– Так, ви маєте рацію, таку ніч не можна проспати в ліжку. Уявіть собі, скільки щасливих думок душиш ковдрою, коли спиш один у своєму ліжку, і скільки нещасних снів зігріваєш нею.
І, радіючи з цього натхнення, він із силою схопив мене за піджак на грудях – вище він не діставав – і з запалом трусонув мене; потім заплющив очі і довірливо сказав:
– Знаєте, який ви? Ви смішний.
При цьому він пішов далі, а я пішов за ним, не помітивши того, бо мене цікавила його думка.
Спершу мене це потішило, бо як би показувало, що він прозирає в мені щось таке, чого в мені хоч і не було, але воно підносило мене в його очах тим, що він це прозирав. Таке ставлення мене щасливило. Я був радий, що не пішов додому, і мій знайомий набув для мене неабиякої ваги, адже він надавав мені перед людьми цінність, яку я отримував від нього без будь-яких моїх зусиль! Я дивився на мого знайомого ласкавими очима. Подумки я захищав його від небезпек, надто від суперників і ревнивців. Його життя стало мені дорожче за моє власне. Я вважав його обличчя за гарне, я був гордий його успіхом у жіночої статі і долучався до поцілунків, які він цього вечора отримав від двох дівчат. О, цей вечір був веселий! Завтра мій знайомий говоритиме з панною Анною; спершу, звісно, про речі звичайні, а потім він раптом скаже: «Вчора вночі я був руч об руч з однією людиною, яку ти, мила Анна, напевно ніколи не зустрічала. На вигляд вона – як це описати? – як розгойдана жердина, на яку трохи криво настромлена жовтошкіра і чорнява голова. Його тіло обвішано безліччю невеликих, яскравих, жовтуватих клаптиків, які вчора цілком прикривали його, бо в тиші цієї ночі гладко прилягали до нього. Він боязко йшов поруч зі мною. Ти, моя мила Аннерль, ти, що вміє так добре цілувати, ти, я знаю, трохи посміялась і трохи злякалася б, а я, чия душа розлітається по вітру від кохання до тебе, я радів його присутності. Він, може, нещасний, і тому він мовчить, і все ж при ньому відчуваєш безперервне щасливе занепокоєння. Адже вчора я був зламаний власним щастям, але я мало не забув про тебе. Мені здавалося, що з кожним подихом його запалих грудей підносилося тверде склепіння зоряного неба. Обрій розчинився, і під палаючими хмарами відкрилися ті нескінченні далі, які роблять нас щасливими… О небо, як я кохаю тебе, Аннерль, і твій поцілунок мені миліший за будь-які далі. Більше не будемо говорити про нього, а кохатимемо одне одного».
Коли ми, повільно крокуючи, вийшли потім на набережну, я хоч і заздрив своєму знайомому через поцілунки, але і радів, що переді мною, яким я йому видаюся, йому, ймовірно, соромно.
Так думав я. Але мої думки тоді плуталися, бо Влтава і міські квартали на іншому березі були оповиті темрявою. Горіло, граючись із задивленими очима, лише кілька вогнів.
Ми зупинилися біля огорожі. Я вдягнув рукавички, бо від води віяло холодом; потім я не знати чому зітхнув, як це хочеться зробити біля річки вночі, і хотів піти далі. Але мій знайомий дивився в воду і не ворушився. Потім він підійшов ще ближче до поручнів, сперся ліктями на залізо і поклав чоло на долоні.
Це здалося мені дурним. Я змерз і підняв комір пальта. Мій знайомий випростався і перехилився через перила тулубом, який тримався тепер на його напружених руках. Я засоромлено поквапився заговорити, щоб придушити позіхання:
– Правда ж, дивно, що саме тільки ніч здатна цілком накрити нас спогадами? Зараз, наприклад, мені пригадується ось що. Одного разу я сидів на лавці на березі річки в незручній позі. Поклавши голову на руку, що лежала на дерев’яній спинці лавки, я дивився на туманні гори іншого берега і чув ніжну скрипку, на якій хтось грав у прибережному готелі. По обох берегах снувалися потяги, пускаючи блискучий дим.
Так говорив я, гарячково намагаючись уявити за словами якісь любовні історії з цікавими становищами; не завадило б і трохи грубості, рішучості, насильства.
