А Джаспер, звичайно, був справжнім кабальєро. Бриг же був весь чорний, загадковий і дуже брудний: потьмяніла перлина моря, або, точніше, занедбаний твір мистецтва. Так, він, без сумніву, був художником, цей невідомий будівельник, який надав бездоганні обриси корпусу з найтвердішого тропічного дерева, скріпленого найчистішою міддю. Одному Богу відомо, у якій частині світу був побудований цей бриг. Сам Джаспер не міг дізнатися його історію від свого красномовного похмурого перуанця – якщо хлопець був перуанцем, а не переодягненим чортом, як жартівливо стверджував Джаспер. На мою думку, бриг був такий старий, що міг належати останнім піратам або торговцям невільниками; а можливо, він був кліпером, який перевозив опій, а колишніми господарями були, відповідно, торговці опіумом або контрабандисти.
Хоч би що там було, бриг був повністю справним, як того дня, коли його вперше спустили на воду. Він плавав-літав, як відьма, добре слухався керма, немов маленька гичка, ходив під вітрилами, як чарівне судно, і, подібно до красивих жінок, які прославилися в історії своїм бурхливим життям, здавалося, зберігав секрет вічної молодості. Тому нічого неприродного не було в тому, що Джаспер Аллен поводився з ним, як закоханий. Таке поводження повернуло бригу блиск його краси. Джаспер покрив його кількома шарами кращої білої фарби так дбайливо, майстерно, артистично накладеної й підтримуваної в такій чистоті його заляканим екіпажем із добірних малайців, що дорогоцінна емаль, якою користуються ювеліри для своїх виробів, не могла мати кращий вигляд і бути ніжнішою на дотик. Вузька позолочена облямівка оперізувала його витончений корпус, і своєю красою бриг легко затьмарював будь-яку професійну яхту для прогулянок, що колись з’являлася в ті дні на Сході. Повинен сказати, що я особисто віддаю перевагу темно-малиновій облямівці на білому корпусі: вона виділяється більш рельєфно і коштує дешевше. Так я і сказав Джасперу. Але де там! Він визнавав тільки краще листкове золото, хоча, по суті, ніяка прикраса не могла бути досить достойною для майбутнього житла його Фреї.
У його серці почуття до брига й до дівчини були нерозривно злиті: так можна сплавити в одному тиглі два дорогоцінних метали. А полум’я було гаряче, можу вас запевнити. Воно викликало в ньому якесь шалене внутрішнє хвилювання, що виявлялося як у вчинках, так і в бажаннях. Сухорлявий, довготелесий, із тонким обличчям, хвилястим каштановим волоссям, із напруженим блиском сталевих очей і швидкими, рвучкими рухами, він іноді нагадував мені блискучий відточений меч, що безперестанку виймається з піхов. І тільки коли він перебував біля дівчини, – коли він міг на неї дивитися, – ця дивна напруженість змінювалася серйозною відданою увагою, з якою він стежив за найменшими її рухами й словами.
Її холоднокровне, тверезе, добродушне самовладання, здавалося, зміцнювало його серце. А може, на нього так заспокійливо діяла чарівність її обличчя, її голосу, її поглядів? Однак доводиться думати, що саме все це й запалювало його уяву, якщо джерела любові лежать в уяві. Проте я не такий, щоб досліджувати глибше подібні таємниці, й мені здається, ми забули про бідного старого Нельсона, що сидить на задній веранді й тривожно роздуває щоки.
Я вказав йому, що Джаспера не можна назвати частим відвідувачем. Він і його брат плавали по всіх водах Архіпелагу. На це дідуган Нельсон відповів тільки – і відповів стурбовано:
– Сподіваюся, Хімскірк сюди не загляне, доки тут стоїть цей бриг.
Він уже ставився до Хімскірка наче до страхопуда! Хімскірк! Справді, йому бракувало терпіння…
II
Ну хто, скажіть, будь ласка, був цей Хімскірк? Ви відразу побачите, яким нерозумним був цей страх перед Хімскірком… Звичайно, чоловік він був досить шкідливий. Це відразу впадало в очі, досить було послухати, як він сміється. Ніщо не викриває ясніше таємних властивостей людини, ніж необережний вибух сміху. Але – боронь боже! – якби ми здригалися від кепського реготу, немов заєць від будь-якого звуку, нам нічого іншого не залишалося б, як самотності пустелі або відокремленого скиту відлюдника. І навіть там нам довелося б терпіти неминучу присутність диявола.
