– Це говорить на користь і їй, і вам, – підбадьорюючи, мовив Лінгард.
Йоргенсон покрутив головою.
– Це і є найгірше, – помалу сказав він. – Мені вже край. Я прийшов до них із другого кінця землі, і вони взяли мене, і… бачите, що зі мною зробили.
– Звідки ви самі? – спитав Лінгард.
– З Трьомзе, – простогнав Йоргенсон. – Я вже більше ніколи не побачу снігу, – заридав він, закривши лице руками.
Лінгард мовчки дивився на нього.
– А чи не поїхали б ви зі мною? – спитав він. – Я ж казав вам, що мені треба…
– Пропадайте самі! – люто відповів Йоргенсон. – Я старий волоцюга, але вам не пощастить затягти мене у свої бісові справи.
– Справа дуже проста і не може провалитись. Я зважив кожен рух, запобіг усьому. Я ж не дурний.
– Ні, ви – дурень! Добраніч!
– Гаразд, бувайте здорові, – спокійно відповів Лінгард.
Він пішов до свого човна, а Йоргенсон дамбою вгору… Лінгард уже від’їхав, як почув здалеку:
– Киньте!
– Я відпливаю удосвіта, – гукнув він у відповідь і зійшов на борт свого судна.
Коли після неспокійної ночі Лінгард вийшов із каюти, ще було темно. Якась сухорлява постать походжала по палубі.
– Я тут, – різко сказав Йоргенсон. – Мені однаково, де вмирати, чи там, чи тут. Але, якщо я там умру, не забудьте, що моя стара мусить їсти.
Лінгард був один із небагатьох, хто бачив Йоргенсонову стару. В неї було коричневе, зморшкувате обличчя з кількома уламками чорних зубів, на голові – сиве скуйовджене волосся. Офіціально вона одружилася з ним нещодавно, та й то через те, що напосідав молодий місіонер із Букіт-Тімагу. Важко сказати, яка вона була з вигляду, коли Йоргенсон дав за неї триста доларів і кілька мідяних рушниць на додачу. Єдине, що залишилося від її молодості, це пара ясних і сумних очей. Як тільки вона зоставалася сама, ті очі дивились пильно в минуле їхнього життя, а коли Йоргенсон був близько, вони стежили за ним із неспокійною упертістю. А тепер під саронгом, накинутим на її сиву голову, з тих очей капали невидимі сльози, і стара хиталася туди й сюди в куточку темної халупи.
– За це не бійтеся, – сказав Лінгард, потиснувши Йоргенсонові руку. – Вона не бідуватиме. Я тільки хочу, щоб ви трохи наглядали за Беларабом, коли мене там не буде. Я мушу зробити ще один рейс, і тоді ми будемо готові розпочати. Я передбачив усе до найменших дрібниць. Вірте мені!
Так неспокійна тінь капітана Г. К. Йоргенсона перепливла річку забуття й повернулася до життя.
VI
Цілих два роки, захоплений тілом і душею своєю великою справою, Лінгард жив, немов сп’янілий, поволі готуючи перемогу. Думка про невдачу ніколи не западала йому в голову. Він заплатив би найбільшу ціну за успішне здійснення свого заміру. Цей щирий друг хотів із тріумфом повернути Гассімові його країну, яку він бачив колись уночі у сяйві блискавки й гуркоті грому. Якось, коли Гассім скінчив із ним свою довгу розмову, оповідаючи, мабуть, удвадцяте історію своїх страждань і боротьби, Лінгард підняв свою величезну руку, посварився кулаком і гукнув:
– Ми їх зворушимо. Ми розбудимо цю країну!
Мимохіть висловив він свій ідеалізм, прихований під простодушною силою. Він розбудить країну! Це був найголовніший збудник його невсипущої діяльності, що з’являвся примітивним почуттям справедливості, вдячності, приязні, сентиментальним жалем до суворої долі Іммади («бідної дитини») і, нарешті, гордим переконанням, що з усіх людей на світі (на його світі) він один мав засоби й відвагу «розпочати велику справу» та ще й таку ризиковану. Потрібні були гроші й люди. Він здобув їх досить за два роки, з того дня, коли на світанку з пістолем за поясом і капустяним листком замість бриля несподівано стрівся з таємничим Беларабом, дуже враженим зустріччю з білою людиною.