Але не встиг я вимовити перші слова, як мій знайомий байдуже і лише здивувавшись, що я досі тут, – так мені здалось – обернувся до мене і сказав:
– Знаєте, так завжди буває. Коли я сьогодні спускався по сходах, щоб ще прогулятися ввечері, перш ніж піти в гості, я здивувався тому, як теліпалися мої червоні руки в білих чохлах, і тому, що теліпалися вони неабияк жваво. Тут я став чекати пригоди. Так завжди буває.
Останнє він кинув уже на ходу, ненароком, як маленьке спостереження. Мене ж це вельми зворушило, і я засмутився, що, можливо, йому неприємна моя довготелеса фігура, поруч з якою він цілком міг здатися занадто маленьким. І ця обставина, хоча надворі стояла ніч і ми майже нікого не зустрічали, мучила мене так сильно, що я зігнув спину аж так, що мої руки на ходу торкалися колін. Але щоб мій знайомий не помітив мого наміру, я міняв свою поставу дуже поступово, з великою обережністю і намагався відвернути від себе його увагу зауваженнями про дерева на Стрілецькому острові і про те, як у річці відбиваються ліхтарі на мості. Але він раптом різко повернувся обличчям до мене і поблажливо сказав:
– Чому ви так ходите? Ви ж геть згорбилися і заввишки стали майже з мене.
Що він сказав це люб’язно, то я відповів:
– Це можливо. Але мені ця поза приємна. Я слабенький, знаєте, і мені буває занадто важко триматися прямо. Це не дрібниця, я дуже довго…
Він сказав дещо недовірливо:
– Та це просто примха. Раніше ж ви, по-моєму, йшли, випроставшись на весь зріст, та й в гостях ви трималися непогано. Ви ж навіть танцювали – чи ні? Ні? Але йшли ви гордо, і це ви, звичайно, можете і зараз.
Я відповів наполегливо і з заперечувальним жестом:
– Так, так, я йшов гордо. Але ви недооцінюєте мене. Я знаю, що таке хороші манери, і тому йду згорбившись.
Але це не здалося йому простим, в сум’ятті від свого щастя він не зрозумів зв’язок моїх слів і докинув тільки:
– Ну, як знаєте, – і подивився на годинник Мельникової вежі, який показував майже першу годину.
Я ж сказав подумки: «Яка безсердечна ця людина! Яка прикметна й явна його байдужість до моїх смиренних слів! Вона щаслива, ось у чому біда, і така властивість щасливих – вважати за природне все, що відбувається навколо них. Їхнє щастя встановлює в усьому чудовий зв’язок. І якби я стрибнув зараз у воду або якби почав перед ним корчитися в судомах на бруківці під цією аркою, то все одно б я мирно вписався в його щастя. Так, якби йому втовкмачити – щасливі такі небезпечні, це безсумнівно, – він убив би мене як зарізяка. Це не підлягає сумніву, і, що я боягузливий, то я від жаху навіть не наважився б закричати… О боже!»
Я в страху озирнувся. Удалині перед кав’ярнею з прямокутними чорними вікнами по бруківці ковзав поліцист. Його шабля трохи заважала йому, він узяв її в руку, і тепер справа пішла значно краще. А вже почувши здалеку, що він слабо скрикує, я остаточно переконався, що він мене не врятував би, коли моєму знайомому схотілося б випустити з мене дух.
Зате тепер я знав, що мені робити, бо якраз перед страшними подіями мене охоплює велика рішучість. Мені слід було втекти. Це було дуже легко. Тепер, біля повороту ліворуч до Карлового моста, я міг шмигнути направо в Карпову вулицю. Вона була з закутками, там було багато темних підворіть і пивничок, наразі ще відкритих; мені не слід було впадати у відчай.
Коли ми вийшли з-під арки в кінці набережної, я з піднятими руками побіг у цю вулицю; але достоту, добігши до маленьких дверей церкви, впав, бо там була сходинка, яку я не помітив. Гупнувся добряче. Найближчий ліхтар був далеко, я лежав у темряві. З пивниці навпроти вийшла товстуха з закуреним ліхтариком – подивитися, що трапилося на вулиці. Фортепіанна гра змовкла, і якийсь чоловік розкрив прочинені двері нарозтвір. Він чудово харкнув на сходинку і, лоскочучи товстуху між грудей, сказав, що те, що сталося, у всякому разі не має значення. Потім вони повернулись, і двері знову зачинилися.