Стук у браму - Франц Кафка

Франц Кафка

Стук у браму

Franz Kafka

DER SCHLAG ANS HOFTOR

Переклад з німецької Ігоря Андрущенка

Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мєшкова

Серія «Зарубіжні авторські зібрання» заснована у 2019 році

© І. В. Андрущенко, переклад українською, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

Опис однієї боротьби

І, вбравшись, ходять люди

По ріні ваги-переваги

Під небесами широченними оцими,

Які сягають по далекі горбовини

Від пагорбів удалині помітних.

I

Годині о дванадцятій деякі люди вже підвелися, вклонились, потиснули одне одному руки, сказали, що було дуже приємно, і вийшли через велику дверну пройму в передпокій, аби вдягтися. Господиня стояла посеред кімнати, рухливо кланяючись, а її сукня лягала витонченими бганками.

Я сидів за маленьким столиком – у нього були три витягнуті тонкі ніжки, – прикладаючись до третьої чарчини «Бенедиктину» й одночасно оглядаючи свій невеликий запас печива, яке я сам знайшов і наклав собі, бо воно мало тонкий смак.

Тут до мене підійшов мій новий знайомий і, трохи неуважно посміхнувшись моєму заняттю, сказав тремтячим голосом:

– Даруйте, що я підійшов до вас. Але досі я сидів один зі своєю дівчиною в сусідній кімнаті. З пів на одинадцяту, зовсім не так довго. Вибачте, що я це говорю вам. Ми ж не знаємо один одного. Чи не правда, що ми зустрілися на сходах і сказали один одному кілька важливих слів, а тепер я вже говорю вам про свою дівчину, але ви вже мені – прошу вас – даруйте, щастя рветься з мене назовні, я нічого не міг вдіяти. А що в мене немає інших знайомих, яким я довіряю…

Так він говорив. А я засмучено подивився на нього – шматок-бо фруктового торта, який перебував у мене в роті, був недобрий на смак – і сказав йому в його приємно спаленіле лице:

– Я радий, що здаюся вам гідним довіри, але засмучений тим, що ви мені це розповідаєте. І ви самі – не були б ви такі схвильовані – відчули б, як це недоречно – розповідати людині, яка сидить на самоті і п’є горілку, про кохану дівчину.

Коли я це сказав, він раптом сів, відкинувся й опустив руки. Потім, зігнувши в ліктях, притиснув їх до себе і досить гучним голосом заговорив наче до себе самого:

– Ми сиділи там самі-самісінькі… в кімнаті… з Аннерль, і я цілував її… цілував… її… в губи… цілував вухо… плечі.

Кілька чоловіків, які стояли поблизу і вирішили, що точиться якась жвава розмова, позіхаючи, підійшли до нас. Тому я встав і голосно сказав:

– Добре, якщо ви хочете, я піду, хоча нерозумно йти зараз на Лаврінову гору[1], адже погода ще холодна, а що випало трохи снігу, то дороги слизькі, наче ковзанка. Але якщо ви хочете, я піду з вами.

Спершу він здивовано подивився на мене і розкрив рота з широкими і червоними вологими губами. Але потім, побачивши чоловіків, які були вже близенько, засміявся, встав і сказав:

– О, нічого, холод на користь, наш одяг увесь просякнутий жаром і димом, та й я, напевно, п’яненький, хоча пив мало, атож, попрощаємося й підемо.

Ми підійшли до господині, і, коли він цілував їй руку, вона сказала:

– Їй-бо, я рада, що сьогодні у вас таке щасливе обличчя, зазвичай воно серйозне й тоскне.

Доброта цих слів зворушила його, і він іще раз поцілував їй руку; вона усміхнулася.

У передній стояла покоївка, ми побачили її зараз уперше. Вона подала нам пальто і взяла потім ліхтарик, щоб посвітити нам на сходах. А гарна ж була дівчина. Шия в неї була оголена і тільки під підборіддям пов’язана чорною оксамитовою стрічкою, а її просторо вбране тіло граційно згиналося, коли вона спускалася перед нами по сходах, світячи ліхтариком. Її щоки розчервонілись, бо вона випила вина, а її вуста були напіввідкриті.

Внизу сходів вона поставила ліхтарик на сходинку, похитуючись, пішла до мого знайомого, обняла і поцілувала його й затрималася в обіймах. Лише коли я вклав їй у руку монету, вона сонно відірвалася від нього, повільно відкрила маленькі двері під’їзду і випустила нас у ніч.