Сонце ще не сходило над лісом, а небо, насичене світлом, мінилося над темною лагуною, над дикими полями, ще сповненими тінями, які, здавалося, помалу перетворювалися на білий вранішній туман. Було видно халупи, загорожі, палісадники, великі будинки, споруджені на високих палях; було видно верховіття густих садів, немов повислих у повітрі.
Таким було Беларабове селище, коли Лінгард уперше звів на нього очі. Поперед натовпу стояла перед ним худорлява, закутана постать, а в стрімкому збільшенні світла й цілковитій мовчанці почулося слово «маргаба»[46], що його пошепки мовив раджа. Охоронці, що стояли біля нього в чорних шапочках і з довгими списами, мали байдужий вигляд. З усіх боків збігалися люди. Жінки, скупчившись на низькому пагоркові, пильно видивлялись на прибулих. Видно було тільки їхні голови, а їх постаті закривав високий маїс. Зненацька з-посеред купки порожніх халуп почувся голос старої баби, що люто й пронизливо лаяла незриму дівчину:
– Чужинці! Тобі схотілося чужинців побачити! Ах ти ж, повіє! А що ж, я сама буду віяти рис? Хай тобі лихо з твоїми чужинцями! Хай їм трясця! Що б їх мечами вигнали! Нічого путнього в них нема! Щоб вони тобі згоріли!
– Просимо, – сказав Белараб, пильно глянувши Лінгардові у вічі.
Шість днів пробув Лінгард у селищі Белараба. Три дні вони мовчки спостерігали один одного, не розпитуючи й не натякаючи на мету приїзду. Капітан вилежувався на чудових циновках, що ними раджа прибрав невеличкий бамбуковий будинок, який стояв поза міцними огорожами, з біло-зеленим стягом на високій і тонкій жердині.
Далеко, посеред острова, маячили сині ліси, а довгасту лагуну охоплював зелений пояс високих стовбурів і густих кущів. У чистій прохолоді повітря групи рудуватих будинків, відбитих у воді, високі пальми над зеленими хвилями полів, загороджені плантації та фруктові сади створювали чудесну картину, розкішну й щасливу.
Над будівлями, над тихою просторінню води й над рівнинами росяних ланів високо простяглося лагідне, безхмарне небо. І, здавалось, жодна стежка не йшла до цієї країни краси й тиші. Не вірилося, що так близько було невгамовне море, з його дарами і безупинними загрозами. Навіть у місяці штормів страшний гуркіт хвиль на довгих мілинах тільки зрідка долинав туди; здавалось, вітер, шугаючи над землею, то відкидав його, то підгонив ближче, і ніхто не сказав би, звідки він добувався. Гул цей схожий був на урочистий церковний спів чи на гуркіт водоспаду; ішов, бурхаючи й завмираючи над лісами, ланами, покрівлями й головами людей, над усією таємничою тишею схованого в лісах селища дивних фанатиків, утікачів і вигнанців.
Щодня надвечір приходив Белараб з охороною, що зоставалася за дверима, й увіходив до будинку свого гостя. Він вітався, питав про здоров’я і з байдужим виглядом розмовляв про всякі дрібниці. Проте ввесь час пильний погляд його розумних очей немов шукав правди на обличчі білого. Холодними вечорами перед заходом сонця розмовляли вони, походжаючи між рівних стовбурів гаю, близько воріт огорожі. Почт раджі стояв осторонь у скісному сонячному промінні, стежачи за двома постатями, що виникали й зникали поміж деревами. Багато слів говорили вони, але нічого не сказали такого, що розкрило б їх думки. Прощаючись, чемно стискували один одному руки, і за ним важко гуркотіли ворота від потрійного стукоту дерев’яних засувів, загнаних у залізні дужки.
На третю ніч Лінгарда розбудив шепіт. Увійшла чорна тінь, заступивши зорі в отворі дверей, і зненацька стала біля самого ліжка. Вартовий сів, скулившись темною купкою на порозі.
– Не бійся. Я – Белараб, – мовив обережний голос.
– Я не злякався, – прошепотів Лінгард. – Нехай боїться той, хто приходить у темряві, не сповіщаючи.
– А ти сповіщав мене, коли йшов сюди? Я сказав: «Просимо», але так само міг би сказати: «Убийте його».
– Ти був близько біля мене, і ми вмерли б разом, – спокійно відповів Лінгард.
Белараб двічі цмокнув язиком, і його неясна постать присіла, немов до половини увійшла в підлогу.