Титульна сторінка «Спогадів» Я. Пасека. Видання 1929 року
Юліуш Коссак. Ян Хризостом Пасек у битві під Ляховичами 1660 рік. XIX cтоліття
«Мазепа уже попросив у короля вибачення за той поганий жарт, який він зіграв зі мною у Гродно, і повернувся до двору. Ми щоденно ходили один попри одного, і давня образа не могла мені ані зашкодити, ані додати до тієї моєї доброї слави, якій заздрили конфедерати, а інші, навпаки, бажали мені. Проте образа на нього міцно засіла в мені і пробуджувалася найчастіше тоді, коли я бував напідпитку, бо саме у такому стані звичайно зринають у пам’яті усі заподіяні людині кривди.
Якось я проходив кімнатою, по сусідству з якою знаходився король, і зустрів його, але там були присутні й деякі придворні. Я виступив наперед, уже трохи підпилий, і сказав до того Мазепи: «Чолом, пане осауле!» А він був дуже самовпевненим типом і тут же відповів: «Чолом, пане капрале!» Не встиг я опам’ятатися, як вліпив йому кулаком по фізіономії і відступив кілька кроків. Він схопився рукою за меч, я також. До нас кинулися з криком: «Спиніться! Спиніться! За дверима ж король!» Проте ніхто не став на боці Мазепи, усі скоса поглядали на нього, бо був він падлюкою та з ніг до голови козаком, хоч і став недавно шляхтичем. До того ж усі знали про ту зненависть, яку я відчував до нього, і поважали мене за те, що я здружився з усіма, ні перед ким не запобігаючи.
Зчинився великий гвалт. Один з придворних увійшов до сусідньої кімнати й сказав: «Ваша Величність! Пан Пасек дав ляпаса Мазепі!» Та король одразу ж обірвав його: «Говоритимеш тоді, коли тебе спитають!» Почувши про цей інцидент, єпископ злякався, що мене покарають. Тому він підійшов до мене й сказав: «Я не знаю вашої милості, але заради усього святого відступіться, бо це великий злочин – дати ляпаса у королівських покоях комусь з королівських придворних». А я відповів: «Ваша святість не знає, що цей скурвий син мені винен». Та єпископ знову почав: «Що б там не було, тут не можна так поводитися. Вибачтеся, доки є ще час, доки король ще нічого не знає про це». Та я був упертим: «Ні, цього я не зроблю».
Мазепі плач стояв у горлі. Не так болів йому ляпас, як те, що придворні не стали на його бік, не потрактували його за рівню. Я саме розповідав єпископові, у чому полягала моя образа, коли увійшов камердинер і сказав, що король хоче бачити єпископа. Відходячи, камердинер так грізно глипнув на мене, що я подумав – королеві уже все відомо. Вони пішли до короля, а я подався у корчму. Наступного дня була субота. До замку я не пішов, бо, правду кажучи, трохи боявся – настрої людей у тверезому стані таки різняться від настроїв напідпитку. Усякими обхідними шляхами я випитав, чи повідомили про інцидент королю, і мені сказали, що король про все довідався, але не розгнівався, хіба що різко обірвав камергера, який повідомив йому новину: «Що, мене це обходить? Нічого ж не трапилося! Нема чого турбувати мене через такі дурниці!»
У неділю я поцікавився у камергера, чи можна мені з’явитися на очі короля. Той сказав, що король анітрохи не гнівається і навіть сказав таке: «Нема нічого дивного, ганьба болить більше, ніж рана. Щастя, що вони зустрілися саме тут, а не деінде. Мазепа легко відкрутився. Це був йому урок. Удруге знатиме, як зводити наклепи». Отже, я увійшов у покої, сім’я саме трапезувала (…).
Потім я ще бесідував на цю тему й з іншими придворними. Я лишився задоволеним і більше не думав про того Мазепу. Після трапези король покликав Мазепу і звелів нам обнятися й попросити один в одного вибачення. «Простіть один одному від щирого серця, бо ви обидва рівно винуваті». Нарешті примирення відбулося, і ми сиділи поруч за столом і пили».
Перебування Мазепи при польському дворі відіграло велику роль у формуванні його характеру. Там він навчився дипломатичної гнучкості, яка згодом, у важкий час, стала йому у пригоді, а його вроджена легковажність знайшла благодатний грунт у падкому до насолод Вавелі. Проте ця польська позлітка на неотесаній козацькій шкурі немало посприяла його непопулярності серед українських козаків, і йому довелося докласти чималих зусиль, щоб крок за кроком резбілітувати себе перед козацтвом і довести, що він не є польським шляхтичем.