Над порожньою, рівномірно освітленою вулицею стояв великий місяць на трохи хмарному і через це ще ширшому небі. Лежав сніжок. Ноги на ходу ковзали, тому треба було робити маленькі кроки.

Щойно ми вийшли на вулицю, я помітно підбадьорився. Я пустотливо задирав ноги, тріскотячи суглобами, викрикував на всю вулицю якесь ім’я, наче від мене за рогом зник приятель, підстрибуючи, кидав угору капелюх і хвалькувато підхоплював його.

А мій знайомий незворушно йшов поруч. Голова його була опущена. І він нічого не говорив.

Це здивувало мене, бо ж я очікував, що радість його роздратує, коли навколо нього не стане людей. Я принишкнув. Щойно я зібрався схвально плеснути його по плечу, як мене охопив сором, і я ніяково відсмикнув руку. Що вона не була мені потрібна, то я застромив її в кишеню пальта.

Отже, ми йшли мовчки. Я стежив за звуками наших кроків і не розумів, що мені за ним не вгнатися. Це трохи хвилювало мене. Місяць був ясний, усе було видно чітко. Там і сям хтось дивився у вікно і розглядав нас.

Коли ми прийшли на вулицю Фердинанда, я помітив, що мій знайомий завів якусь мелодію; зовсім тихо, але я почув. Я образився на це. Чому він зі мною не розмовляв? А якщо я йому не потрібен, навіщо він порушив мій спокій. Я з досадою згадав про славні ласощі, які я через нього залишив на столику. Я згадав також про «Бенедиктин» і трохи повеселішав, майже, можна сказати, запишався. Я взявся в боки і уявив, що гуляю самохіть. Я був у гостях, врятував від ганьби одного невдячного юнака і тепер гуляю під місяцем. Весь день на службі, ввечері в гостях, уночі на вулиці і нічого надміру. Безмежно природний лад життя!

Однак мій знайомий ще йшов ззаду, ба він навіть пришвидшив крок, помітивши, що відстав від мене, і вдав, що це цілком природно. А я подумав, чи не краще мені звернути в бічну вулицю, бо ж не зобов’язаний я гуляти разом. Я можу піти додому один, і ніхто не сміє затримувати мене. Запалю настільну лампу в залізному корпусі в себе в кімнаті, сяду в своє крісло, що стоїть на драному східному килимі… Коли я дійшов цієї думки, мене охопила слабкість, яка завжди бере мене, щойно подумаю про те, аби знову піти в своє житло і знову на самоті проводити години серед помальованих стін і на підлозі, яка, якщо дивитися на неї в люстро із золотою рамою, що висить на задній стіні, косо падає вниз. У мене втомилися ноги, і я вже готовий був у всякому разі піти додому і лягти в ліжко, як раптом у мене виник сумнів, чи треба, йдучи геть, прощатися зі своїм знайомим чи ні. Але я був занадто боязкий, щоб піти не попрощавшись, і занадто слабкий, щоб попрощатися голосно, тож я знову зупинився, сперся на будинкову стіну, освітлену місяцем, і почекав.

Мій знайомий підійшов бадьорим кроком і був, мабуть, певною мірою стурбований. Він заметушився, закліпав очима, розпростер руки, різко скинув голову в мій бік, бажаючи, здавалося, всім цим показати, що здатен гідно оцінити жарт, який я утнув тут для його розваги. Я був безпорадний і тихо сказав:

– Сьогодні веселий вечір.

При цьому я видав вимучений смішок. Він відказав:

– Так, а ви бачили, як і покоївка поцілувала мене?

Я не міг говорити, бо в моєму горлі було повно сліз, тому я спробував висурмити, наче поштовий ріжок, щоб не залишатися німим.

Він спершу заткнув вуха, потім, люб’язно дякуючи, потиснув мені праву руку. Та, напевно, виявилася на дотик холодною, бо він одразу відпустив її і сказав:

– У вас холоднюща рука, губи покоївки були тепліші, авжеж.

Я тямуще кивнув головою. Благаючи Господа дати мені стійкість, я сказав:

– Так, правда ваша, ми підемо додому, вже пізно, а завтра вранці мені йти на службу; уявіть собі, можна і там поспати, але це не годиться. Ви маєте рацію, підемо додому.

При цьому я подав йому руку, немов справу було остаточно вирішено. Але він з посмішкою підхопив мою манеру висловлюватися: