Я трохи зніяковів, коли він сказав:
– Я радий, що не зрозумів того, що ви сказали.
Хвилюючись, я забубонів, як старий дяк:
– Тим, що ви цьому раді, ви показуєте, що зрозуміли мене.
– Певна річ, я це показав, шановний пане, а й ви говорили дивно.
Я поклав долоні на верхню сходинку, відкинувся назад і в цій майже неприступній позі, яка служить борцям останнім порятунком, сказав:
– Веселий у вас спосіб рятувати себе: ви припускаєте, що й в інших ваш стан.
Після цього він посмілішав. Він склав руки, щоб надати єдність своєму тілові, і з легким внутрішнім опором сказав:
– Ні, я ж роблю так не з усіма, і з вами, наприклад, теж так не вчиню, бо не можу. Але я був би радий, якби міг, адже тоді мені вже не потрібна була б увага людей в церкві. Знаєте, чому вона мені потрібна?
Це питання загнало мене в глухий кут. Звичайно, я цього не знав і думаю, що й не хотів знати. Я ж і сюди приходити не хотів, сказав я собі тоді, але ця людина змусила мене слухати її. Мені досить було тільки похитати головою, щоб показати йому, що я не знав цього, але я не міг і ворухнути головою.
Людина, що стояла переді мною, посміхнулася. Потім вона опустилася навколішки і заговорила сонливим голосом:
– Ніколи не бувало такого часу, щоб завдяки самому собі я був переконаний в тому, що справді бачу. Всі речі навколо я уявляю собі настільки непевно, що мені завжди здається, ніби вони жили колись, а тепер ідуть у небуття. Завжди, дорогий пане, я відчуваю болісне бажання побачити речі такими, якими вони, напевно, бачаться, перш ніж мені показатися. Вони тоді, напевно, прекрасні і спокійні. Так повинно бути, бо я часто чую, що люди говорять про них у цьому сенсі.
Що я мовчав і лише мимовільними двиготами обличчя показував, як мені тяжко, він запитав:
– Ви не вірите в те, що люди так говорять?
Я вважав за потрібне кивнути головою, але не зміг.
– Справді, ви в це не вірите? Ах, послухайте, одного разу в дитинстві, розплющивши очі після короткого післяобіднього сну, я, ще геть сонний, почув, як моя мати найприроднішим тоном кричить униз з балкона: «Що ви робите, люба? Така спека!» Якась жінка відповіла з саду:
«Я п’ю каву на лоні природи». Вона сказала це не задумавшись і не дуже чітко, немов кожен мав цього очікувати.
Я вирішив, що мені задають питання. Тому я поліз у задню кишеню штанів і вдав, ніби щось шукаю там. Але нічого не шукав, я хотів тільки змінити свій вигляд, щоб показати свою участь у розмові. При цьому я сказав, що цей випадок вельми цікавий, і що я абсолютно не розумію його. Я додав також, що не вірю в його автентичність, і що він, ймовірно, вигаданий з якоюсь певною метою, яка мені невтямки. Потім я заплющив очі, бо вони у мене боліли.
– О, це добре, що ви поділяєте мою думку, і жодної своєкорисливості не було в тому, що ви затримали мене, щоб сказати мені це.
Хіба не правда, чому я повинен соромитися або чому повинні ми соромитися – того, що ходжу я не випроставшись і важко, не стукаю палицею об бруківку і не зачіпаю одягу людей, які голосно мене поминають. Чи маю я, навпаки, наполегливо скаржитися на те, що люди, як тіні, зіщулившись, шмигають уздовж будинків, іноді зникаючи в шибках вітрин?
Які дні я проводжу! Чому все побудовано так кепсько, що часом руйнуються високі будинки, а зовнішньої причини на те знайти неможливо. Я лажу потім по купах щебеню і питаю кожного, кого зустріну: «Як це могло статися? У нашому місті… Новий будинок… Сьогодні це вже п’ятий… Подумайте тільки». Тут мені ніхто не може відповісти.
Часто падають люди на вулиці і залишаються мертві лежати. Тоді крамарі відкривають свої завішані товарами двері, швидко прослизають усередину, забирають мерця в якийсь будинок, потім виходять, посміхаючись ротом і очима, і кажуть: «Добрий день!.. Небо похмуре… Головні хустки… йдуть добре… Атож, війна». Я шмигаю в цей будинок і, боязко піднявши кілька разів руку із зігнутим пальцем, стукаю нарешті у віконечко воротаря. «Дорогий, – кажу я привітно, – до вас принесли покійника. Покажіть мені його, прошу вас». І коли він хитає головою, наче вагаючись, я мовлю твердо:
«Дорогий. Я з таємної поліції. Покажіть мені мерця вмить». – «Мерця? – питає він тепер майже ображено. – Ні, у нас тут жодного мерця немає. Це пристойний будинок».