Після проголошення Мазепи гетьманом він так сказав на своє виправдання: «Мене звинувачують у тому, що в молодості я служив у покоях колишнього короля Яна Казимира і що моя сестра зараз живе у Польщі. Через це підозрюють мене у симпатіях до поляків. Те, що мій батько послав мене юнаком до польського двору, звичайно, правда, але не варто кидати на мене тінь підозри саме тому. Хоч я й служив при польському дворі, проте за покликом власного сумління перейшов на цей (лівий) берег Дніпра. До того ж тепер я на службі у царя, а не у польського короля. Попередні гетьмани думали інакше, але я завжди пам’ятав про те, що за це вони уже поплатилися».
А іншого разу він сказав таке: «Я вступив на царську службу без радості, у пригніченому стані духу, бо навколо мене розпускалися різноманітні чутки, начебто я поляк. Проте мій дід та мій батько народилися на Україні і служили великому государеві».
На Україну Мазепа подався для того, щоб від імені Яна Казимира вручити булаву новому гетьманові Правобережжя, польської України, Павлові Тетері[31]. Такою принаймні була офіційна версія. Але були, кажуть, і особисті мотиви, через які він не тільки не міг повернутися до королівського двору, але й взагалі зоставатися у польській Україні, тобто на правому березі Дніпра. Наступником Тетері тут став вольовий, рішучий і дуже честолюбний Петро Дорошенко[32], який у своїй сміливій політиці намагався довести до кінця справу Хмельницького і в союзі з турками – споконвічними ворогами християнства – сподівався зберегти самостійність й незалежність України від посягань Польщі та Москви.
У 1669 році Мазепа очолив особисту охорону Дорошенка, а в 1673 році був посланий до Криму, щоб передати ханові кількох полонених козаків. Проте запорожці натрапили на слід Мазепи, визволили своїх товаришів, а його самого привели на Січ, де Мали намір стратити. Новообраний кошовий Сірко вступився за Мазепу: «Пани братове! Не вбиваймо цього чоловіка! Він ще стане нам і нашій батьківщині у пригоді!» Так Мазепа уник кари, але лист Дорошенка[33]до хана було переслано гетьманові Лівобережжя – Самойловичу, котрий повністю перебував під впливом Москви, а далі – цареві. Цар наказав запорожцям видати Мазепу. Отож не по своїй волі перейшов Мазепа на лівий берег Дніпра, проте через кілька років його звільнили, він був узятий до свити Самойловича і одержав у користування село Малий Самбір. На той час він залишився майже без гроша, і не могло бути й мови про купівлю волів, тож йому самому з двома козаками доводилося впрягатися в плуг.
Павло Тетеря
Невідомий автор. Петро Дорошенко. XIX століття
Печальна епоха руїни досягла тоді на Україні свого апогею. Попередник Самойловича[34] – український гетьман Дем’ян Многогрішний[35] за таємну змову проти царя був засланий у 1672 році до Сибіру, в місто Зеленгінськ, а його наступником, за згодою Москви, було проголошено попівського сина Самойловича, зверхнього, жадібного деспота. Дочка Самойловича вийшла заміж за боярина Шеремета і одержала в придане маєток, будинок у Москві, дорогоціні камені на суму 750 карбованців, сукні й хутра на 1000 карбованців, а також 5000 карбованців готівкою. Але після її смерті Самойлович послав у Москву Мазепу до свого зятя з вимогою усе те повернути. Те, що Мазепа був учителем дітей Самойловича, не знайшло свого підтвердження, проте він без сумніву мав величезний вплив у гетьманському домі. Самойловича чекала так ж доля, як і його попередників: разом із сином Яковом його було заслано у Східний Сибір, а другого сина скарано на горло у Сєвську. «Ось так, – пише автор апокрифічної хроніки про козаків у період з 1648-го по 1702 рік по імені Самовидець[36] («очевидець», справжнє його ім’я могло бути Федір Коробка), – карає Бог тих, хто через свою пиху нехтує іншими: замість скарбів та маєтків – велика бідність, замість дорогих карет – російські підводи, замість одягнених у лівреї слуг – стрілецький конвой, замість музики та співів – щоденний плач та стогін, замість розкоші – жалюгідна неволя».