А на тому березі слуги, згинаючись, дійшли з ношами до води і, утримуючись за допомогою однієї руки над неспокійною водою, підпирали ноші чотирма волохатими руками, так що було видно незвично підняті м’язи.
Вода підступила спершу до підборідь, потім піднялася до ротів, голови носіїв позакидались, і ноші впали на плечі. Вода захлюпувала вже перенісся, а вони все ще не припиняли зусиль, хоча не дісталися і до середини річки. Тут на голови передніх упала невисока хвиля, і всі четверо мовчки потонули, захоплюючи за собою ноші своїми ручиськами. Вода стрімко ринула слідом.
Тут із країв великої хмари пробилося низьке світло вечірнього сонця, воно осяяло пагорби й гори на обрії, тоді як ріка і місцевість під хмарою були висвітлені неясно.
Товстун поволі повернувся в бік течії, і його понесло вниз по річці, наче ідола з якогось світлого дерева, який виявився непотрібним і тому полетів у річку. Він плив по відбивку хмари. Довгасті хмари тягнули його, а маленькі, згорбившись, штовхали, що викликало значне хвилювання, яке було помітно навіть по сплесках води біля моїх колін і біля надбережних каменів.
Я швидко видерся знову вгору по схилу, щоб супроводжувати товстуна на дорозі, бо ж справді любив його. І, можливо, я зможу що-небудь дізнатися щодо небезпеки цього на вигляд безпечного краю. Так я вийшов на смугу піску, до вузькості якої треба було ще звикнути, руки в кишенях, повернувши обличчя до річки під прямим кутом, так що підборіддя майже лежало у мене на плечі.
На надбережних наметнях сиділи ніжні ластівки.
Товстун сказав:
– Дорогий пане на березі, не намагайтеся врятувати мене. Це помста води і вітру; я пропав. Так, це помста, адже як часто ми – я і мій друг прочанин – нападали на ці речі, коли співав наш клинок, виблискували кимвали, чудово сяяли труби і спалахували зірниці литавр.
Маленька чайка, розпростерши крильця, пролетіла через його живіт, але швидкість її не зменшилася.
Товстун правив далі:
б) Початок розмови з богомільником
– Був час, коли я день у день ходив в одну церкву, бо дівчина, в яку я був закоханий, вечорами клячала там, молячись, по півгодини, і тоді я міг без перешкод дивитися на неї.
Коли одного разу ця дівчина не прийшла і я невдоволено дивився на тих, хто молиться, мою увагу притягнув до себе один юнак, який простягнувся на підлозі всім своїм худим тілом. Час від часу він, напружуючи всі сили, підносив голову і, зітхнувши кидав її на притиснуті до каменів руки.
У церкві було лише кілька старих жінок, які часто схиляли і повертали свої закутані голівки, щоб поглянути на того, хто молиться. Ця увага, здавалося, ущасливлювала його, бо перед кожним своїм нападом побожності він перевіряв очима, чи багато людей на нього дивиться.
Я визнав це за непристойність і вирішив заговорити з ним, коли він піде з церкви, і випитати у нього, чому він молиться таким чином. Так, я був роздратований, бо ж не прийшла моя дівчина.
Але лише за годину він підвівся, ревно перехрестився і рвучко рушив до хрестильниці. Я став на його шляху між кропильницею і дверима, знаючи, що не пропущу його без пояснень. Я скривив рот, як роблю завжди для підготовки, коли рішуче маю намір поговорити. Я виставив уперед праву ногу і сперся на неї, а ліву недбало поставив на носок; це теж додає мені твердості.
Можливо, що цей юнак вже зиркав на мене, коли кропив обличчя святою водою, а можливо, з занепокоєнням помітив мене ще раніше, бо тепер він несподівано помчав геть до дверей. Скляні двері зачинились. І коли я відразу ж слідом вийшов за двері, то вже не побачив його, бо там було кілька вузьких вулиць і народу як дим ішло.
У наступні дні він не з’являвся, а моя дівчина прийшла. Вона була в чорній сукні, обкладеній по коміру прозорим мереживом, – під ним прозирав півмісяць вирізу сорочки, – з нижнього краю шовк спадав добре скроєним коміром. А що дівчина прийшла, то я забув про того молодика і не цікавився ним навіть тоді, коли він потім знову регулярно був і молився своїм звичаєм. Але він завжди проходив повз мене з великим поспіхом, відвернувши обличчя. Можливо, річ тут у тому, що я завжди уявляв його собі тільки в русі, і тому, навіть коли він стояв, мені здавалося, що він крадеться.
