– Усе, чого я хочу, – це жити з голландською владою мирно та спокійно, – з присоромленим видом пробурмотів він.
Він був невиліковний. Мені стало його шкода, і, думаю, міс Фрея теж шкодувала свого батька. Вона стримувалася заради нього й робила це просто, без афектації, навіть добродушно, як і все, що вона робила. Завдання було не з легких, бо залицяння Хімскірка мали нахабний відбиток презирства, з яким нелегко було примиритися. Голландці цієї породи бувають зарозумілими з тими, хто нижче їх за своїм становищем, а цей офіцер уважав старого Нельсона та Фрею у всьому нижчими за себе.
Не можу сказати, що мені було шкода Фрею. Вона була не з тих, хто ставиться до чого б то не було трагічно. Можна було співчувати їй у її труднощах, але вона завжди здавалася на висоті свого становища. Своєю незворушною ясністю вона швидше викликала захоплення. Тільки коли Джаспер і Хімскірк бували разом у бунгало, як це іноді траплялося, вона відчувала напруженість становища, але й тут не всякий би міг це помітити. Тільки мої очі могли виявити легку тінь на її осяяному обличчі. Якось я не втримався, щоб не висловити їй свого схвалення:
– Клянусь, міс, ви просто чарівні.
Вона зустріла ці слова зі слабкою посмішкою.
– Найголовніше – це втримати Джаспера від нерозумного вчинку, – сказала вона, і в спокійній глибині її чесних очей, що прямо дивилися на мене, я міг помітити справжню тривогу. – Ви мені допоможете його стримати правда?
– Звичайно, ми повинні стримати його, – заявив я, прекрасно розуміючи її занепокоєння. – Адже він стає зовсім божевільним, коли дратується.
– Так! – м’яко погодилася вона: ми з нею завжди жартома лаяли Джаспера. – Але я його трошки приручила. Тепер він зовсім хороший хлопчик.
– І все-таки він розчавив би Хімскірка, як того чорного таргана, – зауважив я.
– Мабуть! – прошепотіла вона. – А це не годиться, – додала вона поспішно. – Уявіть собі, у якому становищі опинився б бідний тато. Крім того, я думаю стати господинею цього славного брига й плавати в цих морях, а не блукати за десять тисяч миль звідси.
– Чим швидше ви зійдете на борт, щоб доглядати за шкіпером і за бригом, тим краще, – серйозно сказав я. – Вони обидва потребують вашої підтримки. Не думаю, щоб Джаспер став тверезим доти, доки не відвезе вас трохи далі з цього острова. Ви його не бачите, коли він пробуває далеко від вас, а я бачу. Він постійно збуджений, і такий його стан майже лякає мене.
Тут вона знову посміхнулася й знову стала серйозною. Їй, імовірно, було неприємно слухати про свою силу, і в неї було усвідомлення своєї відповідальності. Несподівано вона вислизнула від мене, бо Хімскірк, якого супроводжував старий Нельсон, підійшов до веранди. Ледве його голова опинилася на рівні підлоги, як неприємні чорні очі вже почали метати погляди на всі боки.
– Де ваша дочка, Нельсоне? – запитав він таким тоном, наче був необмеженим володарем всесвіту. Потім він повернувся до мене: – Богиня полетіла, а?
Бухта Нельсона, – так ми її зазвичай називали, – була в той день заповнена кораблями. Спочатку тут був мій пароплав, потім – канонерський човен «Нептун» і нарешті бриг «Боніто», котрий, як і завжди, стояв на якорі так близько до берега, що, здавалося, досить спритна та вправна людина могла б перекинути шапку з веранди на його сумлінно вичищений піском квартердек. Мідь на ньому блищала, як золото, його пофарбований білою фарбою корпус сяяв, мов атласна мантія. Поліроване дерево щогл і великі реї, поставлені поперек судна, надавали йому войовничо-елегантного вигляду. Бриг був гарний. Тож не дивно, що, володіючи таким судном і заручившись обіцянкою такої дівчини, як Фрея, Джаспер постійно перебував вічно захопленим – землі не чув під собою, а це не зовсім безпечно в нашому світі.
