Спробувавши встати, я знову впав. «Ожеледь», – мовив я і відчув біль у коліні. Але все ж мене тішило, що люди з пивниці мене не побачили, і тому мені здалося, що найзручніше пролежати тут до схід сонця.
Мій знайомий дійшов один, напевно, до моста, не помітивши мого зникнення, бо до мене він прийшов не відразу. Я не бачив, щоб він був здивований, коли співчутливо схилився до мене і погладив мене м’якою рукою. Він провів по моїх вилицях вгору і вниз, а потім поклав два товстих пальці на мій низький лоб.
– Ви забилися, так? Ожеледь, треба бути обережним… У вас болить голова? Ні? Так-то.
Він говорив співуче, немов розповідав історію, до того ж дуже приємну історію про далезний біль у чиємусь коліні. Він і руками рухав, а й не думав піднімати мене. Я підпер собі голову правою рукою – лікоть лежав на бруківці – і забубонів, як старий дяк, щоб не забути це:
– Не знаю, власне, навіщо я побіг праворуч. Але я побачив, як під аркадами цієї церкви – не знаю, як вона зветься, о, будь ласка, даруйте – бігає кішка, маленька кішечка, і шерсть у неї була світла. Тому я помітив її… О ні, річ не в цьому, даруйте, але досить важко цілий день володіти собою. Для того ми і спимо, щоб змогтися для цієї праці, а якщо ми не спимо, то з нами нерідко трапляються безглузді речі, але було б неввічливо з боку наших супутників голосно цьому дивуватися.
Мій знайомий, тримаючи руки в кишенях, подивився на порожній міст, на Конгрегаційну церкву[2], потім – на небо, під той час ясне. Що він не слухав мене, то злякано сказав:
– Ну, чому ж ви не говорите, дорогий? Вам зле?.. Ну, чому ж ви, власне, не встаєте?.. Адже тут холодно, ви застудитесь, а потім ми ж збиралися на Лаврінову гору.
– Звичайно, – мовив я, – вибачте, – і підвівся самостійно, відчуваючи, проте, сильний біль. Я хитався і мимоволі вперся поглядом у статую Карла Четвертого, щоб дізнатися, де я перебуваю. Але місячне світло було невправне і Карла Четвертого теж зворухнуло. Я здивувався, і мої ступні значно зміцніли через страх, що Карл Четвертий впаде, якщо я не приберу заспокійливої пози. Згодом моє зусилля виявилося марним, бо Карл Четвертий таки впав, якраз коли мені подумалося, що мене кохає дівчина у гарній білій сукні.
Я б’юся марно і багато пропускаю. Яка це щаслива була думка щодо дівчини!.. І як це мило було з боку місяця, що він висвітлював і мене, а я через скромність хотів стати під склепіння вежі біля мосту, зрозумівши, що це просто природно, щоб місяць освітлював усе. Тому я з радістю розпросторив руки, щоб повністю насолодитися місяцем… Тут мені згадалися вірші:
і мені зробилося легко, коли я, вдаючи з допомогою млявих рук плавальні рухи, безболісно й легко посунув уперед. Моїй голові було спокійно в прохолодному повітрі, а кохання дівчини в білому сумно захоплювало мене, бо мені здавалося, ніби я пливу геть від закоханої, а також від туманних гір її краю… І я згадав, що одного разу зненавидів одного щасливого знайомого, який і зараз, можливо, йшов поруч зі мною, і потішився, що моя пам’ять така гарна, що в ній зберігаються навіть такі другорядні речі. Адже у пам’яті навантаження велике. Раптом у голову полізли назви всієї сили-силенної зірок, хоча я ніколи не вчив їх. Так, це були цікаві назви, важко запам’ятовувані, але я знав усі і дуже точно. Високо піднявши вказівний палець, я голосно викрикував назву кожної… Але я недовго називав зірки, бо мені треба було плисти далі, якщо я не хотів зануритися занадто глибоко. Але щоб мені потім не сказали, що плисти над бруківкою може кожен і про це не варто розповідати, я, налягши на ноги, піднявся над поручнями і кружляв уплин біля кожної статуї святого, яку зустрічав на шляху… Біля п’ятої, саме коли я впевненими помахами затримався над бруківкою, мій знайомий схопив мою руку. Тепер я знову стояв на бруківці і відчував біль у коліні. Я вже забув назви зірок, а щодо милої дівчини пам’ятав тільки, що на ній була біла сукня, але ніяк не міг згадати, які підстави були у мене вірити в її кохання. У мені піднялася велика і цілком обґрунтована злість на свою пам’ять і страх, що я втрачу цю дівчину. І я заходився напружено і безперервно повторювати «біла сукня, біла сукня», щоб хоча б за допомогою однієї цієї ознаки зберегти її для себе. Але це не допомогло. Мій знайомий чимраз ближче підступав до мене зі своїми промовами, і тієї миті, коли я почав розуміти його слова, щось біле витончено перехопилося перилами мосту, пронеслося через мостову вежу і стрибнуло в темну вулицю.
