Три наступні десятиліття після смерті Хмельницького одержали в історії України назву «руїни», невтішний період політичного, морального та матеріального занепаду. Це був період хаосу, безпорадності, безпринципності, нетерпимого егоїзму, віроломства та підступності. Недарма говорилося тоді: «Помер Хмель, що клявся у вірності цареві, а разом з ним померла й сама вірність». З тієї пори втрачали будь-яку силу всі альянси проти Польщі і під сумнів ставилося навіть саме існування українського краю, який перетворився на пінгпонговий м’яч у руках Росії та Польщі. За умовами миру, заключеного 1667 року в Андрусеві, Польща відступила Росії усі українські землі на схід від Дніпра разом з Києвом, а згідно з договором, підписаним у Бахчисараї в 1681 році, увесь західний, правий берег Дніпра мав належати Туреччині.
Спочатку Московське царство з належною повагою ставилося до приєднаної внаслідок «персональної унії» України, добре знаючи, що державою, яка розкладається зсередини, зовсім неважко управляти. Українські гетьмани вибиралися козацькою старшиною, а російський цар тільки стверджував вибори. Разом з повною автономією Україні було надано свободу у веденні дипломатичних та військових справ, за винятком військових дій, спрямованих проти Польщі або Туреччини, При гетьманові існувала генеральна військова канцелярія, а Лівобережжя було поділене на десять полків, або ж військових регіонів, у яких поступово запроваджувалася російська військова дисципліна.
Невідомий художник. Іван Брюховецький. XVII століття
«Руїна» на Україні досягла апогею за гетьманства жорстокого й честолюбного Брюховецького. У 1665 році він зі свитою з 500 чоловік подався до Москви, щоб «урегулювати» відносини між Малою й Великою Росіями, а насправді ж їхав у своїх особистих інтересах, сподіваючись здобути прихильність Москви. Брюховецький одружився з донькою князя Долгорукова, дозволив царським воєводам осісти в українських містах та позбавив козаків монополії на виробництво горілки – одного з найдорожчих привілеїв, віддавши усі прибутки від нього у царську державну казну. Згодом Брюховецького запідозрили у намірі відколотися від Москви і перейти на службу до Туреччини. Він не побажав добровільно віддати гетьманську булаву і в 1668 році був страчений Дорошенком: його прив’язали до гармати, і козацька «чернь» розтерзала колишнього гетьмана.
Іван Сірко. Уявне зображення Іллі Рєпіна
У той час, коли Лівобережна Україна усе більше й більше попадала у залежність від Москви, Правобережжя розшарпували між собою Польща й Туреччина. Запорозька республіка на Січі переживала свій останній блискучий період на чолі з мужнім кошовим отаманом Сірком, славним своєю лютою ненавистю до татар і турків, котрий оживив давні спомини про часи Сагайдачного й Тараса Трясила[21]. Про того Сірка розповідали, що народився він одразу ж із зубами і відзначався жахливою ненаситністю. Читати й писати він так ніколи й не навчився (хоча його іменем і був підписаний лист до султана), зате був неперевершеним у бою. Сірко брав участь у 50 битвах і тим самим заслужив собі царство небесне, бо, як каже козацьке повір’я, хто уб’є чим більше бусурманів, той потрапить прямісінько в рай. У політиці він був типовим козаком, нерішучим і забарним, завжди умів пристосовуватися і ніколи не дотримувався клятв, даних Москві чи Польщі, вважаючи, що «нужда ламає закони».
Найбільш відзначився у його неспокійному житті рік 1675, коли Мухамед IV послав 15 000 яничарів разом з 40 000-м військом татар на Січ. Хан вибрав для нападу третю ніч Різдва, сам прокрався до вартового, убив і перевірив, чи міцно сплять з похмілля козаки. Нападників у останній момент помітив один з козаків, що випадково визирнув на ту пору з вікна. У тому ж курені не спало ще кілька козаків, які грали в карти. Було оповіщено всі курені, і з усіх віконець несподівано відкрився нищівний вогонь. Коли нападницька юрба поріділа, запорожці узялися до рукопашної битви, в хід пішли рушничні кольби, списи, шаблі та палиці. З 15 000 яничарів уціліло заледве півтори тисячі, а сам хан чимдуж накивав п’ятами до Криму.
Неймовірна кількість трупів, що загрожувала Січі пошестю, завдала козакам немало клопоту. Дехто пропонував спалити їх по бусурманському звичаю, та більшість була проти, бо вважала, що на таку недостойну справу піде надто багато палива. Дехто радив залишити тіла яничарів на полі на поталу диким звірам та птаству. Та навіть цей дешевий і надійний спосіб було відхилено, бо вовки та орли, скуштувавши крові, могли стати небезпечними для самих козаків. І поховати тіла не було жодної змоги, ніхто не хотів задурно копати замерзлу землю, та й багато часу забрала б така робота. Зрештою погодилися на тому, щоб скинути трупи у Дніпро, а ріка уже віднесе їх туди, звідки вони прийшли, – на пострах ворогам. Так і вчинили.
Відправивши Божу службу подяки за перемогу та просалютувавши з рушниць, 20 000 козаків вирушили походом на Крим, щоб помститися татарам, і хан ледве встиг утекти з Бахчисараю і сховатися в горах. А вдома козаки відсвяткували вдалий похід «банкетом», тобто буйними п’яними оргіями, що тривали дві доби, і поділили між собою захоплене у Криму м’ясо, воловину та баранину.
Сірко за своє багате пригодами життя встиг побувати й у Сибіру. Помер він у 1680 році і похований на Чортомлицькій Січі. Перш ніж поховати свого отамана, запорожці відрубали йому праву руку, щоб мати її за талісман у майбутніх походах та битвах[22]. Та тепер уже ніякий амулет чи талісман не міг зарадити. Слава козацької вільної республіки безповоротно відійшла в минуле. На політичному горизонті появилися і стрімко стали рости постаті двох велетнів – Петра Великого й Карла ХІІ. Хід їхньої боротьби довгий час визначав долю не лише України, а й усієї великої Європи.
Точкою відліку нової епохи в історії України став 1687 рік, коли на чолі України став надзвичайно спритний та хитрий адміністратор в особі новопотвердженого Москвою гетьмана Івана Мазепи. Безсовісним егоїзмом та політичною безхарактерністю перевершив він Брюховецького, а як державний муж та полководець був лише пародією на Хмельницького. Хоч Мазепа й піддався великій спокусі вступити в союз із Швецією проти слов’янського самодержця, проте стан справ і ситуація були уже далеко не тими, що за часів Хмеля.
Історія у багатьох відношеннях цікавої життєвої долі Мазепи детально висвітлює цю катастрофу в історії України та Швеції.
Якби ситуація не була такою серйозною та сумною, можна було б уволю посміятися з різкого, гротескного, сміхотворного контрасту, співставивши таких союзників, як вірні, прямолінійні, чесні й тверезі «відчайдухи» Карла ХІІ – з одного боку та запальні, непостійні й віроломні, часто п’яні запорожці Мазепи – з другого.
Не менш комічним у цій трагедії є порівняння непорочного, чесного й справедливого Карла ХІІ з Мазепою.
II. Політичний авантюрист
Іван Степанович Мазепа-Колединський належав до українського православного шляхетного роду. Родоначальник роду Мазепи отримав у 1544 році від польського короля Сігізмунда маєток Мазепинці, що у Білоцерківському повіті (тепер Київська губернія). Його обов’язком було нести військову службу при старості у Білій Церкві. 1572 року король Сігізмунд Август підтвердив права його сина Михайла на володіння маєтком. Син Михайла, полковий суддя Федір, брав участь в уже згаданому повстанні Наливайка проти поляків, був виданий полякам і страчений разом з Наливайком у 1594 році.