Я прощаюся і йду.
А потім, коли мені потрібно перетнути велику площу, я все забуваю. Важкість цієї авантюри мене бентежить; і я часто думаю про себе: «Якщо такі великі площі будують тільки через бундючність, чому б не будувати і кам’яні перила, які б вели через площу? Сьогодні дме південно-західний вітер. Повітря на площі хиляється. Баштовий шпиль ратуші описує маленькі кола. Чому не вгамують цю штовханину? Що це за гармидер такий! Усі шибки дзвенять, а стовпи ліхтарів гнуться, як бамбук. Плащ святої Марії на колоні надимається, і бурхливе повітря хоче зірвати його. Невже ніхто цього не бачить? Панове й дами, яким слід було б іти по камінню, пливуть по повітрю. Коли від вітру спирає подих, вони зупиняються, перекидаються кількома словами і кланяються на знак вітання, а коли вітер здіймається знову, вони не можуть чинити опір йому і всі одночасно піднімають ноги. Хоч їм і доводиться притримувати свої капелюхи, очі їхні дивляться весело, немов погода стоїть лагідна. Тільки мені страшно». Протестуючи проти такого порозуміння зі мною, я сказав:
– Історію, яку ви раніше розповіли мені про свою матір і жінку в саду, мені геть не видається цікавою. Я не тільки чув і спостерігав безліч подібних історій, у деяких я навіть брав участь. Це ж річ звичайнісінька. Думаєте, коли б я був на балконі, я не міг би сказати того ж, а з саду відповісти так само? Найпростіший випадок!
Коли я сказав це, він здався дуже щасливим. Він сказав, що я гарно вбраний і йому дуже подобається моя краватка. І яка у мене ніжна шкіра! І що зізнання стають особливо зрозумілі, коли їх спростовують.
в) Історія богомільника
Потім він сів поруч зі мною, бо я злякався, я поступився йому місцем, схиливши голову вбік. Проте від мене не вислизнуло, що і він сидів у якомусь замішанні, весь час намагався триматися на невеликій відстані від мене і говорив на превелику силу:
– Які дні я проводжу! Вчора ввечері я був у гостях. Я тільки вклонився при газовому світлі панночці зі словами:
«Їй-бо, я радий, що кладеться вже на зиму», – тільки я вклонився з цими словами, як раптом, на превеликий жаль собі, зауважив, що вибив праве стегно. Та й скіпиця[4] теж трохи розширилася.
Тому я сів і сказав – адже я завжди намагаюся зберегти зв’язок між своїми фразами: «Бо взимку живеться багато простіше, легше триматися як слід, не треба так напружуватися через свої слова. Правда ж, мила панянко? Сподіваюся, я маю рацію у цьому питанні». При цьому права моя нога завдавала мені багато неприємностей. Бо спершу здавалося, що вона зовсім розпалася на частини, і лише поступово, шляхом стискань і цілеспрямованих зсувів, я більш-менш довів її до ладу.
Тут я почув, як дівчина, яка зі співчуття теж сіла, тихо каже:
– Ні, ви мені зовсім не імпонуєте, бо…
– Стривайте, – сказав я задоволено і з надією, – ви не повинні, мила панянко, витрачати і п’яти хвилин на те, щоб говорити зі мною. Їжте між словами, прошу вас.
Я простягнув руку, взяв пишне гроно винограду, що звисало з чаші, піднесеної бронзовим янголятком, потримав його в повітрі, потім поклав на тарілочку з синьою облямівкою і не без витонченості подав дівчині.
– Ви зовсім не імпонуєте мені, – сказала вона, – все, що ви говорите, нудне й незрозуміле, але лише тому не слушне. Я думаю, пане, – чому ви весь час називаєте мене «мила панянко» – я думаю, ви тільки тому уникаєте правди, що вона для вас занадто важка.
Боже, тут я збудився!
– Так, панночко, панянко, – мало не закричав я, – як ви маєте рацію! Мила панянко, зрозумійте, це величезна радість, коли раптом з’ясовується, що ти такою мірою зрозумілий, хоча зовсім не прагнув до того.