Якось я затримався у себе в кімнаті. А проте ще пішов-таки до церкви. Дівчини я там уже не застав і хотів піти додому. Раптом я побачив, що цей юнак знову лежить тут. Тепер той старий випадок згадався мені й пробудив у мені цікавість.
Я навшпиньки прослизнув до дверей, дав монету сліпому жебракові, який там сидів, і причаївся поруч із ним за відкритим дверним створом. Я просидів там годину, скорчивши, можливо, лукаву фізіономію. Почувався я там добре і поклав приходити сюди частіше. Але в ході другої години я вирішив, що безглуздо сидіти тут через цього богомільника.
І все-таки я вже зі злістю дозволив павукам повзати по своєму вбранні і третю годину, коли останні відвідувачі, голосно дихаючи, виходили з темряви церкви.
Тут він теж з’явився. Він ішов обережно, і ноги його спершу немов обмацували підлогу, перш ніж ступити на неї.
Я підвівся, зробив великий і прямий крок і схопив хлопця за комір.
– Добрий вечір, – сказав я і, тримаючи його за комір, зіштовхнув сходами вниз на освітлену площу.
Коли ми спустилися, він сказав геть нетвердим голосом:
– Добрий вечір, дорогий-дорогий пане, тільки не гнівайтесь на вашого покірного слугу.
– Так, – сказав я, – я хочу дещо запитати у вас, пане, минулого разу ви дременули від мене, сьогодні це вам навряд чи вдасться.
– Ви жалісливі, пане, і відпустіть мене додому. Мене можна пожаліти, це щира правда.
– Ні, – закричав я під шум трамвая, що сунув попри нас, – я вас не відпущу! Якраз такі історії мені подобаються. Ви – щаслива знахідка. Я можу привітати себе.
Тоді він сказав:
– Ах, боже мій, у вас швидке серце і голова мов якийсь виливанець. Ви називаєте мене щасливою знахідкою, як же ви, мабуть, щасливі! Адже моє нещастя – це нещастя хитке, нещастя, що хитається на вістрі, і якщо доторкнутися до нього, воно впаде на запитувача. На добраніч, пане.
– Добре, – сказав я і схопив його за праву руку, – якщо ви не відповісте мені, я зарепетую тут, на вулиці. І збіжаться всі продавчині, які зараз виходять з крамниць, і всі їхні коханці, які з радістю чекають їх, бо вони подумають, що впав якийсь кінь, запряжений у дрожку, або сталося ще що-небудь таке. Тоді я покажу вас людям.
Тут він, плачучи, по черзі поцілував обидві мої руки.
– Я скажу вам те, що ви хочете дізнатися, але краще, будь ласка, пройдемо онде в той провулок.
Я кивнув головою, і ми пішли туди.
Але він не задовольнився темрявою провулка, де стриміли тільки віддалені один від одного жовті ліхтарі, а завів мене в низький під’їзд якогось старого будинку під ліхтарик, який висів перед дерев’яними сходами і з якого капало.
Там він церемонно взяв свій носовичок і, розстеливши його на сходах, сказав:
– Сідайте, дорогий пане, так вам буде зручніше запитувати, я постою, так мені буде зручніше відповідати. Тільки не мучте мене.
Я сів і, піднявши на нього примружені очі, сказав:
– Ви справжнісінький божевільний, ось ви хто! Як ви поводитеся в церкві! Як це смішно і як неприємно присутнім! Як можна перейматися побожністю, якщо доводиться дивитися на вас.
Він притулився до стіни, тільки головою рухав вільно.
– Не гнівайтесь… навіщо вам сердитися через речі, які не мають до вас відношення. Я серджуся, коли тримаюся неналежно, а коли хто-небудь інший поводиться погано, я радію. Не гнівайтесь тому, якщо я скажу, що в тому і полягає мета моїх молитов, щоб люди дивилися на мене.
– Що ви кажете, – вигукнув я занадто голосно, як на низький прохід, але побоявся притишити голос, – справді, що ви говорите! Так, я здогадуюся, так, я здогадувався, відколи побачив вас, в якому стані ви перебуваєте. У мене є досвід, і я зовсім не в жарт скажу вам, що це якась морська хвороба на суші. Природа хвороби така, що ви забули справжні імена речей і тепер похапцем обсипали їх випадковими іменами. Тільки б швидше, тільки б швидше! Та щойно втікши від них, ви знову забуваєте їхні назви. Тополя в полях, яку ви назвали «Вавилонська вежа», бо не знали, чи не хотіли знати, що це була тополя, знову гойдається безіменно, і ви називаєте її «П’яний Ной».