– Я завжди любив, – сказав мій знайомий, вказуючи на статую святої Людмили, – руки цього янгола, ліворуч. Їхня тонкість безмежна, і пальці тремтять, напружившись. Але від сьогоднішнього вечора ці руки мені байдужі, можна сказати, бо я цілував руки.
Тут він обійняв мене, поцілував мій одяг і притулився головою до мого тулуба.
Я сказав:
– Так, так. Я вам вірю. Я не сумніваюся, – і при цьому щипав своїми пальцями, коли він відпускав їх, його литки. Але він цього не відчував. Тоді я сказав собі: «Чому ти йдеш з цією людиною? Ти її не любиш і ненависті до нього теж не плекаєш, бо щастя полягає тільки в дівчині, і навіть точно невідомо, що вона вбирається в білу сукню. Значить, ця людина тобі байдужа… повтори: байдужа. Але вона й безпечна, як з’ясувалося. Тому йди з ним далі на Лаврінову гору, бо ти вже на шляху туди прекрасної ночі, але не заважай йому говорити і розважайся по-своєму, цим – скажи це тихо – ти захистиш себе найкраще».
II
Забави, або доказ того, що жити не можна
1. ЇЗДА ВЕРХИ
Напрочуд спритно я вже скочив на плечі свого знайомого і, штовхаючи кулаками в спину, змусив його тікати підтюпцем. А коли він ще комизився і часом навіть зупинявся, я бив його чобітьми по животу, щоб осмілити. Це вдалося, і ми з хорошою швидкістю проникали чимраз далі вглиб великого, але ще невикінченого краю, де був вечір.
Путівець, яким я їхав, був кам’янистий і помітно йшов угору, але якраз це мені подобалося, і я змушував його стати ще кам’янистішим і крутішим. Варто було моєму знайомому спіткнутися, як я тягнув його за волосся вгору, а варто було йому застогнати, лупив кулаками по голові. При цьому я відчував, яка корисна для мого здоров’я ця вечірня їзда верхи в цьому гарному настрої, і, щоб зробити її ще скаженішою, я пускав на нас довгі пориви зустрічного вітру. Тепер я ще й збільшував на широких плечах свого знайомого підскоки при їзді верхи і, обома руками вчепившись в його шию, далеко закидав голову і дивився на різноманітні хмари, які, слабкіші за мене, незграбно летіли за вітром. Я сміявся і тремтів від відваги. Моє пальто розіпнулося і давало мені силу. При цьому я міцно зчіплював руки, вдаючи, ніби не знаю, що тим самим душý свого знайомого.
А в небо, що його мені поступово закривали викривлені гілки дерев, які росли з моєї волі край дороги, я в гарячці руху кричав:
– У мене ж є інші справи, крім того, щоб вічно слухати любовну маячню. Чому він прийшов до мене, цей балакучий закоханий? Вони всі щасливі і стають особливо щасливі, коли інший це знає. Вони думають, що у них зараз щасливий вечір, і вже тому радіють майбутньому життю.
Тут мій знайомий впав, і, оглянувши його, я побачив, що у нього важко поранене коліно. Що користі від нього більше не було, то я залишив його на каменях і тільки свистком спустив з висоти кілька шулік, які слухняно і з поважними дзьобами сіли на нього, щоб його охороняти.
2. ПРОГУЛЯНКА
Я незворушно пішов далі. Але, боячись, що пішки гірською дорогою йти буде важко, я змусив дорогу робитися дедалі пологішою і нарешті спуститися в долину.
Камені зникли з моєї волі, вітер затих і загубився в вечорі. Я йшов хорошим кроком, а що я йшов з гори, то підніс голову, підібрався і схрестив руки на потилиці. Оскільки я люблю ялинники, я йшов через ялинники, а що мені подобається мовчки дивитися на зоряне небо, то зірки сходили для мене на широко розпростореному небі повільно і спокійно, як це взагалі їм властиво. Я бачив лише окремі витягнуті хмари, гнані вітром, який дув тільки на їхній висоті.