Люди в човнах, ліниво загрібаючи веслом повз чорний корпус брига, чули здалеку в темряві протяжний голос американця, що долинав крізь відхилений люк:
– Так, сер! Мексиканські воєнні гвинтівки… гарні, як нові… по шість у ящику… Мої люди в Балтиморі… Сто двадцять патронів на кожну… бачте, саме відповідає вашим вимогам. Працюють, як музичні інструменти… Ні, ні! Тільки за готівку, бо мої люди в Балт… Стріляти морських чайок, кажете? О! Це небезпечна справа… Гаразд… Десять відсотків… І то з моєї власної кишені…
Так ішов час, і нічого не траплялося, принаймні, ніхто нічого не чув. До Лінгардового поводження призвичаїлися, мовляв, то «його справи». Хтось підтримував це, а хтось не погоджувався. Проте ходили неясні чутки про якусь подію, що має відбутися; легенди пливли слідом за ним від Рангуна до Гонконга.
Лінгард ніде не почувався так добре, як на стоянці серед мілин. Центр його життя пересувався на чотириста миль від Малаккської протоки до «Берега Притулку». Там він почувався зовсім інакше, бо керувався тільки своїми імпульсами й бажаннями. Гассім та Іммада спускались до берега й виглядали його. Він завжди з сумом їхав від них.
Перед кожним приїздом Лінгарда Йоргенсон чекав його на сходах, біля човнів, мовчки підходив і йшов поруч. За цілий день вони дуже зрідка звертались один до одного. Якогось вечора, за шість місяців перед останньою подорожжю Лінгарда, обидва вони переходили через міст каналу, де стояли на приколі грона тубільних суден. Йоргенсон пришвидшив ходу й пішов уперед. Була місячна ніч, і на землі ніщо не ворушилося, хіба що тіні хмар у височині. Лінгард скинув бриль і вдихнув тепле повітря.
Раптом Йоргенсон обережно промовив:
– Новий раджа Тулла курить опіум і часом із ним небезпечно й говорити. Дехто зі значних людей у Ваджо незадоволені.
– Чудово! Добре! – захоплено прошепотів Лінгард. – Як же ви довідались про це? – поцікавився він.
Йоргенсон показав на безліч прау і сампанів[44], що збились докупи у каналі, вкриті циновками й залиті місячним сяйвом. Де-не-де світив тьмяний ліхтар.
– Там! – сказав Йоргенсон. Вони йшли далі, а їхні тіні, в брилях і одежі, важко падали на химерно окреслені судна, у яких доля носить мілкими морями темношкірих людей. – Там! Я сиджу з вами, говорю з ними, приходжу й відходжу, коли захочу. Вони знають мене давно – вже тридцять п’ять років. Дехто з них дає мені тарілку рижу й шматок риби. Це й усе, що за свої тридцять п’ять років я одержую від них.
Він трохи помовчав.
– Я був такий самий, як ви, – додав він, поклавши свою руку на Лінгардову, а далі прошепотів: – Чи вас дуже забрала ця справа?
– До останнього цента, – спокійно сказав Лінгард, дивлячись поперед себе.
Блиск рейду зник, і щогли заякорених кораблів потонули в тінях хмар.
– Киньте це! – прошепотів Йоргенсон.
– Я мушу, – мовив Лінгард і тихо спинився.
– Киньте!
– Ніколи нічого не кидав за все своє життя.
– Киньте!
– Присягаюся Богом, не кину! – крикнув Лінгард, тупнувши ногою.
Помовчали.
– Я був такий самий, як ви, – промовив Йоргенсон. – Тридцять п’ять років… Нічого ніколи не кидав. Те, що ви хочете зробити, тільки дитяча забавка проти того, що я витворяв, зрозумійте це, ви, сильна людино, капітане Лінгард з «Блискавки»… Якби ви бачили «Дику Троянду»… – додав він раптом тремтливим голосом.
Лінгард перехилився через бильця дамби. Йоргенсон став ближче до його.
– Я підпалив її своїми власними руками! – сказав старий тихим голосом, немов признаючись у чомусь потворному.
– Бідолашний, – прошепотів Лінгард, глибоко зворушений трагічністю вчинку, – мабуть, далі нікуди було йти?
– Я не хотів, щоб вона гнила й розвалювалась у якомусь голландському порту, – похмуро мовив Йоргенсон. – Чи ви чули коли про Доусона?
– Щось таке чув… але забув… – пробурмотів Лінгард, і його кинуло в холод від одної думки, що бриг його теж міг би розвалюватись і гнити у якомусь голландському порту. – Умер він, чи що? – спитав він неуважно, намагаючись уявити, чи стало б у нього духу підпалити свій бриг, якби припекло.