Я ввічливо зауважив Хімскірку, що, маючи трьох гостей у будинку, міс Фрея, безсумнівно, повинна бути заклопотана по господарству. Звичайно, я знав, що вона вирушила на побачення з Джаспером – на місцину біля берега джерельця – єдиного на острівці Нельсона. Командир «Нептуна» кинув на мене недовірливий чорний погляд і став влаштовуватися як вдома: він опустив свій щільний циліндричний тулуб у гойдалку й розстебнув мундир. Старий Нельсон із найскромнішим виглядом сидів навпроти нього, неспокійно вирячивши свої круглі очі й обмахуючись капелюхом. Я спробував завести розмову, щоб якось згаяти час. Це виявилося нелегко: похмурий закоханий голландець увесь час переводив погляд з одних дверей на інші й кожне моє зауваження зустрічав насмішкою або незадоволеним бурчанням.
Однак вечір пройшов чудово. На щастя, ступінь блаженства був надто значущий для надмірно ярого захоплення. Джаспер був спокійний і зосереджений, мовчав і дивився на Фрею. Коли ми поверталися на свої кораблі, я запропонував наступного ранку взяти його бриг на буксир. Я це зробив, щоб відвезти його як можна раніше. У перших холодних променях світанку ми пройшли повз канонерського човна, чорного – він завмер у гирлі скляної бухти. Тиша тут не порушувалася жодним звуком. Але сонце з тропічною швидкістю встало над горизонтом на висоту, що вдвічі перевищувала його діаметр, перш ніж ми встигли обійти риф і порівнятися з мисом. Там, на найвищій скелі, стояла Фрея, вся в білому, схожа у своєму шоломі на статую войовничої жінки з рожевим обличчям. Я прекрасно бачив її в бінокль. Вона виразно розмахувала носовою хусткою, а Джаспер, підійнявшись на щоглу свого білого гордовитого брига, у відповідь замахав капелюхом.
Незабаром після цього ми розлучилися. Я відплив на північ, а корабель Джаспера, якого підганяв легкий вітер із корми, повернув на схід. Здається, його шлях лежав до Банджармасіну і двох інших портів.
Цей мирний день був останнім, коли я бачив їх усіх разом. Чарівно бадьора, рішуча Фрея, старий Нельсон із безневинними круглими очима, Джаспер, палкий, сухорлявий і стрункий, із вузьким обличчям, дивно стриманий, бо біля своєї Фреї він був безмежно щасливий. Усі троє високі, біляві, з блакитними очима різноманітних відтінків, і серед них похмурий гордовитий чорнявий голландець, майже на цілу голову нижчий і такий же товстіший за кожного з них, що здавався істотою, здатною роздуватися, – химерним екземпляром мешканця якоїсь іншої планети.
Контраст впав мені в очі раптово, коли ми відійшли від обіднього столу й стояли на освітленій веранді. Він переслідував мене весь вечір, і я пам’ятаю донині це враження чогось кумедного і водночас зловісного.
III
Кілька тижнів потому, повернувшись рано вранці в Сінгапур після подорожі на південь, я побачив бриг, що стояв на якорі в усій красі й пишноті, немов його тільки що вийняли зі скляного ящика і дбайливо опустили на воду.
Він стояв в кінці рейду, але я просунувся вперед і став на своє звичне місце прямо проти міста. Не встигли ми поснідати, як мені доповіли, що човен капітана Аллена наближається до нас.
Його святкова гічка зупинилася борт до борту з нами, у два стрибки він вбіг по парадному трапу і, потиснувши мені руку своїми нервовими пальцями, допитливо вп’явся в мене очима: він припускав, що дорогою я заглянув на Сім Островів. Я поліз у кишеню за акуратно складеною записочкою, яку він вихопив у мене з рук без всяких церемоній і пішов з нею на місток, щоб прочитати її на самоті.
Через деякий час – досить значний – я пішов за ним нагору й застав його, коли він крокував уперед і назад: емоції робили його неспокійним навіть у момент найглибшого роздуму.
Він піднесено кивнув мені головою.
– Ну, дорогий мій, – сказав він, – тепер я буду рахувати дні.
Я зрозумів, що він хотів сказати. Я знав, що молоді люди вирішили втекти з дому і повінчатися без попередніх формальностей. Справді, це було розумне рішення. Старий Нельсон (або Нільсен) ніколи не погодився б мирно віддати Фрею цьому компрометовному Джасперу. Боже! Що скаже голландська влада про такий шлюб! Це курйозно. Але у світі немає нічого більш себелюбного й наполегливого, ніж боязка людина, що тремтить над своїм «маленьким маєтком», як називав свій будинок і ділянку – з постійними вибаченнями – старий Нельсон. Серце, охоплене цим своєрідним страхом, здатне чинити опір розуму, почуттям і глузуванню. Воно – кремінь.