Однак він – персона значуща, він знав кращі дні й високо стояв у ієрархії небесного воїнства. Проте в ієрархії земних голландців Хімскірк, чиї ранні роки навряд чи відрізнялися особливим блиском, був всього-на-всього сорокарічним флотським офіцером, без будь-яких особливих знайомств чи здібностей, якими можна похвалитися. Він командував «Нептуном» – маленьким канонерським човном, що ходив у водах Архіпелагу й стежив за торговцями. Справді, не надто високе положення. Повторюю, це був звичайнісінький лейтенант, середніх років, який чесно прослужив двадцять п’ять років і, ймовірно, в недалекому майбутньому збирався вийти у відставку. От і все.
Він ніколи не обтяжував своєї голови роздумами про те, що робиться на Семи Островах, доки не почув із розмов у Мінтоці або Палембанзі про красиву дівчину, що оселилася там. Думаю, цікавість спонукала його заглянути на Острови, а раз побачивши Фрею, він взяв собі за правило заїжджати до Нельсона щоразу, як перебував на відстані полудня шляху від Островів.
Я не хочу сказати, що Хімскірк був типовим голландським флотським офіцером. Я бачив їх у достатній кількості, щоб не допустити цієї безглуздої помилки. В нього було велике, гладко виголене обличчя з пласкими смуглявими щоками, а між ними розташовувався пухкий рот. У його чорному волоссі сріблилися білі нитки, а його неприємні очі теж були чорними. У нього була погана звичка кидати на всі боки косі погляди, не повертаючи голови, низько посадженої на короткій, круглій шиї. Товстий круглий торс у темній куртці із золотими джгутами на плечах був поставлений на парі розчепірених товстих круглих ніг у білих діагонально скроєних штанів. Його круглий череп під білим кашкетом також здавався надзвичайно товстим, але мізків у ньому було досить, щоб виявити та злісно використовувати страх бідолахи Нельсона перед тим, що було наділено хоча б мізерною краплею влади.
Хімскірк висаджувався на мисі й, перш ніж з’явитися в будинку, мовчазно обходив всю плантацію, немов це була його власність. На веранді він вибирав кращий стілець і залишався до сніданку або до обіду, не чекаючи навіть натяку на запрошення.
Його слід було б вигнати вже за одне його ставлення до міс Фреї. Будь він голим дикуном, озброєним списами й отруєними стрілами, старий Нельсон (або Нільсен) вийшов би на нього з кулаками. Але цих золотих джгутів на плечах – до того ж голландських джгутів – було досить, щоб налякати старого. Він дозволяв негідникові ставитися до нього з тупою зневагою, пожирати очима його дочку й спустошувати пляшки з його маленького винного льоху.
Дещо не вислизнуло від моєї уваги, та якось я спробував висловитися з приводу цього питання. Шкода було бачити страх, що з’явився в круглих очах старого Нельсона. Насамперед він заявив, що лейтенант – його добрий друг, дуже славний хлопець. Я не спускав із нього пильного погляду, і нарешті він став заїкатися й зізнався, що, звичайно, Хімскірк не справляє враження людини життєрадісної, але все ж у глибині душі…
– Я ще не зустрічав тут життєрадісних голландців, – перебив його я. – Врешті-решт, життєрадісність великого значення не має, але невже ти не бачиш…
Тут Нельсон несподівано так перелякався, що в мене забракло духу вести далі. Звичайно, я збирався йому сказати, що хлопець переслідує його дочку. Це дуже вдалий вираз. Не знаю, на що міг сподіватися Хімскірк, або що він задумав зробити. Може, він уважав себе чарівним, або його ввели в оману живі, впевнені, невимушені манери Фреї. Але факт залишався фактом. Він переслідував дівчину. Нельсон це не міг не бачити. Але… він уважав за краще закривати на це очі. Він не бажав, щоб йому про це говорили.