– Зарізався на березі під фортом Роттердам, – сказав Йоргенсон, і його сухорлява постать захиталась у тьмяному місячному сяйві, наче зіткана з туману. – Так. Він порушив якийсь там торговельний пакт і нахвалявся притягти до суду лейтенанта з «Комети», а той хотів одвести його шхуну до Макассару. Підходячи до рейду, лейтенант спрямував її на підводні скелі. Коли ж вона до половини сповнилась водою, він зняв бриля і крикнув Доусонові: «Он берег, розпочинайте тепер свою судову справу, клятий англійчику!» Йоргенсон підняв свою довгу руку і посварився кулаком на місяць, що враз сховався за хмару. – Усе було втрачено. Бідний Доусон ходив вулицями, босий і обдертий. Якогось дня він випросив у якоїсь жалісливої душі ножа, спустився вниз поглянути востаннє на розбиту шхуну і…
– Я не маю діла з голландцями, – нетерпляче перебив Лінгард. – Я лише хочу, щоб Гассім здобув назад своє власне…
– А, може, голландцям треба, щоб не було так, як є, – відказав Йоргенсон. – У всякому разі, хай їй чорт, тій справі – киньте її!
– Слухайте-но, – мовив Лінгард, – я взяв цих людей, коли вони були в нещасті. Це щось значить. Я не повинен був втручатись, і за кілька годин усе скінчилося б. А коли вже встряв, то значить думав. І тепер роблю це свідомо. Коли рятуєш людей від смерті – сам береш участь у їхньому житті. Я такої думки.
Йоргенсон похитав головою.
– Дурниці! – вигукнув він, а далі тихше, тремтячим від цікавості голосом спитав: – А де ви їх зоставили?
– У Белараба, – шепнув Лінгард. – Ви, здається, знали його колись.
– Знав його й батька знав, – розходився Йоргенсон. – Кого я тільки не знав? Навіть Сентота знав, коли він царював на південному яванському узбережжі, а голландці запропонували за його голову ціну, що могла б збагатити кожну людину. Він двічі ночував на борту «Дикої Троянди», ховаючись од них. Я знав також усіх його ватажків, мулл, вояків, старого регента, що не витримав і перейшов до голландців, я знав… – він запнувся, немов слова не могли вибитися йому з уст, змовк і зітхнув. – Беларабів батько втік зі мною, – знову почав він спокійніше, – і пристав до падрисів на Суматрі. З нього вийшов могутній володар. Белараб був тоді ще юнаком. Ото були часи! Я їздив уздовж берегів і сміявся з крейсерів; я навіть бачив бої в Батакській країні, бачив, як тікали голландці; я був, коли брали Сінгал, і втік. Це я давав поради мананкабським вождям. Тоді про мене багато писали в голландських газетах. Вони казали, що я француз, який передався до магометової віри…
Нахилившись через бильця, задихаючись і похитуючись, він лаяв і кляв усі газети на світі.
– Усе залежить від Белараба, – спокійно мовив Лінгард. – Він раджа на «Березі Притулку». Але нам треба людей.
– Отже, спущено всіх чортів, – сказав Йоргенсон. – Ви почали. Ну, тепер стережіться…
– Якщо не помиляюсь, усе буде гаразд, – зауважив Лінгард. – Всі вони знають, що треба робити. Я тримаю їх у руках. Як ви гадаєте, чи Белараб певна людина?
– Я не бачив його п’ятнадцять років, але найголовніше, що вся наша справа непевна, – промурмотів Йоргенсон.
– Кажу вам, що я все визначив і нічого непевного не може бути. Було б краще, якби в мене був там якийсь білий, щоб доглядав за всім. Там багато всякого припасу й зброї, і Белараб, певно, не протестував би, якби хтось доглядав цього. А ви, часом, не потребуєте чого? – додав Лінгард, полізши в кишеню.
– Ні, я маю що їсти, – коротко відповів Йоргенсон. – Киньте все це, – прохопився він. – Краще вже зразу кинутись за борт. Гляньте на мене. Я виїхав вісімнадцятирічним хлопцем, знаю англійську, говорю голландською, багатьма діалектами цих островів… Я бачив таке, від чого у вас на голові волосся стало б сторч, але я забув мову, свою рідну мову[45]. Я торгував, воював, ніколи не порушував слова ні з білими, ні з тубільцями. А подивіться на мене. Якби не було моєї старої, помер би десь у канаві ще десять років тому. Все покинуло мене: молодість, гроші, сила, надії, навіть сон. Тільки вона й досі тримається цього покидька.