нещастя. Якийсь Чаплинський силоміць захопив хутір та викрав його дружину. Хмельницький подав на Чаплинського позов, але польський сейм відхилив його скаргу. Особиста кривда немало посприяла пробудженню у його душі непримиренної ненависті до поляків. Та це було не єдиною причиною. Любов до України спонукала його стати на чолі національно-визвольної війни проти Польщі у 1648 році, яка увінчалася великою перемогою під Жовтими Водами, де козацьке військо на чолі зі своїм полководцем разом із союзниками-татарами завдало нищівної поразки блискучій армії могутньої Польщі. З того часу Хмельницький став для поляків «духом крові, велетнем, який мільйонам людських життів мстив за свої власні кривди». Так писав про нього Г. Сенкевич у своєму спрямованому проти козаків, однобічно насвітленому, несправедливому романі «Вогнем і мечем». Хмельницький був явищем значно вагомішим: його поява стала важливим політичним фактором у східній Європі, йому поклонялися як некоронованому монарху. Кромвель, наприклад, у своєму написаному латиною посланні вітає запорізького гетьмана як «главу греко-східної церкви Божою милістю, провідника запорізьких козаків, нищителя польської шляхти, завойовника фортець, переслідувача римського духовенства та язичництва, а також жидів і інших прихильників антихриста».
Вільгельм Гондіус. Богдан Хмельницький. Гравюра. 1651 рік
Генрік Сенкевич
Юліуш Коссак. Смерть Стефана Потоцького під Жовтими Водами
Нещастя Хмельницького і всієї України полягало в тому, що у нерівній боротьбі проти все ще могутньої Польщі їм необхідні були союзники, а ці союзники не бажали йти на жодні жертви заради українців. Ще в 1650 році Хмельницький звертав свої погляди на Швецію, сподіваючись там знайти підтримку проти Польщі. Двоє козаків, перебравшись татарами, дісталися Стокгольма, і того ж року Йоган фон Майєр подався із Стокгольма до Криму. Після битви під Батогом (1652) Хмельницький послав до Стокгольма для переговорів двох капітанів, шведів за походженням, котрі служили у польській армії, але їх схопили. У 1651 році до Швеції добрався ігумен з Афін по Імені Даніель де Грекані (у 1657 році введений у дворянство під іменем Олівенберг) під тим приводом, що королева Крістіна, мовляв, «дуже зацікавилася грецькою мовою». І це відповідало правді. Те, наскільки мало турбували доньку Густава Адольфа військові справи та переговори Швеції з козацькою республікою, виявилося тільки після її вступу на престол. Карл Густав – згідно з монографією Історика Костомарова про Хмельницького – послав на Україну генерала Вільгельма Карлюса, котрий з паспортом купця вирушив туди через Москву з новою пропозицією, у Львові до нього прилучився вірменин Гамотський. Хмельницький від себе особисто послав шведському королю трьох турецьких скакунів в повному обладунку, три яничарські рушниці, троє бичачих рогів і три козацькі строї, розшиті золотом та перлами.
У шведському архіві зберігається листування між Вадзейовським та Хмельницьким і його писарем Іваном Виговським 1654—1666 років, а також рапорти резидента Даніеля Олівенберга, бургомістра Риги Готгарда Веллінгка та майбутнього президента Густава Лільєкрона. У Данцігу шведський уряд мав також двох агентів – Пельца та Коха, котрі передали поточну інформацію про козаків.
Невідомий художник. Іван Виговський. XIX cтоліття
Проте грандіозний план Хмельницького – створення троїстого союзу України, Швеції та Москви проти Польщі – провалився, бо Москва і слухати нічого не хотіла про будь-яку війну з Польщею доти, доки Україна не признає її верховенства. Прикликавши на допомогу усю свою дипломатичну хитрість, козацький диктатор спробував вибрати серединний шлях і піти на угоду з Московщиною, прийнявши «персональну унію», що мала б гарантувати усій Україні разом із Січчю повну автономію та право утримувати власне військо чисельністю 60 000 чоловік. Але ця унія зіграла фатальну роль в долі України. Це був союз ягняти з вовком. Українське демократичне самоврядування ніяк не узгоджувалося з царською політикою централізації. Москва уже мала готовий план, за яким Україна рано чи пізно повинна була прийти до свого політичного занепаду. Хмельницький же союз з Москвою не сприймав усерйоз, хоча і поклявся дотримуватися його умов у 1654 році в Переяславі (так зв. «Богданові універсали»). На його думку, союз з Москвою мав проіснувати до створеного троїстого союзу із Швецією та Трансільванією. Але раптова смерть вирвала його з виру життя у 1657 році, І ніхто не зумів перейняти його булави. Навряд чи гетьман міг навіть припускати, що його велична постать верхи на коні стоятиме на найголовнішій площі Києва як символ «єдиної і неділимої Росії»[20], тоді коли ця Росія душитиме будь-який прояв духовності та індивідуальності і право на самовизначення українського народу, для якого Хмельницький був і залишається найвизначнішим національним героєм.